І тут невідомий поет вдався до певної провокації: закінчив свій вірш двома рядками з Рильського, ось цими: «У праці людської є рівних два крила:/Троянди й виноград, красиве і корисне». Публіка зареготала й почала аплодувати.
Невідомого поета звали Жадан, відтоді він став знаним, і публіка цитує вже його рядки, наприклад ось ці: «…я люблю цю країну/навіть без кокаїну».
Навряд чи саме це включать колись у шкільну програму з певних причин, але інші чотири твори вже вивчають на позакласному читанні, хоч як Жадан пручався, доводячи, що пише не для школярів.
Ось тут варто зупинитися й подумати, що насправді об’єднує нашу спільноту людей — український народ, крім того, що ми всі любимо цю країну без кокаїну (ну не росте в нас кока, сонячних днів порівняно з Колумбією мало, що поробиш). Якщо винести за дужки нашу незрівнянну кухню, бо варто почитати який-небудь розлогий «борщосрач» на Facebook, щоб із подивом довідатися, що існують десятки рецептів борщу з базовими антагоністичними школами — з квасолею/без квасолі; якщо слідом винести за дужки також нашу незрівнянну моду, бо вишиванкою найлегше замаскуватися під патріота, що не раз довели наші депутати, то виявиться, що всіх українців єднає передусім те, що вони вчили в школі віршик Платона Воронька про хлопчика Помагая: «Бачить хлопчик — садять сад,/
Він поміг кінчити ряд».
Я зараз абсолютно не жартую. І вимагав би, щоб цей віршик вивчили напам’ять усі набувачі українського громадянства в порядку надолуження пропущеного матеріалу. Особливо ті, що приїздять із Москви златоглавої на запрошення Адміністрації президента і починають навчати нас іще в «Борисполі». От їм просто в «Борисполі» прапорщик має вручати папірець із віршиком.
«Вы неправильно строите Россию 2.0!» — «Віршика вже вивчив? Ну ось потім і поговоримо».
Насправді, звісно, нас єднає не тільки цей віршик, і не тільки вірші, а й, скажімо, зі сльозами, скандалами, істериками й двійками в щоденнику прочитані «Хіба ревуть воли…», «Кайдашева сім’я» та інша класична залізобетонна проза, яку зрозуміти можна лише в зрілому віці, коли ти сам уже старий досвідчений Кайдаш, але вірші примушували вчити напам’ять, і вони вискакують із глибин підсвідомості несподівано, як Пилип з конопель, лізуть цитатами в усне мовлення і в статті та дописи на Facebook, не гірше, ніж e радянських людей (тм) цитати з кінофільму про московського лікаря Женю Лукашина й ленінградську заливну рибу.
Читайте також: Література еліт і мас
Тричі на рік — на дні народження Тараса Григоровича, Івана Яковича і просто Лесі — український Facebook на цілу добу перетворюється на імпровізований, ніким не запланований і жодною партією не проплачений флешмоб. Від 00:00 до 23:59 люди публікують уривки улюблених віршів цих найбагатших поетів України, якщо не враховувати Григорія Савича Сковороду. «Ми не лукавили з тобою,/Ми просто йшли; у нас нема/Зерна неправди за собою…» «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод…» «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»
Усе ж таки націю створює не борщ, а поети. Чомусь так.
І ось у світлі всього цього просто волосся дибки стає від планів нашого доблесного МОН ліквідувати українську мову та літературу як спеціальність і шкільну дисципліну взагалі, замінивши її якоюсь аморфною Словесністю, об’єднавши з літературою зарубіжною. І поки громадськість тихенько обурюється, кафедри української мови у вишах уже скорочують тихою сапою. Посилаються при цьому на досвід поляків. Наче в нас немає обставин, які геть заперечують польський досвід. Причому пов’язаних саме з мовою. Наче поляки не продемонстрували останнім часом, що можуть бути не тільки «нашими адвокатами в європах», а й такими ж «ми же братьямі», які лізуть не в свої справи. Тож бездумно переносити їхній досвід на наш ґрунт не варто.
Якби паралельно така сама історія не відбувалася, вибачте за мимовільний каламбур, з історією України у вишах, я навіть вагався б: може, це просто невдале рішення чиновників, а не свідомий саботаж. А там і до борщів та вишиванок доберуться, не переймайтеся.