Минуло більш як чотири місяці від старту громадської моніторингової кампанії «Декларації без декорацій», яку ініціювала Transparency International Україна разом з громадськими активістами всієї країни. До свого завершення підходить перший етап – формування банку даних майнових декларацій публічних службовців та їхніх заступників.
Щоб виконати це завдання, ТІ Україна та партнери ініціативи направляли запити до розпорядників інформації: Секретаріату Кабінету Міністрів України, міністерств, Державних служб України, уряду Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій і міських рад – міст обласних центрів. У запитах просили надати копії декларацій (або відомості, зазначені в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру) посадовців за 2011 та 2012 роки.
Усього було направлено 80 запитів до 80 органів влади. На сьогодні ситуація така: 47 органів (59%) надали копії декларацій, 28 органів (35%) відкрили відомості, зазначені в майнових деклараціях, і 5 органів влади (6%) відправили активістів шукати ці дані в засобах масової інформації або на своїх офіційних веб-сайтах.
Моніторингова кампанія виявила кілька цікавих тенденцій. По-перше, громадські активісти зіткнулися з необхідністю навчати представників органів влади законодавчим нормам. Адже незрідка уповноважені особи повідомляли, що запитувана інформація належить до інформації з обмеженим доступом, не зважаючи на те, що згідно із Законом України «Про доступ до публічної інформації» ці відомості публічні. Так вчинило Міністерство екології та природних ресурсів України – у своїй відповіді воно зазначило, що декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру є інформацією з обмеженим доступом та оприлюдненню не підлягають. У зв’язку з зазначеним надання копій неможливе…
Дивно, адже ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачає, що обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ, і якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений. Іншими словами, з цього документа можна вилучити персональні дані, а публічну інформацію надати. Саме так вчинили 59% розпорядників інформації, відповідаючи на наші запити.
Ще однією поширеною ситуацією виявилося небажання публічних осіб взагалі вникати в зміст інформаційних запитів. Адже куди простіше відправити запитувачів на офіційні веб-сайти або надати взагалі зайву інформацію, наприклад, замість потрібної інформації вказати підстави подання декларацій, розповісти про термін їх оприлюднення або детально переповісти про порядок і місце зберігання документів. Так «поглузували» над активістами такі міністерства: охорони здоров’я, внутрішніх справ, екології та природних ресурсів, енергетики та вугільної промисловості, а також уряд Автономної Республіки Крим.
Чому органи, які спеціально уповноважені забезпечувати право на доступ до публічної інформації, не контролюють діяльність органів влади – це запитання лишається риторичним. Хоча на цьому тлі досить доречно було б підвищити кваліфікацію посадовців із запрошенням до викладання працівників Державної служби України із захисту персональних даних. Адже банальне нерозуміння суті власної роботи і туман у головах публічних службовців щодо розуміння конфіденційності даних (інформації з обмеженим доступом) очевидні.
Крім того, ми виявили відсутність комунікації між посадовцями: чогось не розуміючи, простіше було б запитати у своїх колег, які працюють у подібних (по горизонталі) органах державної влади чи місцевого самоврядування: «Що ж вони хочуть, ці активісти?». Ми порадили б звернутися, наприклад, до Міністерства економічного розвитку і торгівлі, Державної служби України із захисту персональних даних, Кіровоградської облдержадміністрації чи Рівненської міської ради та інших – вони надіслали копії майнових декларацій свого керівництва одразу після звернення.
Представники інститутів громадянського суспільства на власному досвіді знають, що пробити стіну бюрократії органів влади не так просто. А тому, у цьому випадку, можливий лише один шлях – шукати правди в суді, щоб з’ясувати, чому п’ять із вісімдесяти органів публічної влади нам відповіли «про Ярему», хоча ми їх запитували «про Хому»!?