Позаяк окрім того, що воно здатне приносити насолоду чи ставати джерелом інформації, яка надається до практичного застосування, про щось особливе в нім ідеться не так вже й часто. Проте завжди дивують потуги поквитатися з незрозумілими книжками, скажімо, спалити їх або викинути, перетворивши згадане дійство на гучну подію. Про що свідчать ті «акти»? Вони схожі на спробу «відшмагати море». Саме це колись і утнув перський цар Ксеркс, коли водяна стихія завадила його військовим планам. Та пощо карати книжку? Либонь, виникає спокуса через неї порахуватися з її автором. Одначе тут проглядає ще дещо – досада з приводу нездатності збагнути написане. Як наслідок, людина сама себе екранує, боїться вивільнення власних переживань. Те, що важко зрозуміти, викликає відразу. Бо якщо вважаєш автора нездарою, то хіба ж приділятимеш йому чи його дітищу аж стільки уваги? Виходить, справа полягає в тому, що невпевнений у собі читач не годен у цьому зізнатися.
Читайте також Література еліт і мас
Не всякому спадає на думку, що в будь-який момент свого існування ми залишаємося не до кінця сформованими, а отже – потребуємо постійної роботи з собою. Завжди цікаво виявляти, щó спонукає когось вважати себе довершеною істотою, приміром, досконалим експертом у певній галузі. Про те, як читання допомагає опановувати й осягати себе, наштовхують феноменологічні міркування Мераба Мамардашвілі про Марселя Пруста. В свої тексти останній інтегрує специфічні літературні фікції, які до реального життя мають мало стосунку. Чи не тому охочих читати «В пошуках утраченого часу» не є аж так багато? Справді, темп роману сповільнений, діалогів обмаль, розвиток сюжету заледве помітний, психологія персонажів однозначно не окреслена. І так триває впродовж цілих семи томів. Як же не знудитися призвичаєному до гостроти почуттів і динаміки розповіді читачеві? Це не фантастика, де так само повно дивовиж. Хоча роман і розгортається у буденних реаліях, він не містить ознак реалізму. В ньому закодовано те, що становить неабияку загадку. Наявність фіктивних і утопічних форм дозволяє читачеві зреагувати не відповідно до природних здатностей (інстинктивно, чуттєво, розсудливо тощо), а зафіксувати всередині себе якісь непрояснені структури. Тобто, маючи справу з текстом, знагла натрапляєш на щось у собі.
Зазвичай читання спричиняє появу шерегу образів, які відносно легко розкодовуються, бо відсилають до чогось зрозумілого. Все відбувається, ніби в кіно: кадри чергуються, а ти тільки й устигай їх фіксувати. Така процедура є комфортною і схвальною. Втім, виявляється, що за ширмою літературної вигадки часом криються несподівані речі. Згадаймо, скільки віків забрало людству, щоби пристати до думки, що не Сонце обертається довкола Землі, як це фіксують органи зору, а вся картина світу організована в інший спосіб. Коли маєш справу з літературою, яка ламає традиційний триб читання, декого це не просто нервує, а просто вибішує. Це означає, що нам самим доводиться змінитися. Навіть не реорганізувати себе, а створити нові засоби сприйняття. Тоді ми й перестаємо бути тими, ким були колись. Письменство цього штибу не те що ламає нас, а вимагає народитися ще раз.
Читайте також: Пацієнт радше мертвий
У цьому сенсі, в межах одного життя всяк має можливість проживати ще декілька, зберігаючи нехай і хитку, проте виразну особливість їх сполучати. Твір позбавляється своєї узагальненої подоби. В ньому майже неможливо виокремити пролог, зав’язку, розвиток події, кульмінацію, епілог і подібне. Він втрачає ідеологічний стрижень, або, як-то кажуть, все важче в ньому знайти головну ідею, сталі типи героїв. Тому дехто переконується, що потрапляє у загусле текстуальне вариво, якусь трясовину, яка от-от остаточно затягне. Водночас Пруст пропонує наратив, який зможе примірити до себе майже будь-хто. Не допасувати, ніби шаблон, адже оповідь нікого не забезпечує зручними життєвими максимами чи мораллю, а вибудувати специфічні структури, аби з їхньою допомогою намагатися збагнути, чому дещо вдається, а щось ні, а також, щó й досі заважає нам зважитися на рішучі кроки. Відмова послуговуватися наведеними конструктами і творити навзаєм означає зректися бути живим.
Отже, текст ніяк і ніколи нас не змінить, якщо ми залишатимемося пасивними, вимагатимемо очевидних речей, які сприйматимуться без абияких зусиль або робитимуться кимось за нас. Іншими словами, в такому тексті незвичні моменти перетворюються на триґери, що дають змогу відшукати себе: варто вчитися вхоплювати мить спантеличення, нерозуміння, нестерпності, щоби торкнути в собі сокровенну струну. Без намагання ніколи не опритомнієш, не зможеш здолати застиглості. А залишаючись у ній, прагнеш жувати мільйони разів пережоване, потім ковтатимеш, знову відригуватимеш і наново ремиґатимеш. Самовдоволення є не показником досконалості, а смертельною зупинкою, якої навіть не зауважиш. Оскільки небажання змінюватися зумовлюється страхом смерті. Зрештою, не структури тексту чи вичитані теорії тримають нас у світі. Через них ми хіба лиш означуємо себе для подальшої надсади самостояння.