Зараз, коли U2 найпопулярніша, найбагатша і найвідоміша ірландська група, їм багато хто хоче вкоротити віку, — хто б про це думав наприкінці 70-х, дивлячись на купку сексуально невдоволених школярів, котрі грають панк і мріють про славу рок-н-ролу. Заздрість за фільмом Ніка Хемма — та рушійна сила, що рухає людини на крок вперед і відразу на два кроки назад. Чорт його знає, чи історія «Вбити Боно» правдива чи ні. Важливо те, що фільм показує — прямолінійно, майже влоба — не все наше життя є наслідком Божого провидінням і рівно половина його залежить від рішення конкретної людини. Дублінським хлопцям, які утворили U2, повезло, і вони стали популярні. А інший хлопець, Ніл Маккормік, хоч і вчився з ними в одній школі і починав грати в одному й тому ж стилі, завалив свою можливу музичну кар’єру через власну пиху. Чи не все завалив? Принаймні, будучи непоганим музичним журналістом, він через роки написав автобіографічну книжку, «Вбити Боно: Я був двійником Боно», оцінену, між іншим, і самим фронтменом U2, і Елтоном Джоном. Цю книгу, власне, й екранізував Хемм. Цікаво, що «вбивство» як поняття, крокує фільмом разом із сюжетом. І Джона Леннона вбили, про що герою сповіщають, коли він приходить в редакцію своєї газети. І його самого хоче вбити місцевий мафіозі за гроші, які позичили у нього брати Маккормік і профукали. І сам герой, скинувши себе у прірву власними хибними вчинками, врешті хоче вбити Боно, але, на щастя, не наважується. Проте його кар’єру вже не повернути. Колись він відмовив пропозиції Боно на участь у U2його брата. Потім переспав з дружиною боса, котрий погодився продюсувати власну групу Ніла. А під фінал, не в силах встояти перед ревнощами, відмовляє вже зоряному Боно у пропозиції про «розігрів». Можна сказати, що це фільм про тупого парубка, моторність якого йшла йому не на користь. І що краще він сам би застрелився, ніж мріяв про вбивство Боно. Так чи так, куля залишається в пістолеті. А от фільм, не зважаючи на досить критичні рецензії, стріляє в ціль, і доволі точно. І епоха непогано змальована з усіма притаманними димами, які без багаття не бувають — секс, наркотики і рок-н-рол. І актор, що грає Ніла (Бен Барнс, принц Каспіан з безхребетних «Хронік Нарнії»), яскравий, рухливий і не без таланту, — готова тобі рок-зірка. І музики багато, з алюзіями на Joy Division, Девіда Боуі та The Sisters OfMercy. І класний Піт Постлетвейт є в епізодичній ролі, останній в його житті. Що ще треба для фільму про музичний вибух 70-80-х років в Британії?
Кажуть, що насправді все було інакше — що Ніл не так вже й заздрив Боно, і що Боно сам визнавав Ніла «крутим» і кращим за нього і музикантом, і ліриком. І що не було прагнучих когось замочити мафіозі, ще й таких клішованих, ніби з фільмів Гая Річчі. І що Боно «крутіший» за Ніла і реальність це доводить. Цілком може бути, але ж кіно Ніка Хемма не є документальним, а без художнього трактування і певної міфотворчості воно б перетворилося на звичайнісінький музичний фільм про невдах.
Погляд зі сторони на ікону сьогодення, якою, без сумніву, вже давно став Пол Девід Хьюсон, він же Боно, це так чи інакше цікаво. Як у випадку з Олександром Міндадзе — у фільмі «В суботу» він поглянув на трагедію Чорнобиля не зсередини, а з боку, головною сюжетною лінією зробивши не саму катастрофу, а долю людини, яка опиняється поруч із катастрофою. В «Убити Боно» U2майорить десь поруч, попереду, з Америки чи Африки, крадькома заглядаючи у кадр, на секунду, хвилину чи на невеликий епізод. Під збільшуваним склом опиняються всі інші, хто крутиться у полі тяжіння славнозвісної групи. Їх чавить ця сила, плющить і ковбасить, — в зіницях застигли значки доларів, в душах — жага слави, а в голові метушня думок: як дотягтися до блиску визнання?. І без усякого пафосу: до справи залучаються всі ниці людські дії, брехня, лицемірство, зради, погрози, пристрасть… пиха. Це чортяча комедія змальовує усі «прелести» музичного бізнесу. Сміху тут катма, це правда. Та вбити Боно хочуть без сміху.