Прочитала недавно, що наші геронтологи стверджують: ми, українці, нині, в час війни, надто тривання повномасштабної агресії Росії, постаріли на 10-15 років. Так прискорено зношується наше єдине, неповторне життя… І з кого спитаєш, окрім як із ворогів споконвічних, та однак ніякої сатисфакції не буде. Тож усі ці розмови про якість життя, позитивні емоції – абсолютно даремні? Ми всі незворотно рухаємося до швидкоплинної старості?
Мовознавці, свою чергою, зауважують: некоректно говорити й писати «люди похилого віку». Краще: старші люди, люди поважних літ. Ех, хоч як назви, а суть та сама… Природа не забуває про свої закони.
Пригадую, якось мене запросили виступити з читанням віршів у один жіночий клуб, де збиралися жінки здебільшого… поважних років. Я, звісно, була тоді куди молодша за них. І нічого кращого не придумала, як вирішила прочитати їм цикл «Вірші про старість». Тож декламувала рядки про «сторінки засушеного досвіду», про те, що «засновує павутина», «сльозяться очі, як у пса старого», про «наготу судин покручених і м’язів». Словом, «життя відгомоніло, відгуло»…
Ще не встигла закінчити, як відчула: щось не те. Якийсь дивний шумок, мов протяг, пройшовся поміж поважних пань, їхнє насторожене перезиркування. І – підозріло кволі оплески, ніби з примусу. Щоправда, ситуація поліпшилася, коли я згодом прочитала вірші про весну, квіти і кохання.
О молодосте, яка ж неделікатна, нерозумна ти буваєш! Вже тільки опинившись на самотині з самою собою, після зустрічі у клубі, я збагнула свою немудрість! Ті жінки образилися на мене, на ті акценти моїх віршів, якими, власне, я, виявляється, зазирала заздалегідь у власну старість, переживала її наперед! А вони, певно, не відчували себе зістареними людьми, принаймні, того вечора, зібравшись у своєму колі ровесниць, які вже навчилися цінували миті життя. А я, мов той Пилип із конопель, вискочила зі своєї молодості й нагло зруйнувала їхню, хай не ідилічну картину, однак, вибудувану на позитиві.
Так, я забігала наперед у тих своїх віршах – нині це особливо розумію з висоти власних прожитих літ: «Коли не виплекано внутрішнього саду – Нема куди сховатися на старість». Або: «Бачиш крізь вії, як старіють твої діти…» Чи: «Господи, знаю, ти дбаєш / Про тих, / Що кожної ночі лягають / У домовини-колиски…»
Особливо тепер чітко пригадую і мої «всезнаючі» поради батькові, коли він нарікав на свою немічність, кволість і прикрий настрій під тягарем років. «Ти мусиш змиритися зі старістю, – повчала я його. – Ти маєш прийняти усі зміни, немає іншого виходу, бо така логіка життя!»
А нині моїм власним голосом – як насмішкувате відлуння – до мене промовляють мої-таки слова. Закон бумеранга насправді діє! І цей бумеранг раз-по-раз б’є мене у тім’ячко. І тоді я повторюю рядок не власного вірша, а з поезії Богдана-Ігора Антонича: «Закони біосу однакові для всіх». Так, однакові для всіх: і президентів, і царів, і шейхів, і посполитих-шеренгових, хоч круть хоч верть.
Тож недарма у міжнародному студентському гімні «Гаудеамус» («Веселімося») – студентство це все-таки молодість – співається: «Post jugundam juventutem, / Post molestam senectutem / Nos habebit humus» («Після веселої молодості, / Після обтяжливої старості / Нас прийме земля»).
Усі ці пошуки людством безболісної заміни органів або цілих частин тіла «запчастинами» – в надії мало не на вічне земне життя – цілком зрозумілі. Та водночас – знищення собі подібних усеможливими способами!
І все ж мене тішить одне: у цьому світі насправді таки існує справедливість. І вона – в конечності біологічного існування живих організмів. Лишень уявімо, що було б на планеті Земля, якби не змінювалися людські покоління, а вічно жили всі-всі, хто на ній народився… Як мовиться, хай Бог милує!
…З огляду на все те, що переживаємо у триванні цієї війни, наче по-новому зрозуміла словосполучення «природна смерть». Інтернетний штучний інтелект розшифровує: «Природна смерть – це зупинка життєво важливих функцій організму внаслідок старіння або хвороб, а не зовнішнього впливу. Це поступове згасання (фізіологічна смерть), найчастіше у похилому віці, через хронічні захворювання, що призводить до припинення функціонування органів».
А «зовнішнього впливу» на тривалість нашого життя побільшало у стократ. Може, це і є та парадоксальна умова, щоб ми нарешті навчилися цінувати кожну мить життя, хоча знали про це давно. Щоб дбали не лише про виживаність (так мовлять про пацієнтів, у діагнозі яких – особливо підступні хвороби). Дбали – попри відсутність елементарних умов на це. Як мовив Поет у час попередньої страшної війни, рівно вісімдесят три роки тому: «Щоб жить – ні в кого права не питаюсь… Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу».
