Після 1999-го (події, які висвітлюються у вищезгаданій книжці) схема «теракт – авторитарна дія влади» неодноразово спрацьовувала, що лише підтверджувало обвинувачення авторів.
Наприклад, програш збірної Росії господарям Чемпіонату світу з футболу в Японії 9 червня 2002-го призвів до серйозних заворушень в центрі Москви на Манежній площі. Невдоволені фанати влаштували погроми під гаслом «Русские идут!». За два тижні Державна Дума ухвалила закон про боротьбу з екстремізмом, завдяки якому влада почала чинити тиск на журналістів, закривати окремі «незгодні» ЗМІ, обмежувати проведення опозиційних публічних акцій.
Теракти у Беслані (Північна Осетія) у вересні 2004 року ще сильніше закрутили гайки вже не надто демократичної російської держави. Тодішній президент Владімір Путін скасував вибори керівників суб’єктів РФ: губернаторів став призначати глава держави. На телебаченні заборонили показувати «криваві» кадри з місця терактів. Кремль почав тиснути на керівництво телеканалів з метою скорочення суспільно-політичних передач і водночас збільшення розважального сегменту. Негласно на телеканалах з’явилися цензори, які «аналізували» зміст новин на предмет екстремізму.
Отже, російська схема діяла безвідмовно: залякувала людей, готових пожертвувати демократичними свободами заради безпеки; вказувала опозиції, що влада готова не грати за правилами, а змінювати їх під себе.
Напередодні Дня Незалежності України СБУ повідомила про нетипове для України правопорушення – затримання угруповання, що мало намір скоїти вибух під час свята. «Терористами» виявилися члени праворадикальної організації «Соціал-націоналістична асамблея». На перший погляд, нічого дивного. На офіційному сайті СНА регулярно з’являлися повідомлення про те, як «невідомі» патріоти демонтували один-другий пам’ятник Лєніну, а ідеологія партії не заперечує силових методів для досягнення своїх політичних цілей.
Проте є деякі нестиковки. Вже наступного дня затриманих звільнили. А в медіа з’явилися перші репортажі про вилучення вибухівки, яка нібито призначалася для виконання терактів 24 серпня. На них видно, що працівники СБУ вільно поводилися із небезпечним пристроєм. Без спеціальних костюмів і шприців голими руками вилучалася вибухівка і проносилася поряд зі звичайними людьми. Ввечері 23 серпня знову затримали членів СНА, проте адвокатів до підозрюваних не допускали. А обшуки у помешканнях затриманих проводилися без санкції суду.
На цьому тлі виникає два припущення: або спецслужби нездатні професійно забезпечити безпеку громадян; або це невдала спроба імітувати наявність тероризму в Україні.
Тероризм – зручний інструмент маніпулювання громадською думкою. Всі знають, що він є, але його ніхто не бачив. Дуже легко створити уяву про його наявність і швидко побороти – знайти в декількох терористів зброю, вибухівку і кілька радикальних листівок.
Не випадково жереб «бути терористом» випав на праворадикальну організацію. Згадуючи Росію, варто зауважити своєрідну роль у політичному житті націоналістичного об’єднання «Русское национальное единство», яке за своєю суттю дуже нагадує СНА. Про нього в Росії любили згадувати напередодні виборів: показували відео з підготовки бійців, зачитували радикальні вислови зі статей, партійної програми. Причому згадували навіть у 2007 році, коли РНЄ вже давно не існувало. У прокремлівських медіа напрочуд уміло розставляли наголоси: протиставляли небезпечних радикалів чинній владі. Тобто «або вони, або ми». І ця схема спрацьовувала.
До виборів лишається трохи більше року. Соціально-економічні проблеми ніхто не вирішить (хоч би які партійні злиття і поглинання відбувалися), виборець однозначно не відчує покращення життя. Перспектива у черговій перемозі примарна. Тому потрібна «маленька переможна війна» над неіснуючим ворогом. Добре, хоч нинішня влада вже навчилася імпортувати російські технології на українську землі. Щоправда, згадуючи слова класика, «Україна – не Росія», сумнівно, що вони у нас запрацюють.