Раніше самоомана була лейтмотивом Західного мислення про Балтійський регіон. Внесок у безпеку цих прифронтових держав ґрунтувався на переконанні, що присутності сил прикриття стане для захисту від російської агресії. У разі нападу, сили прикриття отримають негайне підкріплення; а за потреби проти Росії задіють увесь потенціал Західного альянсу для визволення захоплених територій.
Насправді ж країнам-членам НАТО переважно бракувало запасів зброї й оснащення для серйозної війни з Росією. Обіцяні 2016 року плани посилення потенціалу так і не реалізувались. Не здійснювалось й інвестицій у військову мобільність. У той час як британська присутність в Естонії й значно численніші американські війська в Польщі справляли враження солідного розташування сил, решта (як-от міжнародний контингент на чолі з Канадою в Латвії й німецька присутність у Литві) видаються радше символічними.
Напад Росії на Україну 24 лютого звів цей підхід нанівець. Готовність Кремля до ризиків виявилась значно більшою, ніж припускали легковажні оптимісти. Звірства росіян проти цивільного населення на окупованих в Україні територіях нагадує естонцям, латвійцям і литовцям про травму, якої вони зазнали за радянських часів. Нашим моральним обов’язком і стратегічною необхідністю є захист країн Балтії на початку конфлікту.
Забезпечити необхідні заходи для оборони в країнах Балтії нелегко. Однак рішення Фінляндії і Швеції про вступ у НАТО відіграє сприятливу роль. Десятиліття стратегічного викривлення фактів добігло кінця. До прикладу, для обміну розвідувальними даними й прийняття рішень уже не виникатиме проблеми у взаємодії між НАТО і країнами, що не є членами альянсу. Утім, ще лишається доопрацювати чимало нюансів (зокрема, командна структура, розташування штаб-квартир, нові плани оборони, військово-морська стратегія і позиції сил).
Наразі, як і раніше, Сполучені Штати заповнюють прогалини. 24 лютого, за чотири години після того, як міністра оборони Латвії Артіса Пабрікса розбудили новини про російську атаку, американські військові літаки вже приземлилися в Ризькому аеропорту. Історія, якою поділився Пабрікс цього тижня на конференції Леннарта Мері, що відбулася в столиці Естонії Таллінні, засвідчує ключову роль США в безпеці регіону. Однак наявність незамінного гравця означає вразливість. Чи так само швидко відреагували б США за колишнього (а, може, й наступного) президента Дональда Трампа? Країни Балтії потай хвилюються, що американські можновладці давно прагнуть позбутися європейських обов’язків; можливо, тепер американці зажадають більшого від Швеції й Фінляндії. Балтійська дилема полягає в тому, що розподіл відповідальності полегшить тягар американців, та водночас покладатись виключно на одну країну — ненадійно.
Головна проблема — довіра; чимало європейських країн, з точки зору східного флангу, досі нехтують безпекою. Францію отруює президентський егоцентризм. Німеччина, нехай і відмовилась від катастрофічної політики щодо Росії, але досі не виробила гідної довіри Ostpolitik, яка б зосереджувалася на обороні східного флангу НАТО. Темпи й масштаби розвитку нової Zeitenwende («зміна епох») деяким німцям видаються надмірними, та водночас розчаровують країни, котрі мусять покладатись на Берлін. На вихідних Пабрікс у Таллінні відверто заявив, що нині довіра країн Балтії до Німеччини «майже на нулі».
Інші балтійські лідери налаштовані менш похмуро. Однак розкол у Європі засвідчує різне ставлення до України. Країни на півночі й сході переважно вважають, що єдиний прийнятний варіант — це однозначна поразка Росії. Натомість країни на півдні й заході прагнуть припинення вогню і згодні на певні територіальні поступки, що дозволять Кремлю «зберегти обличчя». Звісно ж, за рахунок України. Аналітикиня з Одеси Ганна Шелест здійняла шквал оплесків серед учасників конференції, коли сказала, що можна торгуватися з росіянами, пропонуючи їм натомість, приміром, італійське озеро Комо.
У Таллінні доля України — це близьке, ба навіть нестерпно болісне, питання. Натомість більш віддалені країни можуть собі дозволити легковажні — і вельми небезпечені — ілюзії.