Що не кажіть, а споглядання нинішніх офіційних урочистостей – справа повчальна! Покладання вінків і вшанування пам’ятних, з погляду історії, святинь віднедавна виявилися ще й дуже кумедним видовищем. Утім, зараз мова не про це, а про те, яким символам воліють вклонятися чинні політики, і про їхні мотиви. Як відомо, в цивілізованому світі такі заходи мають символічний характер – суспільство та його провідники не просто демонструють відданість спільним цінностям, що найчастіше уречевлені в меморіалах, пантеонах, пам’ятних місцях, а й емоційну солідарність: мовляв, дивіться, ми можемо конкурувати, змагатися, але, попри все, належимо до однієї спільноти і громадянської релігії. А як у нас?
Рік розпочався з маленьких сенсацій. Влада та її партія наввипередки з опозицією заходилися демонструвати відданість тим історичним датам, які, здавалося б, мало відповідають їхнім ідейним переконанням. До ностальгійно-пафосних 9 Травня, Дня захисника Вітчизни, 8 Березня та іншого набору радянських свят додалася спроба помпезно відзначити й День Соборності 22 січня. Хай там як вийшло зі скандалами довкола непроплачених послуг мітингувальникам на Майдані, але факт лишився фактом: покладання квітів, урочисті збори з виступом Януковича й повсюдне уславлення історичного акту соборності. Йшлося не лише про те, щоб казенними фанфарами заглушити мітинг на Софійській площі й виступи бютівців. Адже ця дата в календарі, дарма що не червоного кольору, потрібна регіоналам хоча б для того, аби нейтралізувати ідеологію справжньої регіоналізації України, а відтак і розтягування на шматки підконтрольної їм території. Отже, хай живе соборність!
Утім, набагато цікавішим виявилося вшанування героїв Крут 29 січня: до Аскольдової могили з інтервалом у годину потягнулися Микола Азаров, Юлія Тимошенко, свободівці, нашоукраїнці, кожен із яких на свій лад співав ритуальний реквієм загиблим героям. Ідеологічно чужий регіоналам меморіал, який відвідав прем’єр, дав приводи для прогнозів, мовляв, владний табір почав потроху, але вже публічно втрачати єдність, отже, донецькі коригуватимуть свої ідейні позиції та шукатимуть нові ідентичності. Радянсько-російський шаблон явно не вдовольнить тих із них, хто виявлятиме незгоду з Банковою. Відповідно новим групам впливу, що змагатимуться за першість у верхівці, знадобляться нові символи, та й узагалі відсепарування від решти вчорашніх соратників.
Так це чи ні, покаже лише час. Наразі перспектива «українізації» абсолютно стерильних у національному відношенні можновладців викликає в мене такий самий сумнів, як і щира українськість опозиції. Затяте демонстрування національної тожсамості для неї радше вдаване, аніж справжнє. Адже, будучи при владі, Юлія Тимошенко та її оточення, в якому, між іншим, гуманітарною політикою опікувався історик за освітою Микола Томенко, ні на йоту не просунули популяризації вітчизняної історії й того, що прийнято називати ціннісним осердям суспільства, в якому історична пам’ять посідає чільне місце. Напередодні президентських виборів історичні та меморіальні проекти, фінансовані урядом Тимошенко, наприклад установлення пам’ятника Мазепі в Полтаві, у 2009 році взагалі були згорнуті або ж бойкотувалися. Не хотіли підставлятися, бачите… Коли ж знадобилася дієва солідаризація з невдоволеним суспільством, а саме це живить будь-яку опозиційну силу, раптом згадали і про Крути, і про Мазепу, словом, усе те, чого раніше воліли не помічати.
Гадаю, найцікавіші перегони з покладання політиками вінків до одних і тих самих пам’ятників ще попереду. Не забуваймо, що в серпні на нас чекає відзначення 20-ї річниці здобуття незалежності, а вже цієї дати ані регіонали, ані бютівці точно не оминуть, намагаючись вписати її до свого активу. Одні згадуватимуть, як виборювали, інші – як виводили з кризи й забезпечували стабільність. Пафос переповнюватиме і тих, і інших – справді-бо, без суверенної і незалежної України не було б в неї ані президентів, ані прем’єрів, ані лідерів опозиції. Втішає хіба те, що за вдаваною відданістю історичній минувшині як влади, так і її опонентів не вироджується щирість суспільства – живий ланцюг, що з’єднав два береги Дніпра у День Соборності, був справжнім, а не казенно-політиканським.