Говорити про Вінницю можна, сидячи на затишній маленькій кухні в кінці вулиці Стахурського (тепер Андрія Первозванного) з чашкою какао. Вперше цю вулицю, схожу на канал, яким вінницька осінь запливає у холоди, побачив у березні 2013-го, тоді всюди ще лежав сніг, чистий і пухкий, по коліно. Як відомо, з часом спогади спотворюються — така-от примхлива природа людського мозку. Тому не певний, чи справді тоді запізнілий сніг завис низько над землею, а повітря пахло чомусь кавуном. Потім розпочалася мряка й замість кавуна потягло грушевим компотом.
Вишенька. Навдивовижу примхлива і водночас по-дитячому привітна назва одного зі спальних районів. Саме там я прожив тривалий час і спостерігав, як тут змінюються пори року, змінюється погода (інколи з високогірною несподіваністю), як непорушний тихоплинний спокій ранньої осені контрастує з гострокутними лютневими вітрами, які просто-таки збивають з ніг.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Вишенька — така собі Ітака, до якої навряд колись повернусь. Але не будемо про сумне…
Як на мене, починати огляд міста слід саме звідси, не тому, що це, практично крайній спальний район, а тому, що тут можна скласти справді приємне враження про Вінницю, яке надалі має всі шанси поглибитися. Отже, зовсім поруч із околицею району розташоване величезне поле (таке звикли називати пустирем, однак тут це слово не зовсім підходить). Віддаляючись від широкої проїжджої дороги глибше в поле, ми скоро доходимо до густих смуг насаджень, знайдемо там більш як десять видів дерев: дуби, верби, фруктові дерева, є навіть буки й височенні сосни.
Ще трохи далі й нижче, вглиб від дороги раптом виявляємо галявину і два неймовірні озера з тонким перешийком поміж ними. Це і є одні з найбільш віддалених із Вишенських озер. До речі — одна з найпопулярніших рекреаційних зон у районі, так само, як лісопарк чи ботанічний сад «Поділля».
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
Назва району походить від назви ріки Вишеньки, і не так давно це взагалі було село, що прилягало до міста (щось на кшталт Дарниці чи Троєщини у Києві, але не таке віддалене й важкодоступне, особливо зважаючи на феноменальну зручність Вінниці у плані транспорту й пересування). Так ось, до 1960-х років тут не було і натяку на потужний житловий масив, який наразі викликає відчуття довіри, затишку та комфорту й аж ніяк не нудьги або затиснення. Тепер Вишенька — це практично квадратний район від Хмельницького шосе на півночі і вулиці Андрія Первозванного на півдні до вулиці 600-річчя на заході.
Отже, повертаючись із наших озерець, сідаємо на шостий блакитний трамвай і їдемо вулицею Келецькою в бік центру (який поки що видається неймовірно далеким). Спершу про трамвай: цей і майже всі вінницькі трамваї можна назвати ексклюзивними, оскільки вони були виготовлені для Вінниці у Швейцарії за персональним замовленням. Дизайн і комфортабельність — як на мене, гідні похвали, зокрема м’якість руху і майже повна відсутність шуму і стукоту. Якщо загуглити «швейцарський трамвай», то у топі відеороликів ви побачите тільки прекрасну Вінницю у різні пори року.
Тепер про вулицю Келецьку. Назва — від назви польського міста Кельце, яке є, власне містом-побратимом Вінниці, — має не менш давню й цікаву історію і дещо меншу кількість населення (210 проти приблизно 360 тисяч). Проїхавши дві-три зупинки, можемо вийти на проспекті Космонавтів і спуститися назад до Андрія Первозванного. Тепер перед нами широка рекреаційна зона «Вишенські озера» (не ті, віддалені) і трошки далі — ботанічний сад «Поділля».
Він особливий з декількох причин. Власне, ботанічний сад — огороджена територія, просто-таки невеликий заказник, до якого не в будь-яку годину дня можна потрапити. Тут просто неймовірної краси квіткові галявини під склепінням з хвойних крон, крізь які ледве пробивається сонячне світло. І тоді блакитні та фіолетові квіти починають витворювати власне світло, і все навколо вбирає його в себе, змінюючи колір. А зовсім поруч — густі насадження фруктових і екзотичних дерев у найкращих традиціях Нарнії. Крадькома перелазимо через невисоку огорожу з сітки рабиці (а якщо знаєте, де є дірка з боку озера, то ще легше) і таким же способом залишаємо цю частину саду, коли тут нагуляємось. Отож, прямо за огорожею починається широка рекреаційна зона вздовж берегів найбільших із Вишенських озер.
Читайте також: Львів. Місто-чоловік
Тут-таки і пляж, де можна взяти напрокат старий радянський катамаран і проїхатися ширшою частиною озера, тут вечорами часом запускають китайські ліхтарики, які спершу для всіх були навдивовижу, а тепер ця традиція стала більш ніж звичною. На цьому ж березі у червні 2014-го року, вдруге проходив етнофестиваль «Живий вогонь», на якому, можна було почути, наприклад, Тінь Сонця, чи Карну, пострибати через багаття, послухати виконавців з бандурами і навіть домбрами.
Але наш маршрут іще не закінчено…
Їдучи далі Келецькою, дістанемося спершу до ринку «Урожай», де є одна з найбільших транспортних розв’язок, і далі рухатимемося найбільш звичним шляхом — до Театральної та по вулиці Соборній, що врешті приведе нас до мосту через Південний Буг.
Я завжди був певний, що оглядати місто, а також і розповідати про нього краще починаючи з молодих, більш нових районів і поволі рухатись до серця, наближатись до найдавнішої частини. У принципі, мандрівка вулицею Соборною з її прекрасною архітектурою відповідає такій стратегії. Будинки тут подекуди схожі на пастилу — різнокольорові, вузенькі, триповерхові, інколи трохи вищі. Більшість із них зберегла неповторні архітектурні елементи, виконані в різних стилях. Тут є будинок, у якому виступав Юзеф Пілсудський, тут (майже посередині Соборної) є будинок, у якому працювала колись Українська Центральна Рада і який нещодавно був заслужено відреставрований. Якщо ж забажаєте дізнатись найцікавіше про місто і побачити найзнаковіші закутки — то я б порадив звернутись до Олександра Федоришена — історика і популяризатора історії Вінниці, а також до Тіни Полек — прекрасної спеціалістки в царині соціальної антропології. Ці двоє вінничан вас здивують.
А ми з вами наразі ще на Соборній. Звідси можна пройти до Вінницької вежі — одного з улюблених місць більшості вінничан.
Світломузичний фонтан ніхто не скасовував, звісно, але біля фонтану не влаштовують різдвяних ярмарків, як у парку коло вежі, там не буває кінопоказів просто неба, і там не так часто можна безплатно послухати музик-віртуозів від блек-металу і каверів на найпопулярніші рок-хіти, до чогось геть несподіваного, більш характерного для етнічних чи навіть клезмерських фестивалів. Стоячи тут, ми з вами могли б перетворитися на кедрів — тих, що «заслухались кедри ґорґанської ночі» з пісні Квітки Цісик, яку, до речі, неодноразово чув і восени, і взимку з гучномовців у парку біля вежі.
Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу
Могли б… Але хочеться закінчити цю розповідь чимось геть нетиповим і в несподіваному місці, зрештою, розказати щось таке, чого ніхто не розкаже, але це хочеться зберегти. Їдемо в геть інший бік — південно-західну частину Вінниці і наближаємось до садиби Миколи Пирогова — славнозвісного військового хірурга і людини, яка обожнювала екзотичну рослинність. У садибі, в серці якої розташований дім-музей Пирогова і його мавзолей, почуваєшся ніби на якомусь летючому острові — так тут незвично і навіть повітря рухається. Насправді ж це безмежне розмаїття дерев і кущів — платанів, кипарисів, всіх можливих хвойних видів, є навіть велетенські алое. Просто таки Садиба 12+, адже маленькі діти могли б налякатись, прийнявши їх за зелені мацаки велетенських восьминогів.
Ми підемо трохи вглиб садиби, де дерева стають дедалі вищі й вищі, а між ними широкі прямі дороги, якими можна було б проїхатись екіпажем. Тут нізащо не вгадаєш, яке століття, жодні звуки суди не долітають. Але що це? Якийсь незвичний звук усе-таки долунює згори. Ми піднімаємо голови і витріщаємо очі. Майже на кожному дереві на висоті десяти, п’ятнадцяти і вище метрів, подекуди аж під верхівками висять пляшки з-під шампанського, по дві або три, зв’язані різнокольоровими стрічками. Дивує не те, як їх туди позакидали (вони мали б розбитись) чи доправили якимось іншим способом. Дивує радше те, навіщо це було зроблено. Якось я намагався порахувати. Коли кількість перевалила за сотню, припинив. Але щоразу хотілося туди повернутись і послухати їхні легенькі удари об стовбури високо над головою. Пояснити це неможливо, але саме це місце — моє улюблене у надзвичайній Вінниці.