Цим засобом зв’язку люди компенсували брак спілкування із друзями, що виїхали, мандрівок, можливості діставати й порівнювати різну інформацію… Виявляється, це було так багато… 8 січня 2016 року набув чинності наказ «Міністерства інформації та зв’язку ЛНР» від 30 грудня 2015-го про запобігання інформаційній дестабілізації в «республіці», внаслідок чого заблокували 113 українських сайтів. У їх списку опинилися ТСН, «Канал 24», «Тиждень», «Сегодня», «Українська правда», «Обозреватель», «Новое время», «Остров», «Радіо Свобода» та інші веб-ресурси.
Чи помітили це жителі «держави»? Так, причому відразу. Тепер нам залишається діставати інформацію тільки зі зручних для «республіканської» влади каналів. У нас були зв’язані руки й ноги, а тепер нам наділи шори. Ми не можемо виїжджати, бо для цього потрібні гроші, але могли читати, намагатися розібратись, порівнювати. Могли до 8 січня. Тепер опустилася залізна завіса. Мабуть, ці 113 заборонених українських сайтів писали те, що було не до смаку уряду «ЛНР», висвітлюючи події не настільки ейфорійно й захоплено, наскільки це зазвичай роблять у місцевих новинах. У нас же все як? Тільки в найвищому ступені: про досягнення «влади» та «міністерств» і принизливо про решту, крім Росії. Про Україну, то й узагалі як про небезпечно-заражений об’єкт.
Читайте також: Новорічна ностальгія
Із появою безперебійної електрики восени 2015‑го виявилося, що в «республіці» більше немає українських телеканалів. Замість тих, що були звичні, з’явилися 15 російських та один «місцевий» — «Луганск 24». Промосковськи настроєні жителі тішилися: тепер тільки «правдива» інформація, тільки російська мова! Ті, хто мислив, порівнював і бачив недоліки нової «влади», відмовилися від телебачення, замінивши його інтернетом. Але й це виявилося до певного часу. Кажуть, у Північній Кореї практично немає доступу до інтернету. Певно, ми теж нині трохи в КНДР. Можемо від ранку й до вечора дивитися російські телефільми про війну, про «героїв нашого часу» і вбирати в себе принизливе ставлення «старшого брата» до України, яка крізь призму російських новин здається мізерно маленькою та вбогою. І, коли бачиш таке тисячу разів, мимоволі починаєш вірити, що це правда. Усі, кому досяжні тільки місцеві засоби мовлення, позбавлені розмаїття вибору й сприймають усе, що діється, тільки через трансляцію російських ЗМІ, які заколисують нас фільмами про героїчне минуле, масові убивства й кримінальні структури нового часу. Україна в їхньому баченні постає крихітною і жалюгідною… Аж не віриться, що йдеться про велику країну, та й просто про країну, настільки зверхньо трактують російські ЗМІ все, що її стосується.
Очільник «народної міліції ЛНР» Віталій Кисельов пояснив становище в царині медіа «спробами інформаційної дестабілізації», очевидно, маючи на увазі, що їх чинить Київ… Кумедно, але порнографічні сайти, на думку «уряду республіки», шкідливими не є і блокуванню не підлягають. Отака-от мораль.
Читайте також: Кілька казок про країну «ДНР»
В останніх числах жовтня 2015 року я проводила семінар для працівників бюджетної сфери. Жінки з маленькою зарплатою запитували в мене, як вийти із затяжного стресу, ділилися своїми «рецептами» щастя в ситуації без грошей та перспектив. Ми сміялись одна з одної, жартували над винахідливістю й зітхали через утрати. А наприкінці зустрічі я помітила книжки українською мовою, якими вони обмінювалися, — твори сучасних українських авторів. І, зауваживши, що ця література явно не в дусі «республіки», почула, що дуже багато хто не згоден із політикою русифікації та насадженням російської культури, яке проводить «влада». Знаєте, це зворушило до сліз.
Я мешкаю в приватному секторі. Із настанням сутінків життя на моїй вулиці завмирає. Порядні господарі причиняють якнайщільніше двері, завішують вікна й тільки наркомани поспішають у непроглядній пітьмі по дозу. Це неблагополучний район міста. Однак у мене був інтернет. Моє вікно у світ, мій спосіб мандрувати, бачити, мріяти… Десь було і зостається життя, у котрому люди, як і раніше, квапляться вечорами в гості й повертаються останнім автобусом з роботи. Є міста, у яких гуляють у присмерках і не існує комендантської години… Є міста без заборон на ЗМІ, зі свободою вибору. Десь, але не тут. Та ми живі, поки мріємо й думаємо. А цього нас не
позбавиш жодною забороною.