Вісім відповідей на питання про початок Війни за Незалежність 19 лютого 2014 року

Окупація Криму в лютому 2014 року була не реакцією на Революцію гідності, а заздалегідь підготовленим етапом збройної агресії Російської Федерації проти України. Коли насправді почалася Війна за Незалежність і що їй передувало – читайте далі.

---

1. Звідки взялась дата 19 лютого 2014 року?

Після здійснення Російською Федерацією окупації Автономної Республіки Крим в Україні постало питання про захист прав громадян, які постраждали внаслідок цих дій. У зв’язку з цим український політик, депутат Сергій Соболєв ще 19 березня 2014 року подав законопроєкт «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України». Вже у законопроєкті народного депутата було закладено основні поняття про те, що таке тимчасово окуповані території:

1. територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополь;
2. внутрішні води і територіальне море України, його дно і надра, на яких Україна здійснює суверенітет, континентальний шельф і виключна економічна зона, де Україна у відповідності зі своїм законодавством користується фіскальними, санітарними, імміграційними та митними правами, а в особливій економічній зоні і на континентальному шельфі – суверенними правами і юрисдикцією;
3. підводний простір в межах територіального моря;
4. повітряний простір, розташований над територією, зазначеній у пунктах 1 та 2.

Під час подальшої роботи над законопроєктом українські парламентарії та спеціалісти виявили, що перший акт порушення територіальної цілісності та недоторканості України відбувся саме на морі. 19 лютого 2014 року Російська Федерація привласнила собі та почала експлуатацію Шмідтівського газового родовища, що знаходиться неподалік Криму. В подальшому росіянами було захоплено ще 15 об’єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України (із повним переліком можна ознайомитися на офіційному порталі Верховної Ради України).

Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» був підписаний  в.о. президента України Олександром Турчиновим 15 квітня 2014 року. У ст.1, п.2 цього Закону зазначено: «Датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року».

2. Революція гідності (Євромайдан) та Війна за Незалежність України

Існує розповсюджена версія, яка просувається деякими активними учасниками Революції гідності, про те, що на Майдані у Києві вони боролись із проросійськими силами, а в останні дні – навіть із безпосередньо представниками силових структур РФ. Тому, в їхньому уявленні, боротьба з Російською Федерацією почалась у листопаді 2013 року.

Як не дивно, ці майданівські наративи ідеально грають на руку Російській Федерації, очільники якої, коли їм вигідно, стверджують, що буцімто не зазіхають на Державність та Незалежність України, а лише прагнуть «захистити російськомовне населення». Тобто – громадян України, які не згодні з офіційною політикою своєї держави.

Більше того, в російському інформаційному полі події 2014-2021 років розглядаються як «внутрішній конфлікт України» («громадянська війна»), в якому брали участь окремі російські добровольці (застосування своїх регулярних військ Російська Федерація досі заперечує). А останні чотири роки війни – протистояння Російської Федерації та НАТО за окремі території України.

Цією зручною концепцією Російська Федерація виправдовує загарбницькі амбіції, масові порушення гуманітарного права та інші військові злочини. Фактично ж, Революція гідності була використана Російською Федерацією по-перше, як привід, а по-друге – як зручна ситуація, аби почати реалізувати свої плани з ліквідації Незалежності України.

3. Загарбницькі плани по відношенню до України з-боку Російської Федерації

Після розпаду Радянського Союзу у 1991 році керівництво Російської Федерації ніколи серйозно не розглядало право на існування України у тих межах, які їй дістались. Про це неодноразово заявляв і президент РФ Владімір Путін та інші російські очільники. У практичній площині найкращим доказом небажання з боку Росії визнавати кордони України є те, що до 2014 року вона систематично уникала питання про безпосереднє розмежування кордонів на межі Чернігівської, Сумської, Харківської, Луганської та Донецької областей. Ці кордони були дуже умовними та прозорими. Також унаслідок ситуації у 2003-му році навіть виник державний конфлікт навколо острову Тузла.

Невизнання України як держави в Російській Федерації ґрунтується на маніпуляціях навколо історії, якими безпосередньо займається президент Владімір Путін. 12 липня 2021 року під його авторством було опубліковано статтю «Про історичну єдність росіян та українців», в якій заперечувалися висновки багатьох вчених, передусім – російських, починаючи з середини ХІХ століття, коли вперше у науковому світі публічно обговорювалось це питання. Більша частина промови президента РФ Путіна, виголошена ним 21 лютого 2022 року, напередодні широкомасштабного вторгнення, була також викладом його власного бачення історії України. У промові Путін намагався довести недоцільність існування такої держави, як Україна, в історичній ретроспективі.

4. Коли Російська Федерація почала готуватися до нападу на Україну?

Збройну агресію проти України Російська Федерація почала планувати у 2004-2005 роках – після конфлікту навколо острову Тузла та у зв’язку з прагненням тодішнього президента України Віктора Ющенка вступити до НАТО. Цей факт був визнаний особисто Владіміром Путіним в інтерв’ю французьким ЗМІ 5 червня 2014 року: «В этих условиях позволить, чтобы историческая российская территория с преимущественным этническим русским населением ушла вот туда, в какой-то международный военный альянс, притом что сами жители Крыма хотят быть частью России, — извините меня, по-другому мы просто поступить не могли».

Іншими словами, починаючи з 2004-2005 років збройні сили Російської Федерації бодай на рівні штабів цілеспрямовано готувалися до військового конфлікту з Україною. Водночас, багатолітній міністр оборони України та, станом на 2014 рік, чинний народний депутат, генерал армії Олександр Кузьмук фактично на це відповів в одному зі своїх інтерв’ю: «…Ніколи Україна не розглядала як ворога Російську Федерацію. Жодний план стратегічного застосування Збройних сил України не був спрямований на захист зі Сходу і Півночі, жодного разу».

5. Міф про «громадянську війну» в Україні у 2014 році

Як уже зазначалося, цей міф частково ґрунтується на переконанні деяких представників спільноти учасників Революції гідності про боротьбу на Майдані з «проросійськими силами», але найбільше він роздмухується Російською Федерацією.

Відповідь на цей міф проста. По інший бік барикад Майдану були правоохоронці підрозділів Міністерства внутрішніх справ України та військовослужбовці Внутрішніх військ України, які не мали нічого спільного з Російською Федерацією. Вони всі без винятку носили українську форму одягу та знаки розрізнення, і ніхто з них не користувався російською символікою. Учасники так званого «Антимайдану» були представниками різних регіонів України, і, як це вже багато разів було доведено – у переважній більшості не належали до ідейних прихильників якоїсь політичної сили. Вони були «заробітчанами», завербованими до участі в цій акції представниками правлячої «Партії регіонів».

Після перемоги Революції гідності завдяки патріотичній позиції офіцерського складу Внутрішніх військ вдалося максимально швидко повернути лад та спокій на вулиці міст України. Внутрішнім військам було повернуто назву Національної гвардії України. Саме НГУ (Національна академія та полк «Гепард») зіграла вирішальну роль у відсічі російських зазіхань на Харків у квітні 2014 року. Значну роль військовослужбовці НГУ відіграли у Запоріжжі, Херсоні, Одесі.

У боях з російськими терористичними загонами, які захопили Слов’янськ, особливо відзначилися міліціонери-спецпризначенці з колишнього «Беркуту» з Івано-Франківська (їх росіяни через західноукраїнську вимову вважали «польськими найманцями») та Запоріжжя (командир підрозділу власноруч знищив кілька одиниць ворожої військової техніки).

Захищаючи територіальну цілісність та недоторканість України, загинули у бою та стали Героями України військовослужбовці НГУ полковник Олександр Радієвський та лейтенант Богдан Завада (їхні імена нині носять бригади Національної гвардії України).

Жодний підрозділ МВС України не перейшов на бік ворога.

Отже, по завершенні подій на Майдані (Революції гідності) протиборчі сторони стали єдиним фронтом проти зовнішнього агресора – Російської Федерації. А ось з іншого боку були: сформовані з громадян Росії та інших країн терористичні загони, регулярні війська Російської Федерації, а також – «ополченці» – місцеві мешканці, спорядженні, озброєнні та керовані росіянами.

6. Як Російська Федерація використала події на Майдані

Загальновідомо, що державна нагорода Російської Федерації, медаль «За возвращение Крыма», була замовлена на заводі «Мосштамп» 17 грудня 2013 року, причому на її аверсі одразу карбувалась дата – 20 лютого 2014 року. Тобто, ці події відбувались за часів легітимності правління президента України Віктора Януковича.

За твердженнями тодішнього головнокомандувача Збройними Силами України генерала Володимира Замани, Генеральний штаб отримав беззаперечні дані про підготовку агресії з боку Російської Федерації 20 січня 2014 року. Йшлось про окупацію Автономної Республіки Крим. Генеральний штаб ЗСУ розробив план протидії збройній агресії, за яким на територію півострова мало бути на початковому етапі перекинуто дві бригади десантників та морський центр спецназу з Очакова. Але, з одного боку, через фіктивність оборонних спроможностей ЗСУ, а з іншого – Революцію, ці плани не були здійснені. На територію півострова задля підтримки місцевих військ 14 лютого 2014 року було надіслано лише розвідувальну роту 25-ї окремої парашутнодесантної бригади у кількості 60 військовослужбовців. Тим часом Росія перекидала додаткові сили на територію півострова у межах дій міжнародних договорів, а 19-20 лютого здійснила масовану передислокацію регулярних військ.

У той час увага української громадськості та міжнародної спільноти була прикута до подій на Майдані у Києві, а відтак ці заходи російської сторони, як і спроби протидії Генштабу ЗСУ, залишилися непоміченими. Таким чином, Російська Федерація скористалася Революцією гідності, аби перейти до реалізації наявного у неї на той час плану військової агресії проти України.

7. Роль Віктора Януковича у розв’язанні Російською Федерацією війни проти України

Не існує жодних підтверджених документально даних, які б свідчили про те, що Віктор Янукович до моменту втечі з Києва звертався по збройну допомогу (у будь-яких її проявах) до Російської Федерації. Згідно свідчень міністра внутрішніх справ України часів Януковича Віталія Захарченка, 21 лютого 2014 року вони розглядали план переведення «Беркуту» та внутрішніх військ до Донецька. Цей план з багатьох причин (а передусім – небажання особового складу цих частин фактично починати громадянську війну), так і залишився нездійсненим. Тоді Віктор Янукович та Віталій Захарченко вирушили до Криму. Проїзджаючи Перекопський перешийок, Янукович, наказав кримському «Беркуту» перекрити його. І це був перший блокпост, встановлений з боку Криму проти «Правого сектору», який буцімто переслідував Віктора Януковича. У Сімферополі та Севастополі, за твердженням Віталія Захарченка, місцеве міліцейське начальство також відмовилось підтримати вигнанців з Києва, а відтак їм довелось евакуюватись до Російської Федерації. І вже там 1 березня 2014 року Віктор Янукович підписав вочевидь не ним складене звернення, яке закінчувалося словами: «У цьому зв’язку звертаюся до президента Росії Володимира Володимировича Путіна з проханням використовувати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України».

Але в подальшому в Україні відбулись президентські вибори, визнані всім світом, а також – Російською Федерацією. Відтак, фігура Віктора Януковича втратила будь-яке політичне значення.

Отже, події на Майдані (Революція гідності) та початок Війни за Незалежність хронологічно припадають на один час. Але це – дві історичні події, які лише опосередковано пов’язані поміж собою. Відчайдушні спроби президента Російської Федерації Владіміра Путіна та його оточення знищити державність України, накинути власну концепцію історії, використати на свою користь Революцію гідності призвели до зворотних наслідків.

Більш детально про героїчні та трагічні події того часу можна дізнатись у моїй новій книзі: «Війна за Незалежність України. Перший етап: 2014-2015 роки. Передумови, цифри, факти».