При цьому до жодного посольства ніколи не ходив, переадресовуючи це щастя нашому директорові, – кажу ж, щасливчик. До жодного, окрім британського. Тут слід трохи зупинитися і розкрити тему: британська віза – одна з найскладніших для отримання, і всі мої англійські страждання тісно пов’язані з футболом.
Пояснюю: шість років тому я став найкращим гравцем матчу артистів проти радіодіджеїв (спільний проект Gala Radio та British Airways). Приз – візит до Лондона і матч «Челсі». Здавалося б, із такою підпискою мені нічого боятися – можна спокійно йти за мультивізою. Еге ж. Тут потрібно зробити ще один ліричний відступ: за рік до означених подій якийсь британський віце-консул зламав мені ніс під час футбольного матчу артистів проти іноземних бізнесменів. Тому вперше до посольства я йшов обережно.
І попався мені злий британець, який, щойно дізнавшись про мету подорожі – відвідання матчу «Челсі», пояснив, що є фаном «Манчестер Юнайтед» і, на його переконання, Андрій Шевченко – лузер. Нагадаю, це було шість років тому в Києві. Я не втримався і відповів щось із використанням слова «сакс», але мав не увазі ніяк не саксофон.
Але «криша» спрацювала – візу мені дали, хоча й не мульти, як решті, а разову на два тижні. Потім у спонсорів щось змінилося, виліт перенесли, і мені довелося йти вдруге. Натрапив на того самого злого англійця (візуально він був дуже схожий на прибалта, про себе назвав його Знущавічусом). І, хоча я мовчав, знову отримав разову візу. На «Челсі» потрапив, а потім із нирок до Європи почало рватися каміння, й решту днів тієї гастролі я здебільшого провів під окропом у душовій.
Минув час, і цього разу мене запросив до Англії футбольний клуб «Металіст». З огляду на те що торік я був за кордоном щонайменше десять разів, ішов до візового центру спокійно, не підготувавши «лівих» довідок і ксив. Зрештою дістав відмову. Спроба внутрішнього аналізу вивела лише один правдоподібний результат: хтось із британської розвідки Мі-6 був у Зальцбургу на матчі, коли я показував австріякам задній бік верху власних джинсів у відповідь на скандування «Шайзе, шайне, Українен». Інших версій у мене не було.
І тоді самі по собі в пам’яті почали спливати різні аналогічні історії. Наприклад, один мій друг просидів три дні в камері в польському аеропорту Катовіце. Причина – у нього був польський шенген, він слухняно полетів до Польщі, щоб легалізувати візу першим в’їздом до країни, яка її видала, а потім планував вирушити до Іспанії. Його заарештували й кинули до камери. Цікава деталь: на підвіконні в камері було видряпано телефон консула. У телефонній бесіді він сказав, що в поляків є певна «квота» із затримань. Тобто розслабся, тобі просто не пощастило.
Ідемо далі. Торік у німецькій шенгенській візі було відмовлено Ірені Карпі, яка подорожує не менше за Юрія Сенкевича з розмахом Генрика Сенкевича. І це не все – керівник українського підрозділу однієї гігантської компанії віддав паспорт у польське посольство, де документи… тупо загубили. Йому довелося пробиватися до ящика із загубленими паспортами, де його заповітна книжка і знайшлася. Того депортували, того не пустили, того зняли з потяга, тому візу не дали…
Будь-яка бюрократична структура з усіх сил намагається довести власну необхідність. От і посольства, чітко асоціюючи нас із передпокоєм до Мордору, вважають за необхідне давати відмови певному відсотку українців, які прагнуть побачити світ. До того ж від посольських бзіків страждають не ті, хто може вплинути на швидкість євроінтеграції: вони ж бо щасливчики, навіть більші за мене, – у них службові паспорти, а їхні родини наповнені геніальними бізнесменами по самі вінця.
Я, до речі, в жодному разі не жаліюся – у моїй історії хороший фінал. Як колись Шварценеґґер, я «пригадав усе»: написав листа-скаргу, в якому розповів і про кілька телетріумфів шоу «Третій тайм», і про спільну з британським послом прес-конференцію перед Олімпіадою в Лондоні. Добрі люди допомогли власними телефонними дзвінками, довідками і натяками. У результаті за годину до дедлайну отримав мульти на півроку і радісними стрибками понісся до Харкова, звідки попрямував до Ньюкасла вболівати за наших.
Мені здається, що, попри всі намагання людей, яких ми обираємо, загальмувати процес з’єднання з Європою, все у нас буде добре. Дуже хочу дожити до тих часів, коли українцям не доведеться стояти в численних чергах до консульств і віконець all pasports, і коли представники так званого червоного поясу України побувають у цивілізованих країнах і змінять об’єкт інтеграційної мрії.