Вітчизняна еліта, хоч як прикро це звучить, насправді дуже потворна і смішна. Звісно, є поміж неї люди і справді гідні та варті поваги. Але вони в меншості.
Такі часи настали, що елітарність вимірюється не знаннями, здобутками чи добрим ім'ям, а грошима й посадами. І добре, коли та еліта, до якої дуже пасує означення «псевдо», не пхається у сфери, для неї не зрозумілі. Куди гірше, коли вона прагне своїм недорозвиненим мозком осягнути те, що їй не дано. Бо тоді це межує з ідіотизмом.
Все нібито є: і гроші, і можливості, а от зі смаком не склалося. Мало того, що на таких вискочках можна неабияк заробити, як, власне, і роблять талановиті художники, модельєри чи дизайнери, а й посміятися є над ким. Від душі й до сліз.
В чому парадокс? Мабуть, у недорозвиненості та скороспілості. Бо добрі смаки формуються поколіннями та століттями. І пришвидшити цей процес за допомогою інтернету чи телевізора навряд чи вдасться.
Хіба знається на мистецтві колишній партійний бос чи його синок-мажор, який до школи ходив лише грати в футбол у кращому випадку? Чи донечка бізнесмена, татусь якої вдало купив збанкрутілий завод і, попилявши станки та продавши їх на брухт, відкрив розкішний ресторан? Нічогісінько.
Максимум, на що здатні ці елітарні перці, це «хавати» те, що їм «тюхають». Бренди, бренди і ще раз бренди…
