Нещодавнє загострення принесло те, що поступово забувалося з часів Дебальцевого: обстріли житлових кварталів із РСЗВ «Град», жертви серед мирного населення, розмови про вимушену евакуацію цілого міста. Авдіївка, як і Дебальцеве, має важливе стратегічне значення, тому такі побоювання були цілком виправдані.
Адміністрація області готувалася до можливої евакуації мирних мешканців з Авдіївки: був залучений автотранспорт, Укрзалізниця надала додаткові поїзди. Але скористалася пропозицією тільки невелика кількість мешканців. Із майже 30-тисячного міста, у якому з початком бойових дій лишилося приблизно 18 тис. населення, було вивезено близько 290 осіб (половина з них — діти). А вже з 12 лютого люди стали повертатися до неспокійного міста.
Чому, попри обстріли житлових кварталів артилерією, попри відсутні електроенергію та водопостачання, лише така невелика кількість людей покинула місто? Однією з причин є поширення в Авдіївці чуток про можливе пограбування залишених помешкань українськими військовими. Звідки з’явилася така інформація в місті, яке вже третій рік живе по сусідству з бійцями? Кому вигідно розбити намір України врятувати своїх громадян?
Поширення схожих чуток є частиною інформаційно-психологічної війни, яку веде Росія проти України. Така інформація провокує реакцію, на яку розраховує противник. У випадку з Авдіївкою мешканці, які лишилися у своїх домівках, забезпечують прекрасну картинку для російських мас-медіа, які показують «підступну київську хунту, що обстрілює мирні будинки». Адже, за повідомленнями російських ЗМІ, саме українські війська причетні до обстрілів житлових районів міста та Авдіївського коксохімічного заводу. Втеча з міста людей, які начебто повинні радіти приходу «русского мира», також дещо не вписується в традиційні новини країни-агресора.
Крім того, якби Україні вдалося вивезти мешканців, зникла б загроза гуманітарної катастрофи, не було б приводу для соціального вибуху. Здається, саме на такі наслідки — виникнення протестів та недовіра до влади — розраховувала Москва, коли руками сепаратистів позбавила місто тепла та електроенергії в 15-градусний мороз. Тактика завдати удари по найчутливіших об’єктах для провокування максимального невдоволення населення та використання цього в політичних цілях не раз простежувалася в діях Росії, причому не тільки в Україні. Варто згадати ситуацію довкола сирійського селища Айн аль-Фіджа, де було джерело питної води для забезпечення Дамаска. Селище захопили невідомі терористи, водонапірну станцію було знищено, і коли Дамаск опинився на межі гуманітарної катастрофи, на допомогу одразу прийшла Росія, врятувавши місто й максимально висвітливши цю подію в ЗМІ.
Ось такий «збіг обставин».
Як на практиці поширюється перекручена інформація? Для кожної категорії населення розробляється своє повідомлення відповідно до віку, політичних, релігійних, соціальних чи інших інтересів. Далі для конкретного меседжа обирається найефективніший канал поширення. Якщо це літні мешканці Авдіївки, то, приміром, спеціально заслані чи завербовані на місці люди поширюють чутки в державних установах (лікарні, відділення соцзахисту, банки, пошта). Під час очікування в чергах створюються максимально сприятливі умови для просування потрібних «ідей». Адже ні спростовувати, ні перевіряти правдивість почутого на місці ніхто не буде. Для посилення ефекту історія повинна мати потужну емоційну складову (розповідь про дітей, літніх людей чи домашніх тварин) та географічну прив’язку (сусідня вулиця, селище тощо). Для більшої достовірності зазвичай додається персональне ставлення до джерела інформації (сусідка, сестра, кум-сват-брат), адже близькі люди не можуть брехати. Так колись народилися «хіти» пропаганди: розп’ятий хлопчик, зґвалтовані пенсіонерки та корова, яка плаче, наче людина. Якщо чутки відпрацьовані якісно, далі вони починають поширюватися мешканцями, немов вірус, не потребуючи участі спеціалістів.
Читайте також: Непомітна зброя. Місце України в інформаційній війні
Іншими джерелами поширення можуть бути соціальні мережі та пропагандистські сайти. Інформацію, яку на них розміщують, читачі зазвичай не перевіряють, але, на відміну від інформації у ЗМІ, «що завжди брешуть», вона сприймається як достовірніша. На жаль, у СБУ майже немає механізмів впливу на російські «ВКонтакте», «Одноклассники» чи, наприклад, ДАН. Усі сервери згаданих ресурсів містяться виключно на території РФ та «ДНР» і цілковито підконтрольні російській ФСБ. Звичайно, вдавалося встановити, що адміністраторами окремих антиукраїнських спільнот були громадяни України, частину з них навіть затримали працівники МВС та СБУ. Але такі випадки є радше винятками, що підтверджують правило.
Потужний вплив на прифронтових територіях має і більш традиційне телебачення. У вже згаданій Авдіївці налаштуватися на трансляцію сепаратистів із Донецька значно простіше, ніж спіймати сигнал українського ТБ. Крім того, велика частина сімей мають супутникове телебачення, що відкриває необмежений доступ до російських телеканалів. Слов’янськ, біля якого на горі Карачун міститься телевежа, був звільнений 5 липня 2014 року. Але споруджувати нову вежу, нижчу за попередню, закінчили тільки в грудні 2016-го. Вартість відновлювальних робіт — 10 млн грн. Для порівняння: один танк «Булат» коштує приблизно 26 млн грн. На відміну від телевежі важку техніку періодично з урочистостями передають до війська. Але чи можна порівняти ефект від одного танка, життя якого в реальному бою вимірюється хвилинами, з тим, що може дати трансляція українських телеканалів на прифронтових і, головне, окупованих територіях? Аналогічна ситуація і з радіомовленням. Яким новинам і якій владі повірять люди, що цілодобово слухають промови Кісєльова чи Захарченка, — питання до Міністерства інформаційної політики.
Читайте також: Два острови
Не дивно, що після такої інформаційної «обробки» в місті знаходяться коригувальники артобстрілів, готові наводити удари по своїх сусідах. Цілком закономірною є й наявність людей, які із задоволенням беруть гуманітарну допомогу від урядових організацій та волонтерів з усієї України, а потім на камеру захоплено розповідають про громадянську війну й свою ненависть до всього українського.
Не забувають російські спеціалісти з інформаційно-психологічного впливу й про українських військових. «Боєць АТО! Цієї зими ти як німець під Сталінградом», «Солдат ЗСУ! Тебе знайдуть, коли сніг розтане» та «ЗСУшник! Ти лиш м’ясо для своїх командирів!» — такі есемески отримали бійці в дні найзапекліших боїв за Авдіївську промзону. Повідомлення надсилаються за допомогою спеціального мобільного обладнання, яке імітує базову станцію мобільного зв’язку. Звичайний непримітний мікроавтобус з електронікою та кількома операторами всередині. Усі телефони всіх операторів, що в зоні досяжності такої станції (зазвичай це 3–5 км), автоматично переключаються на нову базу завдяки потужнішому сигналу. Обладнання дає змогу відстежувати дзвінки та есемески абонентів, визначати їхнє місцезнаходження та навіть надсилати власні повідомлення. Причому станція робить це на всі мобільні телефони в зоні дії, що підтверджують звичайні мешканці міста й навіть гості-волонтери. Використання подібних станцій вже не раз фіксувалося у фазу активних бойових дій у 2014–2015 роках. Щоправда, такі повідомлення сьогодні вже не мають того негативного впливу, який був раніше. Більшість бійців ставляться до них із гумором, навіть зберігають, щоб похвалитися друзям або рідним. Знижує ефективність і введена Міністерством оборони заборона на користування мобільними телефонами в зоні проведення АТО, хоча не всі військові її дотримуються. Складність апаратури та її вартість виключають користування нею «вчорашніми трактористами й шахтарями», а помилки в перекладі українською та незвичні формулювання натякають на авторів цих розсилок.
Читайте також: Як боротися із пропагандою? Відповідь американських сенаторів
З цими висновками щодо джерел походження антиукраїнської пропаганди погоджуються й західні військові. Нещодавно було оприлюднено звіт дослідників із Центру стратегічних комунікацій НАТО «Російська інформаційна кампанія проти Української держави та Збройних сил» (Russian Information Campaign Against Ukrainian State And Defence Forces), у якому детально проаналізовано негативний вплив Росії на інфопростір України. Серед авторів Владімір Сазонов, лектор Балтійського оборонного коледжу, доктор Гольґер Мьольдер із Талліннського університету технологій та колишній керівник Національного коледжу оборони Естонії Аарне Ермус. У звіті зазначається, що російська активність спрямована на різні аудиторії, для чого підбираються необхідні стилістичні форми та методи: від створення штучних сенсацій та обвинувачень (як це робить видання «Комсомольская правда») до стриманіших підходів (Regnum або «Звезда»). Зазвичай російські пропагандисти використовують міфологію радянських часів. Для створення паралелей із Другою світовою війною активно вживають визначення на кшталт «фашисти», «карателі» та «націоналістичні підрозділи». Крім підготовки контенту повідомлень значна увага приділяється й каналу поширення. Таким чином забезпечується доставка конкретного повідомлення до відповідної цільової аудиторії. Для цього, на думку авторів звіту, використовуються російські та сепаратистські телеканали, радіо, соціальні мережі, інтернет-видання. Крім того, підкреслюється наявність українських ЗМІ, які поширюють проросійські погляди та дезінформацію (як приклад наводиться видання «Вести»). Зазначається, що криза в Україні є результатом реалізації Росією своєї довготривалої стратегії в інформаційному просторі, яка й досі є актуальною.
Чи є в Україні власна стратегія протидії викликам і загрозам? Аналізуючи події довкола Авдіївки, відповісти на це запитання доволі важко. Україна виграє у воєнному сенсі, проте в інформаційних битвах ініціатива залишається за противником.