Візіонер

У Єжи Помяновського чимало спільного з булгаковським професором Преображенським: говорить із притаманною людям «епохи» внутрішньої гідністю, рівно і безапеляційно. Понад десять років він редагує журнал для російськомовних читачів «Новая Польша», що розповсюджується польським коштом по бібліотеках Росії. Двічі журнал видавав спеціальні українські та грузинські номери. Помяновський кілька разів бував у Києві, на його думку, – духовній столиці слов’янщини.

 

У. Т.: «Новая Польша» розсилається невеликим накладом. Чи сподіваєтеся ви на широкий розголос у Росії?

 

– Ми не маємо таких амбіцій, наш журнал навряд чи може значно вплинути на спосіб мислення російської еліти. Намагаємося доносити інформацію, бо віримо в те, що жодні «повчання» з-за кордону нікого нічого не навчили, навчити може лише добрий приклад. У найближчому номері буде стаття нашого працівника Анджея Кораковського під назвою «Почему польской деревне повезло». Він розповідає, що протягом п’яти років перебування Польщі в ЄС доходи села зросли більше ніж на 30%, а унійні доплати стали причиною ­відродження фермерського класу.

 

 

 

– Я не вірю в окремий національний характер, але від росіян ми відрізняємося тим, що в Польщі не згасла ініціатива. Поляки знані тим, що з нічого спроможні зробити щось, а за часів комуни мистецтво оминання права стало національною рисою. Російський національний характер – це те, що насправді ми знаємо про російську владу. Росіяни, на жаль, за 70 років більшовицького панування втратили здатність до ініціативи і, що найгірше, очікують директив згори. Колись, за часів Єльцина, один зі знайомих інтелектуа­лів, член редакції часопису «Поліс» ошелешив мене твердженням, що якби отримав наказ будувати свободу і демократію, то, може, тоді й будував би. Звісно, чимало моїх товаришів із «Меморіалу», дисидентів чи письменників, таких як Віктор Єрофєєв, думають інакше, але більшість росіян все ж озираються нагору.

 

 

– Сам дивуюся, бо вважаю, що ключ до східної політики не лише Польщі, а й Євросоюзу – це Україна, а не Росія. Я палко підтримую вступ України до ЄС. Росія не може бути членом Євросоюзу, навіть якби й не мала імперських амбіцій. Але вона повинна і може бути його партнером, оскільки її величина та економічна вага призвели б до її перетворення на гегемона, а ЄС – організація, в якій така роль неможлива. Звісно, деякі великі держави на кшталт Франції чи Ні­меч­чини намагаються вести першість, але, для прикладу, на останній неформальній зустрічі тенденцію нерівності піддала критиці Ангела Меркель.

 

 

– Не думаю. Путін побоюється розпаду, бо є регіони, котрі весь час прагнуть ширшої автономії. Про його страхи свідчить скасування виборності губернаторів. Я особисто не бачу небезпеки парцеляції – приклад мілітарно роздушеної Чечні запам’ятався іншим локальним лідерам. Є друга небезпека – економічна криза. Здібні керівники Росії Путін та його помічник, президент Мєдвєдєв, змушені відмовитися від таких проектів, як північний газопровід під Балтійським морем чи «Південний потік». Припускаю, що й такі видатні економісти, як Ілларінов чи Ґреф, які працювали при Путіні, не знають, що для Росії краще. Криза може призвести до зростання популярності партії Зюґанова, досить націоналістичної за своєю суттю також і в українському питанні.

 

 

– Не вартий він подяки, бо зробив це не тому, щоб нас задовольнити, а для вічної ворожнечі між українцями і поляками. Таким чином він також збільшив територію совєтської Росії. Війська СРСР стояли не на Бузі, а на Ельбі. Колись генерал Бурлаков, колишній керівник Південно-Західної групи військ Союзу, дав інтерв’ю журналу «Власть». На запитання журналістки про те, що було в секретній папці на випадок «години ікс», він відповів: його група, яка стояла на Балканах, мала за тиждень вийти на Адріатику, а група його колеги Дубиніна, що стояла в Польщі та НДР, за 10–14 днів мала досягти Атлантики. Це були плани нападу, а не відступу. Польща вважалася тилом майбутнього фронту, а Україна виконувала роль основної дислокації військ, готових допомогти 20 дивізіям, які розділяли Німеччину навпіл. Дякувати Сталіну немає підстав. Це завдяки тому, що спершу невелика частина польської інтелігенції, а згодом і більшість прийняли погляди Єжи Ґедройця з приводу кордону, маємо стан речей, що панує до сьогодні, але може, на жаль, завтра змінитися.

 

 

– Боротьба триває донині й на «материку». Відбуваються дивні речі. Наш президент Лех Качинський їздить до Києва, згадує якнайкраще про Україну, демонструючи бажання співпрацювати зі своїм колегою Ющенком, і водночас його люди, його преса – найважливіші серед них – газета «Жечпосполіта», «Газета польська» і донедавна державне (публічне) телебачення – провадять запеклу кампанію проти українців. Протягом цілого 2008 року пишуть тільки про «волинську різанину». Ксьондз Ісакович-Залеський (по­в’я­за­ний колись із «Солідарністю». – Ред.) закликав призупинити беатифікаційний процес Андрея Шептицького, великого митрополита, автора відозви «Не убий!», що врятувала життя десяткам тисяч польських родин, які жили на теренах, призначених для етнічної чистки. Ця кампанія нівелює акції президента. Це феномен, що підтинає крила й політиці міністра закордонних справ Радослава Сікорського, який вимагав у листопаді від Європи гарантій територіальної цілісності України.

 

 

– У 1956 році під час «відлиги» я зміг вперше після війни виїхати до Парижа. Поїхав, щоб побувати в журналі «Культура» і познайомитися особисто з редактором Єжи Ґедройцем (він знав мене з публікацій). Разом із ним мене зустріли секретар журналу Зофія Ґерц і видатний есеїст Єжи Стемповський. Перше запитання, що прозвучало від Стемповського: «А що там в Україні? Коли вже там станеться вибух – це від них усе має початися, коли там будуть готові відірватися від Росії?». Я поглянув на нього, як на ідіота, і спробував перевести розмову.

 

Ґедройць поглянув на мене холодним оком і швидко вийшов із кімнати. Тоді я подумав, що я кретин. Не розумів ще, що Стемповський має візію майбутнього, а Ґедройць разом із Юліушем Мєрошевським стверджували, що відсутність візії може призвести до більшої кількості поразок, аніж відсутність прагматизму. Пізніше я таки це зрозумів. І найбільша нагорода в моєму житті – це нагорода «Культури» імені Мєрошевського, яку я отримав із рук Єжи Ґедройця.