Вінниця: форми пам’ятання

Місто на літературній мапі

Вінниця — доволі літературне місто, звідси родом Михайло Коцюбинський і Катерина Калитко, тут розташована відома книгарня «Герої». Проте книжні образи міста доводиться добряче пошукати.

Наприклад, у «Думі про Івана Богуна» чітко означене фронтирне розташування ранньомодерної Вінниці:

На Вінниці на границі,
Під могилою над Богом — рікою –
Там стояв Іван Богун вільницький
Під обителем — монастирем кальницьким.
Під кальницькою обителлю
Богун стояв,
Із турками-пашами,
Крулевськими ляхами,
Калмицькими князями
Богун воював!

Ще один знаковий період вінницької історії — коли місто було тимчасовою столицею УНР. Події описано в оповіданні Дениса Карловського «Сховані в готелі» зі збірки «Memento momentum свободи» (2018). Це історія кохання на тлі відступу Директорії на захід. Головні герої — покоївка готелю «Савой» та ад’ютант із почту Винниченка, дія відбувається у Вінниці, тимчасовій столиці УНР, у чергові непевні для держави часи: «Ганя зніяковіла від ненароком почутої розмови й скоріше забрала брудне начиння з їхнього столика. Мабуть, той офіцер і сам не вірить собі. Міста переходять з рук у руки ось уже третій рік, люди все гинуть і гинуть, часто від хвороби, недоїдання чи холоду. В однім він має рацію: зараз усе добре, бо ми сховались у готелі, досхочу спимо та їмо, але за кілька десятків кілометрів ніщо не нагадує про ті добрі часи до війни». Автор розповів, що на написання цього тексту його надихнула п’ятиповерхова будівля готелю в його рідному місті, на якій була відсутня навіть меморіальна дошка про те, що там певний час перебував Український уряд, зупинявся Сікорський та інші діячі.

Ще одне вінницьке оповідання — «Дзиґа» Наталки Доляк зі збірки «Електрифіковане та українізоване» (2021). Дія відбувається у Вінниці 1929 року. Люди й місця — готель, пошта, Монастирський провулок, Єрусалимка — ще пам’ятають нещодавню Українську державність, проте часи незворотно змінилися.

Періоди миру, можливо, не такі видовищні для літератури, проте, вочевидь, таки найкращі для спокійного й поступового розвитку міста. Якби-то тільки влада в ті мирні сприятливі часи була українською. Бо парадокс у тім, що обидва епізоди державності — Гетьманщина за часів Хмельницького й УНР та Українська Держава — тривали недовго й у вирі війни. А поміж ними тягнулися століття російського впливу, коли реалізувати будь-яку українську ініціативу — бодай культурну, не кажучи про політичну, — було вкрай складно.

Читайте також: Кам’янець-Подільський: первісний, ранньомодерний, літературний, столичний

Показовий приклад: 1889 року вінницький вчитель запропонував відкрити в місті публічну бібліотеку. У зверненні йшлося про те, щоб міська Дума поклопоталася, бо «не хлібом єдиним живе людина». Місцева влада розглянула пропозицію (в обговоренні брав участь і тодішній гласний Михайло Коцюбинський) і відхилила її, бо «не на часі». Лише 1902 року Дума вирішила «закласти початок Вінницькій публічній бібліотеці ім. Гоголя», вшановуючи 50-річчя з дня його смерті. Принаймні не Пушкіна, і то добре, проте вибір «патрона», вочевидь, сигналізував про лояльність місцевих еліт до імперської влади як єдино можливий на той час спосіб досягати цілей. Стратегія була вдала: у багатьох тодішніх містах дозвіл на відкриття (української) бібліотеки став можливим лише після революції 1905–1907 років.

Проєкт бібліотеки підготував вінницький архітектор Георгій Артинов, за зразок брав американські бібліотеки, прагнучи досягти «найкращих засобів зберігання книжкових скарбниць і надання публіці можливості вільно користуватись ними». Будівництво тривало кілька років, паралельно збирали пожертви серед містян і замовляли книжки у різних видавців. 1907 року на відкритті був присутній міський голова Микола Оводов серед почесних гостей. За два роки вийшов друком «Каталогъ книгъ Винницкой Городской Библіотеки въ память Н. В. Гоголя» — фонд книгозбірні вже нараховував 6423 примірники книжок і 41 періодичне видання. Щоправда, літературу будь-якою мовою, крім державної російської, можна було видавати тільки після отримання офіційного дозволу на ім’я завідувачки — дворянки Вознесенської.

У 1920-х недовго, але плідно працював Кабінет виучування Поділля та Вінницька філія Всенародної бібліотеки ВУАН у Мурах, із фондом рідкісних видань, які зібрав Валентин Отамановський та інші краєзнавці. Вже за кілька років совєти ліквідували і осередок, і самих дослідників.

Читайте також: Краєзнавство в тоталітарній державі: форма опору та чинник уніфікації

Чи медицина поза політикою?

Довгий час (до появи фонтана Рошен, напевно) вінницькою візитівкою вважався музей-садиба Миколи Пирогова. Його відкрили 9 вересня 1947 року з нагоди 100-річчя з дня застосування Пироговим, вперше в історії світової медичної практики, ефірного наркозу на полі бою. Про те, що цим боєм був штурм аулу Салти в Дагестані під час чергової колонізаторської російської кампанії, ані тоді, ані тепер у музеї не переймаються. Здається, що садиба застигла в часі, муміфікувалася, як і її колишній власник, нині забальзамований.

Про жодну інклюзивність у музеї не йдеться — пандуса тут не спорудили, у кожній залі — високі вітрини, які неможливо побачити ані людині на колісному кріслі, ані дитині. Експозиція складається з картин, паперів і розворотів книжок. Можна лише уявити, скільки інтерактивних засобів можна було б застосувати для популяризації медицини й вивчення людського тіла серед відвідувачів різного віку — якщо захотіти. Поки з «інтерактиву» — лише фігури місцевих селян-пацієнтів Пирогова у приміщенні відтвореної аптеки.

Та головна вада — це застиглий у часі наратив музею. Перші кілька залів занурюють в атмосферу Москви й Петербурга ХІХ століття. Повстанню декабристів та «подвигу» російського солдата в імперських завоюваннях Росії присвячено більше уваги, ніж українському періоду життя лікаря. Чимало музейного простору приділено «обороні Севастополя» (її так і названо, деколонізацію наративу тут ще й не починали). «Обороною» керував Олександр Меншиков, чий прадід вирізав Батурин 1708 року і знищив Чортомлицьку Січ. В одній вітрині представлено набір інструментів, які використовував Пирогов, рятуючи меншиковські війська під час «оборони Севастополя 1854–55 років». В іншій — виданий у Москві 1955 року альбом «Героїчна оборона Севастополя». Поруч — велика (метр на метр) картина «М. І. Пирогов і Л. М. Толстой» (1976). Лєв Ніколайович вважається першим російським воєнкором завдяки його збірці «Севастопольські оповідання». Ще один стенд представляє «доблесних російських полководців» — Істоміна, Корнілова, Нахімова та інших, в орденах та еполетах. Від кого героїчно оборонялися росіяни у Севастополі? Від англо-французького десанту. Корінні киримли тут цілком позбавлені суб’єктності, як і загалом у російському наративі про «кримські війни».

В іншій залі лише кількома словами згадано про те, як Пирогов у 1856–1861 роках був попечителем Одеського і Київського навчальних округів. І зовсім нічого не сказано про те, чому його зняли з посади. З експозиції відвідувачі не дізнаються, як 1859 року Пирогов запропонував проєкт видання українського букваря латинською графікою, що влада, звісно, заборонила. Не дізнаються, що в недільних школах для дорослих, які він патронував, вчилися (хоч і недовго) українською мовою за Букварем (1861), який видав власним коштом Тарас Шевченко. Не дізнаються, що лікар Пирогов вивчив українську мову, аби спілкуватися з пацієнтами, відколи оселився у Вінниці після відставки з державної служби. Не дізнаються, що його правнучка, Наталя Пирогова-Зибенко, закінчила Українську господарську академію в Чехословаччині, приятелювала з Оленою Телігою, породичалася з родиною Бачинських-Донцових, а під час радянської окупації Галичини була ув’язнена у Бригідках.

Пирогов досі постає тут лояльним до російської імперської влади та угодним для радянської. На одній зі стін — відповідна цитата, що мала б засвідчувати взірцеву підтримку лікарем-новатором тоталітарних засад «наглядати і карати»: «Тільки йдучи пліч-о-пліч з раціональними державними розпорядженнями у всіх галузях народного господарства і освіти, медицина може сприяти, врешті-решт, зменшенню смертності мас».

Свідома позиція

Вінницький краєзнавчий музей справляє зовсім інше враження. Розташований у знаковому місці, серед залишків ранньомодерних Мурів, біля яких у «Думі» бився полковник Богун. Поруч — Спасо-Преображенський собор, що спершу був костелом домініканців, у 1920 році приймав як почесних гостей Симона Петлюру і Юзефа Пілсудського, у радянські войовничо-атеїстичні часи позбувся бані, а до 2018 року належав московському патріархату. Неподалік — костел святої Діви Марії Ангельської ордену капуцинів. Нещодавно там віднайшли величні підземелля, що пам’ятають часи вінницького старости Людовіка Калиновського, який 1746 року фундував спорудження костелу в стилі незвичного тосканського бароко.

Найвідоміший експонат краєзнавчого музею — мамонт, знайдений 1961 року в Гайсинському районі, на час знахідки — найбільший скелет мамонта серед відомих в Україні. Він стоїть на весь свій триметровий зріст у першій залі, він-таки зображений на квитках (доволі дешевих).

Після перших залів, присвячених брацлавській флорі й фауні, починається історичний виклад — від ранньослов’янських астрагалів та середньовічних прикрас до портретів князів-засновників Вінницької фортеці — братів Коріатовичів. Щоправда, барокові візерунки на кахлях і вигадливі вигини кераміки скажуть про ранньомодерну добу більше, ніж експлікації в стилі «збройної національно-визвольної й соціальної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського панування».

Натомість зала, присвячена ХІХ століттю, вже відчутно допрацьована: на стінах двомовні коментарі (українською і англійською), у вітринах — експонати, що засвідчують мультикультурність життя Вінничини цього періоду. Тут неупереджено та з повагою представлено і релігійну спадщину єврейських штетлів, і історію польського визвольного руху. Ще більше переосмислювати довелося зали, присвячені ХХ століттю, — і ці зміни полягали не лише в заміні Громадянської війни на Українську революцію, а успіхів колективізації — на Голодомор. Хочеться висловити подяку тому, хто створив цю експозицію, що працює на рівні дрібних, але символічних деталей. Радянська воєнна діарама в ніші затулена виставкою «В’язень вінницької тюрми Юрій Горліс-Горський — поборник Незалежності». Окремий стенд присвячений подолянам-учасникам бою під Крутами. В наступній залі за первісним задумом мав візуально домінувати трактор, приурочений до 20-ї річниці ХТЗ. Він так і лишився стояти на помості сірою махиною, куди його подінеш. Тільки обабіч, практично під колесами, на крихітних тендітних мольбертиках додали дитячі малюнки 12-річок, присвячені Голодомору. І це так сильно. Зміни не завжди потребують значного фінансування — часом достатньо волі і свідомої позиції.

Центральне місце в залах ХХ століття посідає автентичний різний стіл, за яким Симон Петлюра підписував документи з Юзефом Пілсудським 1920 року, — з левами замість ніжок, зі сценами з руської історії, вирізьбленими на стільниці. Схоже, він потроху починає конкурувати з мамонтом за титул найвпізнаванішого експоната музею.

Тішить, що Вінницький краєзнавчий музей динамічно змінюється, оновлюють і історичну частину, і сучасну. Кілька останніх великих і світлих залів відведено під стенди й вітрини з фотографіями та особистими речами загиблих на війні вояків-вінничан — чиїхось синів і доньок, чоловіків і дружин, батьків і матерів.

Найсильніше в музеї проймає те, що співробітниці в багатьох залах не просто сидять, заглибившись у смартфон, а зосереджено плетуть «кікімори» та інше маскування для війська.

Допомога війську

Про війну тут не забувають і не дають забути. Коли їдеш від вокзалу, неодмінно побачиш зруйнований Будинок офіцерів, в який 14 липня 2022 року влучила російська ракета, забравши 27 життів. На кількох центральних площах — біля вежі Артинова, біля Мурів — майорять синьо-жовті прапорці біля фотографій полеглих воїнів.

О 9 годині ранку у Вінниці все зупинилося. Зупинився трамвай посеред вулиці, і всі пасажири піднялися із сидінь. Зупинилися машини, і водії вийшли на дорогу, щоб стоячи віддати шану загиблим. Загальнонаціональна хвилина мовчання тут — не формальність.

Пасажири підвелися під час Хвилини мовчання

Регіоналістика здорової людини

Люди, для яких рідне місто є малою батьківщиною, центром світу, привносять сюди свої здобутки, щоб місто ставало ще кращим. Напевно, саме тому Вінниця до повномасштабного вторгнення багато років поспіль очолювала рейтинг «Найкращі міста для життя».

Гарний приклад здорової регіоналістики, що надихає, — проєкт «Малі річки Вінниці». Творці визначають свою місію так: «Стала інтеграція малих річок у міський простір — проєкт про воду, береги, людей та їх взаємодію». Проводять толоки й мистецькі заходи на берегах, розробляють концепцію розвитку малих річок, наносять на мапу безіменні вінницькі потічки і дають їм імена — віднайдені на історичних мапах або обрані шляхом громадського обговорення.

Є у Вінниці й кілька затишних музеїв, що постали з приватних ініціатив: Музей моделей транспорту, де з любов’ю розказують про кожну найдрібнішу машинку, та Музей української марки ім. Якова Балабана. Останній — по-своєму меморіальний проєкт пам’яті ветерана російсько-української війни, тільки попередньої. Яків Балабан був хорунжим Армії УНР родом із Вінничини, нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом, — йому було тільки двадцять у 1918-му, коли від долучився до збройної боротьби. Після інтернування розділив долю українських емігрантів у Чехословаччині, а згодом опинився у США. Його син продовжив збирати батькову колекцію марок і передав її до Вінниці.

Читайте також: Городище на Оствиці: дракари, ремесла й жива середньовічна історія

Із січня 2024 року чимало моїх знайомих навмисне їдуть до Вінниці, щоб побувати у книгарні «Герої». Її відкрили батьки й сестра Миколи Рачка — журналіста, філолога, військовослужбовця, який загинув під Покровськом 19 липня 2022 року. Заснувати книгарню в рідному місті було його мрією — однією з багатьох, які він так і не встиг втілити.

Читайте також: Микола Рачок. Присутній

Щоб відчути атмосферу цього місця, тут треба побувати. Тим, хто знав Колю, пригадається його елегантність у синьому костюмі й вишуканість манер, його симпатія до епохи джазу та перших автомобілів. Ті, хто не був знайомий, можуть почитати велику книгу спогадів близьких людей про Колю або маленьку книжку — його «Записки строковика». Ще одна мрія — про власну книжку, теж втілена рідними посмертно.

Це дуже тепле місце, сповнене гідності, поваги й світлої пам’яті, яке є для мене взірцем культури пам’ятання полеглих. В усе тут вкладено часточку душі — від найдрібніших нюансів інтер’єру до добору книжок та програми зустрічей з авторами. Книгарня «Герої» розташована неподалік від вежі Артинова, на вулиці Миколи Оводова — неодмінно зайдіть, як будете у Вінниці.