У розмові з Тижнем він пояснив, чи реально запровадити міжнародні санкції щодо фальсифікаторів українських виборів і чи потраплять знову регіонали до фракції соціалістів на сесії ПАРЄ, що відбудеться 21–25 січня у Страсбурзі.
У. Т.: Місія спостерігачів ПАРЄ затвердила у грудні звіт про перебіг українських парламентських виборів. Він констатує велику залежність політики в державі від олігархічних грошей, називає перегони «непрозорими й несправедливими». Ви згодні з цими висновками? Вважаєте, що Рада Європи мусила б вимагати санкцій проти фальсифікаторів там, де махінації доведено?
– Перш ніж говорити про санкції, треба чітко довести що фальсифікації мали місце. Звіт, що його уклав голова місії Андреас Ґросс, враження інших спостерігачів, зрештою, висновки ОБСЄ засвідчують численні відхилення від європейських стандартів, кілька контроверсійних випадків, які можна прирівняти до фальсифікацій. Якщо оцінювати загалом, то безпосередньо в день виборів дій, які годилося б назвати масштабним фальшуванням, зафіксовано не було.
У. Т.: Власне, все сталося пізніше – під час обрахунків…
– Так, але ж ви знаєте, як працюють спостерігачі. Можна знайти порушення на своїй дільниці, але того, що коїться на сусідній, не зафіксуєш. Дуже важко чітко визначити, що сталося насправді. Аномальні ситуації зауважила більшість спостерігачів. Але якщо говорити про засудження фальсифікаторів аж до запровадження санкцій, то цього можуть вимагати передусім самі українці. Завдання Ради Європи та ОБСЄ – чітко назвати речі своїми іменами й дати правову оцінку. Вимоги стосовно ймовірних санкцій мали б надійти до цих організацій від українських парламентаріїв та громадських організацій.
У. Т.: Про які заходи можна було б вести мову?
– Насамперед про те, щоб зобов’язати до виправлення нечесних виборчих результатів. Хоч це й дуже важко зробити.
У. Т.: Саме такі політичні санкції, мабуть, були б оптимальним варіантом для України: домогтися за підтримки міжнародних організацій, аби речі були названі своїми іменами, а справедливість перегонів відновлена…
– Так, але є й інший аспект. Держави, які підписали протокол про забезпечення демократичних виборів, мають відзвітуватися перед Радою Європи, перед урядами, з якими той протокол було спільно підписано. Це означає, що далі РЄ має здійснювати моніторинг, аби дізнатися, чи відбуваються якісь зміни на краще. У багатьох країнах, де були схожі проблеми, спільно з фахівцями з Ради Європи напрацьовують пропозиції до змін законодавства. Моніторинг визначає, чи справді нові закони прийнято. Адже пообіцяти не досить. Пригадую, скажімо, нещодавні вибори у Вірменії, які не були досконалими. Але, схоже, сьогодні Єреван на шляху позитивних змін. 18 лютого, коли у Вірменії відбудуться президентські вибори, дізнаємося, чи діють нововведення. Хоча й у розвинених демократичних країнах, як-от у Франції, теж не все завжди гаразд.
У. Т: Це ви про випадок у Перпіньяні, де виборчі бюлетені було заховано у шкарпетках?
– Так, у цьому місті трапилися проблеми. Але і в моєму регіоні Іль-де-Франс зафіксовано порушення. Не аж такі брутальні, але їх обов’язково треба викривати як на найменших виборчих дільницях, так і на національному рівні, інакше люди розчаровуватимуться й почуватимуться обдуреними. Я був в Україні 2004 року: працював спостерігачем під час першого й другого турів президентських виборів, що завершилися Помаранчевою революцією. Особисто мене приємно вразило те, як усе відбулося. Адже йшлося про країну, яка ще не набула сталих демократичних навичок. Якщо повернутися до ролі міжнародних спостерігачів, треба розуміти: їхні можливості обмежені. Передвиборні місії тривають лише три дні, під час виборів нагляд відбувається тільки за самим процесом голосування та першим днем обрахунків…
У. Т.: Український звіт не обговорюватимуть на січневій сесії ПАРЄ?
– Ні, його остаточно затверджено під час наради постійного комітету в Андоррі 30 листопада. Якщо не буде надзвичайних нагод, тему України порушать по завершенні звіту доповідачів Моніторингового комітету.
У. Т.: Є інформація, що в Андоррі говорили про відправлення післявиборної місії ПАРЄ до нашої держави.
– Це було б логічно. Але відповідне рішення має приймати сесія.
У. Т.: В інтерв’ю Тижню пан Міньйон, президент ПАРЄ, казав, що волів би організувати спільну місію Ради Європи та ОБСЄ в Україну з тим, аби відвідати разом політв’язнів, спробувати зустрітися з політичними лідерами. Чи просувається цей проект?
– Так, Жан-Клод Міньйон регулярно згадує про цей свій намір. Крім того, Комітет з питань міграції системно цікавиться ситуацією довкола політв’язнів загалом у всіх країнах-членах. Не знаю, чи входить Україна до пріоритетів, але підготовча робота триває.
У. Т.: Новий міністр закордонних справ Леонід Кожара ще у статусі депутата від правлячої партії заявляв, що визначення, яке дала ПАРЄ терміну «політичний в’язень», не має до України прямого відношення. Чи вважаєте ви Юлію Тимошенко саме політв’язнем?
– Звичайно. Випадок із нею – це аномалія, яку важко зрозуміти. Чому українські можновладці на чолі з президентом беруть на себе відповідальність за це? Навіть якщо вони послуговуються юридичною аргументацією, є очевидним, що Віктор Янукович своєю персональною владою міг би вирішити проблему. Більшість європейських політиків цієї ситуації не розуміє. Я не бачу, хто в Європі міг би сьогодні назвати її нормальною.
У. Т.: Як гадаєте, наскільки застосування селективного правосуддя в Україні гальмує підписання Угоди про її асоціацію з ЄС?
– Я не член французького уряду, але належу до тих, хто переконаний: не можна поглиблювати фінансових і політичних відносин з Україною, доки не вирішено проблеми вибіркового правосуддя. Треба знайти якраз політичне рішення. Ніколи не чув, щоб хтось із французьких урядовців виступав за те, аби пані Тимошенко залишалася за ґратами ще й у таких умовах, у яких її утримують. Це неприйнятно. Мені невтямки, чому український президент сам цього не усвідомлює. Будь-яка нормальна людина розуміє: перебувати цілодобово під відеоспостереженням неможливо. Для Ради Європи це й поготів очевидно. Наша організація ретельно дбає про те, аби ув’язнених утримували в умовах, що давали б змогу зберігати мінімальну людську гідність. Не тільки Європа – весь світ знає про Тимошенко. Крім того, ми поінформовані про справу екс-очільника МВС Луценка, переслідування інших членів колишнього українського уряду.
У. Т.: Наприкінці січня до Страсбурга приїде працювати нова українська парламентська делегація. Донедавна у вашій фракції соціалістів були записані члени Партії регіонів – олігархічної за складом, суттю й пріоритетами. Рік тому голова вашої фракції Андреас Ґросс пояснив Тижню: так сталося, «бо немає вступного іспиту». Чи в січні європейські соціалісти знову погодяться прийняти до себе регіоналів?
– Ви знаєте, це дуже непросто. Скажімо, в якійсь країні відбулися вибори. Навіть цілком демократичні. Далі парламент визначає склад своєї національної делегації. Його члени вже у Страсбурзі записуються до тих чи тих фракцій. Якщо ніхто не виступає проти, депутат долучається до тієї політичної групи, яку сам обрав.
У. Т.: Чи має вона право відмовити у членстві?
– Ні, відкликати з політгрупи ту чи ту особу – компетенція тільки національної делегації. Якщо йдеться про надміру одіозних осіб, делегації можуть відмовити у визнанні в повному складі. Але це крайні заходи. Такий запит якось був сформований стосовно росіян під час Другої чеченської війни. Але до логічного завершення не дійшло. Це все-таки гранично серйозно. Бо ж мова про суверенний вибір країни, а Рада Європи не має права його скасовувати.