Ваш виступ на конференції «Дезінформація та вплив» був присвячений геоенергетиці. Як вона впливає на європейську політику та чи достатньо цей чинник врахований керівництвом ЄС?
— Проблема геоенергетики полягає в тому, що, хоч і йдеться про глобальне для Європейського Союзу питання, сам ЄС не є цілісною структурою, як того хотілося б. Тож політика в певних галузях, що мала б узгоджуватися, не є спільною. Величезна проблема Євросоюзу в тому, що йому не вдається, зокрема в царині енергетики, говорити в один голос. Проте через трансформаційні зміни в цій галузі разом із геополітичною взаємодією відбувається справжній перерозподіл карт на користь нової геоенергетики. Енергія стає зброєю впливу та геополітичного тиску. Отже, кожен енергетичний вибір є передовсім політичним, а вже потім економічним.
Політолог Франсуаз Том називає газопровід «Північний потік» політичною зброєю в руках Росії. Чи погоджуєтеся ви з нею? Що думаєте про близький запуск «Північного потоку-2»?
— Росія справді використовує енергетику як зброю. Це для неї інструмент зовнішньої політики задля зміцнення потужності, що дає змогу відновити міжнародний престиж. Вона використовує енергію, щоб завдяки силі повернутися на міжнародну сцену. Газогони та нафтогони для РФ є пріоритетним полем діяльності. Її енергетичний сектор організований як механізм підтримки економічного зростання, що ставить за мету збільшити вагу Росії у світі. Вуглеводневі джерела енергії загалом є важелями влади. Ми бачимо, що Москва може використовувати газопроводи для перекривання газу країнам Центральної Європи в зимову пору під більш або менш правдоподібними приводами, щоб таким чином максимально їх утискати. Водночас це зброя розбрату, яка застосовується проти ЄС. Наприклад, коли ми бачимо, що труби прокладаються напряму до території Німеччини, оминаючи Балтійські країни. «Північний потік» будувався саме за такою логікою: щоб збільшити російський вплив у Європейському Союзі. Цікаво спостерігати за тим, як Сполучені Штати опираються будівництву «Північного потоку-2». Вони пропонують конкурентний проект поставок власного скрапленого газу танкерами, щоб і собі взяти під контроль європейські трубопроводи.
Читайте також: Шахтарські бунти біля лінії фронту
Нині Німеччина на рівні уряду та парламенту шукає, як обійти газову директиву ЄС, що зобов’язує до відокремлення виробництва й дистрибуції газу. Кілька тижнів тому Бундестаг підтримав законопроект, який має на меті вивести Газпром та «Північний потік» з-під європейських антимонопольних стандартів. Як ви гадаєте, Брюссель погодиться?
— Не думаю. Це порушило б вимоги директиви ЄС, що зобов’язує енергетичні підприємства не сполучати під одним дахом виробництво й транспортування газу, а також забороняє одному постачальнику використовувати більше ніж половину потужностей та інфраструктур. Ця директива вже стала на заваді стовідсотковому використанню газопроводу OPAL, що є продовженням «Північного потоку» в Німеччині. Такий виняток для нового газогону перекреслив би все, що вже було зроблено до цього часу для захисту від російської монополізації газового ринку.
Будуючи «Турецький потік» та «Північний потік», Росія викидає Україну за межі системи поставок свого газу до Євросоюзу. Якими є політичні наслідки цих двох проектів на середньострокову та довгострокову перспективи?
— Станом на сьогодні «Турецький потік» є відповіддю радше на ситуацію з «Південним потоком», ніж із «Північним», але загалом — так, цей проект шкодитиме насамперед інтересам України. Цікаво зауважити, що Росія намагається використати «Турецький потік» як знаряддя, що допоможе обійти законодавство ЄС, оскільки Туреччина не є його членом. Це також ознака узгодження турецької політики з російською, спроба зблизити ці дві країни та перетворити Анкару на хаб енергетичної дипломатії. Проблема збільшення потужності Туреччини постане перед нами зовсім скоро. Якщо «Турецький потік» зайде так далеко, як хоче Анкара, це створить Європейському Союзу море труднощів, зокрема в контексті політики щодо Росії, але не тільки. Бо насправді є безліч проблем, пов’язаних із залежністю від РФ. Мова, зокрема, про розвиток альтернативних трубопроводів, щоб прокачувати той-таки скраплений газ, що суттєво змінив би картину в системі геоенергетики. Цей ринок швидко змінюється, власне, з метою убезпечення поставок енергії.
Читайте також: Шанс на енергомодернізацію
Французька преса, коли висвітлює переговори щодо нового газового контракту між ЄС та РФ, переважно пише, що можливий вихід України з кола транспортерів зашкодить насамперед економічним інтересам Києва. Це все так, але втрату роялті від транзиту в Україні вважають меншим злом порівняно з втратою ролі гаранта безпеки поставок російського газу на Захід. Щойно Україна стане непотрібною, ризик нових агресій проти неї з боку РФ зросте в рази. Чому, на вашу думку, Європейський Союз ніби не помічає цієї безпекової складової ситуації з газом?
— Європейський Союз намагається реагувати на незаконну анексію Криму та зберігає пильність щодо дій Росії, які могли б мати негативні наслідки для України. Він не відвертається від України зовсім, навіть якщо вона просто забезпечує транзит, і готовий продовжити політику реверсних поставок для неї, коли в тому виникне потреба. Я не думаю, що ЄС, який має у своєму складі держави Центральної та Східної Європи, знехтує інтересами безпеки України. Адже вона є складовою європейського континенту, його політика не може залишити поза увагою сусідню державу.
«Північний потік» перетворює Німеччину на потужність, яка розподілятиме в Західній та Центральній Європі російський газ. Як на цю ситуацію дивиться Франція в контексті близького Brexit і неминучого перерозподілу впливів у Європі?
— Франко-німецькі відносини є, безперечно, цікавим питанням, що містить у собі також фактор Великої Британії. Попри Brexit, Сполучене Королівство зберігатиме зв’язки з ЄС, воно не зникне раптово, бо є велика кількість двосторонніх угод, ба більше, будуть укладені нові договори. Це не становитиме великої проблеми: Велика Британія завжди залишатиметься в центрі подій по обидва боки Атлантичного океану. Що ж стосується Німеччини, то вона, звичайно, перетвориться на стратегічну магістраль, але водночас є безліч обхідних шляхів, інших джерел постачання, зокрема скраплений газ. Німеччина не має порту, щоб приймати СПГ. Його може отримувати Литва, Франція, Польща… Нині є чимало структур для роботи зі скрапленим газом, отже, за бажання можна легко обійти Росію. Але не треба забувати, що Сполучені Штати є не тільки енергетично незалежними завдяки нетрадиційним джерелам енергії, зокрема сланцю, а й експортерами енергії. Це, звичайно, коштуватиме трохи дорожче, але американськими поставками також можна скористатися.
Як ще реально зменшити енергетичну залежність Європейського Союзу від Росії, окрім закупівлі американського скрапленого газу?
— Залежність від Москви в енергетичній галузі далеко не фатальна. Є чимало способів обходу й протидії. Що більше ми знайдемо нових джерел і шляхів постачання, то помітніше унезалежнимо ЄС від Росії. Понад те, є ціла мережа реверсних поставок, що дають змогу країнам, які бажають більшої незалежності, знайти альтернативні шляхи енергозабезпечення. Рішення будь-що полягає в диверсифікації. Збільшення виробництва СПГ — це також одна з альтернатив. Навіть якщо викопні види енергії й зберігають свій вплив на політику, відновлювальні види — це ще один механізм звільнення від залежності.
Читайте також: Імпорт: вишукана пастка
Чому, на вашу думку, сучасна європейська політика так визначається економічними інтересами? Часом відверто через нехтування принципами демократичного устрою ЄС і стандартами міжнародного права?
— Гадаю, що економічні інтереси часто суперечать або принаймні не збігаються з вимогами етики.
Чи має європейський політичний клас критичну масу справжніх, етичних, нематеріальних цінностей, щоб встояти перед спокусою дешевого російського газу? Наскільки європейські політики свідомі того, чим загрожує ще більше енергетичне узалежнення від Росії?
— Проблема в тому, що енергетика є основою всієї економічної системи й кожна країна бачить насамперед власну вигоду, своїх перспективних партнерів. Євросоюз не зумів повністю викристалізувати справжню єдність позицій. Я думаю, що це його помилка.
————-
Вівіан дю Кастель — доктор політології, фахівець із питань геополітики, геоекономіки та геостратегії. У 2005–2006 роках — викладачка із міжнародних відносин Вищої школи комерції Франції. Із 2009-го — член робочої групи з професійного навчання при Торгово-промисловій палаті Франції. Із 2013 року — викладачка з енергетики та штучного інтелекту в Університеті Париж VII, із 2017-го — викладачка геополітики в Університеті Ліон‑3. Авторка книжок «Енергія 4:0: виклик 2030–2050» (2017), «Нова енергетика та кліматичні зміни» (2017), «Рідкісні ґрунти: між геополітичним викликом та геостратегічною залежністю».