Вітґенштайни належали до успішної родини австрійських мільйонерів часів імперії, статки якої примножувалися від індустрії сталеваріння. Втім, навіть заможність не зберегла трьох синів з восьми дітей цієї сім’ї від самогубства. Хтозна, можливо, це сталося через надто вимогливу батьківську позицію досягати всього самотужки? Старший Ганс був обдарованим музикантом, але батько не дуже схвалював цю професію. Другий син – Рудольф отруївся в Берліні через розпач і брак душевних сил. Нарешті третій, Курт, уже будучи офіцером, застрелився в кінці Першої світової на очах у солдатів. А от четвертий син Пауль залишився живий, але теж неабияк постраждав на фронті: йому відірвало правицю. Дебютувавши перед війною як піаніст-віртуоз, він не занепадав духом, а почав займатися боксом і грав на фортепіано однією рукою. Рихард Штраус і Морис Равель спеціально писали йому твори для лівої руки.
Наймолодший Людвіґ, хоча й слідував батьковим настановам, утім навчався кепсько, був лінивим, ба навіть неправдивим пристосуванцем. Приміром, в їхньому будинку було дев’ять роялів, але грати не хотілося на жодному. Щоправда пізніше йому таки вдалося самостійно опанувати гру на кларнеті. Загалом же дитинство його було не вельми радісним. До того ж, імовірно тоді приходить усвідомлення його гомосексуальності, про що й говорити було зась. Чи не єдину розраду становило читання Шекспіра, Ґете, Шилера, Ніцше, Шопенгауера, Шпенґлера, але майже нічого з культури ХХ століття. Попри все, й цьому синові не вдалося уникнути сімейного чоловічого суїцидального вірусу, який на трьох дочках родини не позначився ніяк.
В школі Людвіґ записався «католиком», приховуючи своє єврейське походження, якого не усвідомлював до аншлюсу, оскільки не цікавився юдаїзмом, але й не пристав до батькового вибору — протестантизму. До речі, початкову освіту він здобував разом із майбутнім диктатором — Адольфом Гітлером. Тоді Вітґенштайн мало чим вирізнявся, хіба проблемами з вимовою. Згодом він вступає до Вищої технічної школи в Берліні, а потім навчається в Манчестері, де конструює модель пропелера й мріє стати авіатором. Але математика вабить його більше. Тому подальший шлях лежить у Кембридж, аби вчитися логіці в самого Бертрана Расела.
Читайте також: Непередбачуваність огидного
Коли Вітґенштайн дістався до помешкання того знаного філософа й почав затинаючись щось англійською мугикати, останній сприйняв його не надто серйозно. Спочатку мав цього «німецького інженера» за дурня, адже той твердив, що ніщо емпіричне не надається до сприйняття й відмовився прийняти, що в кімнаті нема носорога. Та невдовзі вже й самому Раселу буде непереливки: Вітґенштайн знайде в його філософській системі помилки, з приводу чого неодноразово кепкуватиме. Зокрема, говоритиме, що слід не вигадувати зайві теорії, а правильно застосовувати мову. Або вважатиме за дурню написання статті «Матерія», бо безглуздо висловлюватися про те, чого нема. Вітґенштайн пропонуватиме поділити книжки Расела на дві категорії: з логіки й філософії, які належало читати всім, та з фемінізму та боротьби за мир — їх треба заборонити. Він також скаже, що аудиторії цікавіші думки Расела, а не сухі результати, чим зробить їхні стосунки напруженими.
Хай там як, а розкошування, перебільшення й дивацтва Вітґенштайна проявилися рано. Ще в Берліні він сходив на «Нюрнберзьких Майстерзинґерів» близько 30 разів. Подорожував з другом виключно першим класом і зупинявся в найдорожчих готелях. Але пив удома чай із хімічного посуду, бо звичайний видавався йому почварним. А якось перед науковим зібранням навіть примудрився прочитати всього за 4 хвилини доповідь «Що таке філософія?» Останню він тоді визначив як сукупність примітивних висловлювань, що приймаються різними науками без доведення за істинні. Іншим разом Вітґенштайн дізнався, що в російській мові не існує закономірності куди падає наголос — тоді він розставив наголоси в усіх словах «Злочину і кари» Достоєвського, щоб правильно їх вимовляти. В біографічній книжці «Божественний Людвіґ» Вадима Руднєва таких прикладів знайдеться немало.
Вітґенштайн заводить знайомство ще з кількома впливовими людьми. З фахівцем із етичної філософії Джорджем Едвардом Муром, який поняття «добро» зводив до того, що в нього вкладається пересічними носіями мови. А також із знаменитим економістом Джоном Мейнардом Кейнсом, який у майбутньому зробить для нього кілька важливих послуг: визволить із полону, допоможе з кар’єрою, зарадить із отриманням британського громадянства тощо.
Почуваючись психологічно незатишно в Англії, Вітґенштайн раптом перебрався до Норвегії: вчив мову й жив у глухому селищі, спілкуючись із поштарем і кількома фермерами. Дивним чином йому вдалося заманити туди поважного Мура й надиктувати йому працю «Логіка», яку він попросив висунути на здобуття бакалаврського ступеня. Її не прийняли, бо вона не містила огляду праць, списку літератури, вступу. Вітґенштайн почав докоряти Муру, а потім вибачався. Та той вже не хотів мати з ним нічого спільного.
Повернувшись до Відня, Вітґенштайн помітив, що по смерті батька він успадкував купу грошей. Однак, він обирає пожертвувати їх австрійським літераторам, серед яких були Рільке й Тракль (їм дісталося по 20 000 крон). Тим часом, розгорілася Перша світова війна. Не маючи можливості кудись виїхати й страждаючи від суїцидальних нападів, Вітґенштайн, попри діагностовану грижу, вирішує йти на фронт добровольцем. Навіть там він знаходив час, аби займатися логікою як своєрідною терапією проти депресії.
Коли його полк опинився в Галичині, він купує німецький переклад адаптації Євангелія авторства Льва Толстого. Книжка допомагає йому розкрити моральний вимір рефлексії. Солдати часто називали його «той, що з Біблією». Через рік він уже служить в українському містечку Сокаль, що на Львівщині. Траплялося, що Вітґенштайн обирав найбільш небезпечне місце, аби потрапити під обстріл. Врешті він дослужився до офіцера й мав полоненого росіянина-денщика Константіна. Та дедалі частіше австріяки зазнавали втрат. Правда після більшовицької революції було підписано мир: наш герой отримав медаль за доблесть і його перевели на італійський фронт, де він уже сам потрапив у полон. Тут Вітґенштайн закінчує «Логіко-філософський трактат», але після визволення ще довго не може його надрукувати.
У 20-ті в нього новий спалах депресій, і він їде вчителювати в австрійські села. «Трактат» виходить німецькою з купою помилок, що дратує його неймовірно, та в перекладі англійською. Саме останнє видання й приносить Вітґенштайну світову славу. Проте на селі йому знову незатишно. Спочатку він відчуває свою корисність: ремонтує парову машину, навчає дітей. Але невдовзі його звинувачують у застосуванні до учнів тілесних покарань за лінощі, погані відповіді, а надто — за брехню. Він навіть потрапляє під суд, але виправданий.
Читайте також: Філософія Ніцше як творення концептів
Вітґенштайн знову не знає куди податися: зробитися монахом або садівником. Однак у Відні він несподівано стає архітектором будинку для однієї зі своїх сестер — Ґретль. Далі слідує невдала спроба одружитися з дівчиною, котра вдвічі молодша за нього. Потім був досвід спілкування з представниками Віденського гуртка, для яких він був речником їхньої програми з реформування філософії логічними засобами. Та під час зустрічей він читає їм вірші Рабіндраната Тагора, ніби знущаючись, або заявляє, що має неабияку симпатію до не надто «логічних» філософів: Авґустина, К’єркеґора, Гайдеґера. До «віденців» Вітґенштайн був критичним і підозрілим: вважав, що вони хочуть скористатися його ідеями, бо його праці завжди виглядали незавершеними.
Минуло 15 років, і Вітґенштайн знову опинився в Кембриджі. Тут він представив свій «Трактат» на здобуття ступеня Ph.D. А його екзаменаторами стали Расел і Мур. В процесі короткої дискусії Вітґенштайн залишився переконаний, що ні той, ані другий так нічого й не второпали в його праці. Почалися професорські будні. Вітґенштайн читав лекції лежачи на підлозі, розглядаючи стелю, проговорюючи щось незрозуміле без будь-якої підготовки, без записів. Дуже не любив, коли з ним сперечалися. Після лекцій одразу йшов у кіно, купував булку чи пиріг і їв, переглядаючи стрічку в першому ряду.
Вітґенштайн не був би собою, якби знову не занудьгував. Але тепер він шукав розради в новій Радянській країні, яка, здавалося б, не була тією загрозливою імперією, проти котрої доводилося воювати в шанцях. Комуністичний режим видавався йому таким прогресивним. Аякже, «Сталін дав людям роботу». Щодо тиранії — ну то Бог із нею… А що ж Лєнін? Попри те, що його філософські праці — абсурд, він же «прагнув щось там сказати». Згадуючи своїх улюблених Толстого і Достоєвського, Вітґенштайн почав терміново вчити російську й розглядати варіанти поїздки в СССР, аби знайти бодай якусь роботу. Мову зголосилася викладати дружина французького комуніста Фаня Паскаль, яка була українською єврейкою з Харкова.
По приїзді в Лєнінград Вітґенштайн відвідав Інститут Сєвєра, де йому запропонували читати курс з філософії. Загалом, йому вистачило кілька тижнів, щоби побачити: принадливою радянська Росія виглядала тільки здалеку. Особливо Вітґенштайна вразили чомусь дві споруди, що, мовляв, мали незлецький дизайн: Мавзолей Лєніна і Храм Василія Блаженного. Після повернення він не надто любив згадувати про цю подорож, а свої ілюзії називав наївними.
Під час Другої світової, коли Англію бомбардували, Вітґенштайн не вважав за можливе викладати філософію. Він влаштувався санітаром в одному з лондонських госпіталів і розносив по палатах ліки, хоча пошепки радив пацієнтам їх не приймати. Невдовзі йому самому знадобився лікар: під час операції з видалення каменів із жовчного міхура Вітґенштайн відмовився від загального наркозу, щоби спостерігати за процесом самостійно. Депресії знову поверталися. Щоби хоч якось з ними впоратися замість книг з філософії він читав журнальні детективи.
Черговий пов’язаний із ним скандал стався в середині 40-х, коли в Кембриджі мав виступити Карл Попер із доповіддю «Чи існують філософські проблеми?» Вітґенштайн стверджував, що проблеми для себе людина вигадує сама, коли неправильно вживає мову. Тоді вона нагадує муху, яка втрапила в порожню пляшку й знесилено б’ється об її стінки. Завдання філософа полягає в тому, щоб відшукати вихід з тієї пляшки. Запальний Вітґенштайн попросив у Попера дати приклад етичної проблеми, нервово покручуючи в руках кочергою від каміна. На що той парирував: «Не погрожувати запрошеному кочергою». Після цього, кажуть, Вітґенштайн вибіг з аудиторії, бахнувши дверима.
Головною тезою Вітґенштайна можна вважати вислів: за межами мови життя не існує. Але якими мають бути форми життя, щоби не втратити до них інтерес? Та про що сказати неможливо, казав той таки Вітґенштайн, про те належить промовчати.