Вмирати чи не вмирати за Батьківщину – особиста справа кожного. Вірно їй служити також. Кому як подобається, хто вже на що гаразд. Ще хтось пам’ятає, за що стояли і вмирали на Майдані? Забудьте. Не до того зараз. Ніколи оглядатися. Пишаймося собою, що вистояли, що перемогли, але життя ж триває. Намалювалися нові перемоги. Можемо святкувати нарешті виведення непотрібних військ із непотрібного Криму, МВФ виділяє мільярди доларів допомоги, державна система успішно функціонує, парламент працює, Юля вилікувалася, повернулася і також працює, родичі героїв Небесної сотні забуті, вони так і не отримали допомоги від держави, діти-сироти залишені самі на себе, маємо тисячі біженців, якими чомусь опікуються громадські активісти, відкрита для огляду закарпатська дача Медведчука, знайдено 50 кг золота екс-міністра Ставицького, кілька мільйонів готівки і колекцію дорогих годинників. Ну хіба ж не перемоги…
Та й це ще не все. Влада нарешті почула голоси народу й намагається максимально йому догодити, чиновники активно переходять на російську, відхрещуючись від будь-яких натяків на українізацію, і не проти вже наділити регіони більшими правами. Про федералізацію ще, звісно, не йдеться, але це питання часу. Коли так піде, Путіну навіть не доведеться вламуватися в Україну, бо всі його вимоги будуть виконані.
Читайте також: Орвелл би плакав
Україна втратила Крим без жодного пострілу. Саме так напишуть у підручниках історії. І ніхто не розбиратиметься в доцільності чи недоцільності вчинку. Факти безжальні. Ганьба також. Хоч би скільки дискутували про причини, наслідки і мудрість чи дурість керівництва держави, але жоден аргумент не буде враховано, бо віддавати своє не можна. Не можна кидати напризволяще цілий регіон, хай навіть і не зовсім контрольований. Не можна залишати ворогові інфраструктуру, не можна віддавати бойову техніку, кораблі й боєприпаси. І головне – не можна ганьбити та кидати власних людей. Так не воюють. Коли ворог ступає на твою землю, він мусить бути знищений. Треба бодай спробувати, аби його перемога видалася максимально гіркою, щоб кількість трун «визволителів» перевищила статистичну похибку прихильників вторгнення.
Так, у нас не було сил для повноцінної війни, наша армія свідомо формувалася й реформувалася, щоб бути небоєздатною. Так, ситуація в країні не найкраща. Але… Вивести кораблі чи принаймні їх затопити, зруйнувати злітні смуги, підірвати склади і військові об’єкти, вивізши з них солдатів, щоб майно і люди не потрапили в лапи ворогу можна? Тоді хоча б народ і армія розуміють, про що насправді йдеться. Тоді ніхто не почувається ображеним і покинутим, тоді сльози матросів, які топлять свій корабель, хоча б виправдані, й солдати, котрі покидають палаючі казарми, точно впевнені, що вони не зганьбили честі.
Виправдань знайдеться багато, що далі, то більше, але все це маячня. Прислухатися до настійливих рекомендацій світової спільноти зберігати спокій і не вестися на провокації, щоб отримати кредити, звісно, треба, тільки робити це можна й менш ганебно. Але проїхали. Після бою руками не махають. Навіть після такого. Головне – встигнути зробити висновки й перегрупуватися. Ніхто ж бо не застрахований від помилок.
Читайте також: Відкриті питання у справі Музичка
А те, що висновки зроблено і все повертається на круги своя, видно неозброєним оком. Правоохоронна система повільно виходить із депресії і стає ефективною. Є перші результати. Затримано кількох екстремістів і вбито Сашка Білого. Чомусь саме його, а не тих, хто виступав за розкол країни та її знищення. Кажуть, під час спроби захоплення. Чинив, мовляв, спротив. Відстрілювався. Героїчна смерть, чи не так? Козак. От тільки якби в козака не були при цьому закуті руки й очевидці не свідчили трохи по-іншому, в цю офіційну версію можна було б повірити. Але не віриться. Міліція й сама плутається. Версії щораз оригінальніші. Добалакалися вже до того, що він сам у себе стріляв. Дивися, вийде як із Кравченком…
Навіщо був потрібен нині міліції Сашко Білий, питання відкрите. Образив не зовсім стерильного прокурора? Пригрозив міністрові? Невже немає в країні для правоохоронців цікавіших людей. Чомусь не вбито Аксьонова в Криму, не вбито його колег-зрадників, не вбито снайперів з Інститутської, не вбито жодного начальника «Беркута» чи організатора бандформувань тітушків. Ні, не навмисне, боронь Боже, а під час спроби затримання. За те, що чинили опір… Про Януковича навіть не йдеться, добре, що щасливо дістався до місця призначення.
Бо всіх цих людей навіть затримати ніхто не намагався. То як же вб’єш. Минув понад місяць, як вони, зробивши своє, накивали п’ятами. Але ж у нас триває розслідування, проводяться експертиза, заміри на місцевості, шукається голка в скирті сіна. Будьмо справедливі, не всі й накивали. Дехто чесно й самовіддано служить українському народові. Певно, й Білого на той світ чемно спровадили, виконуючи наказ Батьківщини. А чом би й ні, адже й Батьківщина в кожного своя.
О’кей, усе, може, й не так погано. Де ліс рубають, тріски летять. А тим паче у воєнний час. Одним бандерівцем більше, одним менше. Як же без помилок. Та й питання із сусідами і своїми сепаратистами треба ж якось вирішувати, їм ці бандерівці більмом на оці, бояться аж у штани кладуть. Он, гляди, і Путін обламається нападати. Його вояки, подейкують, розкладатися почали. Обмінюють на горілку нашим селянам соляру з власних БТР. У Криму невдоволення посилюється, бо місцевим у нових паспортах ставлять магаданську прописку, світло відключають, продуктів і грошей меншає, а бандитизм зростає. Понад те, світова спільнота тисне на Росію, економіка тріщить по швах, рахунки заблоковані, віз не видають.
Та й ми, як не крути, не ликом шиті. Національну гвардію встигли створити. Гляди, і з самооборонівських пацанів ментівські офіцери вишколять справді бойові підрозділи. То нічого, що хлопці вже трохи розбіглися, кращі ж залишаться. Зброї в людей на руках сила-силенна. Тут чи там когось ловлять. Хто і кого – цього також краще не знати.
Зброю попросили здати, але ж хто здасть. На вулиці б’ють, вбивають, війна на носі. Хоча це не аргумент, а прецедент. І ним гріх не скористатися. Є нагода поквитатися з непокірними. А непокірні якраз не ті, що тишком-нишком готуються до реваншу. Цапами-відбувайлами призначено конкурентів. Перший уже пішов. Був бандитом чи ні, немає жодного значення. Наступними, найімовірніше, будуть його друзі. Якраз ті, що підірвали Майдан, тримали передову, палили БТР і змусили Януковича піти геть. Мавр зробив свою справу – тепер хай валить під три чорти. Неважко й спрогнозувати, що розправа не за горами. Ціна питання – спокій кредиторів, тільки от чим вона закінчиться, цього ніхто не знає. Знову кричатимуть, що провокація? Знову буде штурм чи, може, обійдеться снайперами?
На високі політичні посади тепер, за твердженням в. о. президента Турчинова, він же голова Верховної Ради, братимуть не за квотою, а за професійною ознакою. І це обнадіює. Нічого займатися аматорством, коли держава в небезпеці. Тільки принцип, звичайно, на всіх не поширюватиметься, бо ж політично недоцільно. Вибори не за горами, треба зачищати територію. Але чи дійде до них, аматори ж бо скрізь. І ті, хто може бути причетний до першого гучного вбивства, також аматори. Ну лише в певному сенсі, звісно.
А втім, є і хороша новина, якраз та, що мусить обнадіяти. У поміч в. о. президента призначено справжнього бойового вовка. Тремти, Росіє. Тепер тобі нізащо не перемогти, бо на стежку війни ступив сам генерал Кузьмук, який і в мирний час не панькався, жбурляючи ракетами, а в умовах військової загрози тим більше не жартуватиме. Що там Бровари, тепер сама Москва палатиме від влучних поцілянь бойового генерала. Аби ракет вистачило, ну й вертикаль не злиплася…