Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії та літератури, котрі змушені були вибирати під тиском державно-репресивного комуністичного апарату, – чи протестувати і загинути фізично, чи зламатися і загинути морально. Перший такий матеріал був присвячений Миколі Зерову, другий – Миколі Хвильовому. Нині – роздуми Володимира Панченка над постаттю Валерія Марченка.
Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий.
Семен Глузман
ІНСТИНКТ СПРАВЕДЛИВОСТІ
Дев’ять із 37 років життя Валерій Марченко (1947 – 1984) провів в ув’язненні та на засланні. І не варто вибудовувати якоїсь «альтернативної» біографії. Мовляв, що було б, якби… якби він не взявся писати статей, за котрі отримав від «найгуманнішого радянського суду» спочатку «6+2» (колонія + заслання), а потім іще «10+5» (табори суворого режиму + заслання). Або якби покаявся, став «на путь ісправлєнія». Нічого цього бути не могло. Не той характер. Свій вибір Валерій зробив не для того, щоб від нього відмовлятися.
Ось тут і виникає природне запитання: а що змусило його зректися кар’єри журналіста, перекладача, літературознавця і стати гнаним за правду? Мати Ніна Михайлівна, фаховий педагог, розповідала, що син змалку мав загострене почуття чесності. Саме так, історія дисидентства Марченка, його хресний шлях, що почався 1973 року з арешту й суду, свідчать про неабияку силу інстинкту справедливості, здатного стати рушієм поведінки людини, істотним чинником її морального імперативу, а зрештою, і долі.
До 1972-го його знали як Валеру Умрилова. Та настав момент, коли він вирішив носити прізвище діда й матері – Марченко. Очевидно, знову спрацювало почуття справедливості: з першим чоловіком мати радощів не знала, шлюб розпався; із другим вона була вже Ніною Михайлівною Смужаницею, тож зміна в паспорті сина означала не що інше, як його солідарність із найріднішою людиною, зречення формальності заради зв’язку, що був для нього суттєвим. Патріарх роду Михайло Іванович Марченко – професор-історик, перший радянський ректор Львівського університету. 1941 року його репресували, і до 1944-го він перебував у Новосибірській тюрмі. Життя діда – частина того, що називають родинною легендою. Згодом, уже в колонії, Валерій згадуватиме, що його книжка «Боротьба Росії і Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину». І додасть: «Я, наприклад, один із них». А водночас доля «дідика» була для Валерія темою складних роздумів про реальну радянську історію, не схожу на підручники…
Інтелектуальну біографію Марченка ще належить написати. Адже що нам відомо про його дитинство і юність, про повільне визрівання душі, в якій зароджувалися ті сумніви й запитання, котрі, зрештою, оформляться як протест проти несправедливості й фальші режиму? Ми знаємо мало, переважно зовнішні факти біографії. Холодні пункти досьє: закінчив школу… вступив на філологічний факультет Київського університету… 1970 року почав працювати в редакції газети «Літературна Україна»… А чим жив цей іронічний молодий киянин, зовні подібний до Бельмондо? (Марченко знав про свою схожість зі знаменитим французьким кіноактором і часом жартував із цього приводу).
Читаючи його статті й листи, я намагався відшукати рефлексії, спомини з дитинства чи початку юності. Висновок напрошувався чіткий: Валерій рано почав зіставляти офіційну «правду» з баченим довкола. Або з тим, про що дізнавався із джерел «усної історії», зокрема й родинної. І тоді виявлялося, що Україна 1933 року пережила Голодомор, а про це згадувати не можна. Газети сурмлять про торжество лєнінської національної політики, а в Україні зникає мова.
Дисидентство Марченка починалося з простих констатацій, які свідчили про облудність офіціозу. Особливо гостро інстинкт справедливості озивався на національні кривди. У 1968-му Валерій прочитав трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і був вражений. Те, про що він думав, постало в ясній аргументації та системі. Автор доводив, що під гаслами рівності відбувається жорстока асиміляція, спрямована на «злиття (читай зникнення.– Авт.) націй»…
Марченко належав до тих українців, які «зливатися» не бажали.
62-ГА СТАТТЯ
Утім, перші літературні проби пов’язані все ж не з дисидентством. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х він багато перекладав з азербайджанської, встиг видати три книжки перекладів. Інтерес до Сходу починався в Марченка із захоплення особистістю Агатангела Кримського. Допоміг і щасливий випадок: Київський університет відправив шістьох студентів у вищі навчальні заклади Грузії, Вірменії та Азербайджану вивчати мови кавказьких народів. Валерій вибрав Баку.
Про спадщину знаменитого орієнталіста Марченко написав кілька цікавих розвідок. Найбільша називалась «А. Кримський як дослідник азербайджанської літератури» (1970) і мала «статус» студентського реферату. Хоча об’єктивно це щось значно важливіше й глибше, ніж реферат. Відчутно, що майбутній дисидент, опрацьовуючи велику кількість джерел, архівні матеріали, готувався до більшої праці.
Узагалі, в тих кількох статтях, що їх Валерій присвятив Кримському, помітне прагнення автора принагідно, езоповою мовою, сказати щось дуже важливе про свої, теперішні українські проблеми. Проте настав момент, коли він заговорив уже не натяками, а прямим текстом. 1972 року з’явилися його статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Перша – це вбивча характеристика красного письменства, де тріумфують казенні гасла. Причому гострими літературно-критичними оцінками автор не обмежився, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1933 року…
Тема другої статті Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації. Написана вона у формі розмови двох молодих киян – свідомого українця, який розкриває страшну картину нищення національної культури й мови від 1929 року і до початку 1970-х, та «малороса» Аліка, якого все влаштовує. Діалог цей і донині не втратив актуальності.
23 червня 1973 року Валерія, який тоді працював у редакції «Літературної України», заарештували. Буквально за кілька днів збори комсомольської організації редакції виключили його з лав ВЛКСМ. Статті Марченка в матеріалах справи фігурували як «антирадянські документи». Йому інкримінували злочинну діяльність, спрямовану на «підрив і ослаблення радянської влади», власне, «антирадянську агітацію і пропаганду». 29 грудня 1973-го судова комісія з кримінальних справ Київського обласного суду на підставі ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР винесла вирок: Валерій, як ми вже знаємо, отримав «6+2».
VITA NOVA
Потрапивши в зону, Валерій аналізував пережите, картаючи себе за прикрий брак досвіду в поєдинку з «вишколеними слідчими», намагався розібратись у поведінці колишніх друзів, багато з яких трималися в КДБ як на сповіді (стаття «Звичайний страх», 1975). Згадував стюардесу Марину Первак, яка «сигналізувала» органам про його «підозрілі розмови й статті» (стаття «Моя прекрасна леді», 1975)…
Утім, потрібно було звикати до vita nova. Тюремна й засланська «сага» Марченка 1974–1981 років найповніше відбита в його листах до матері (виданих за часів незалежності окремою книжкою). Валерій жалів Ніну Михайлівну, тому в його тюремному епістолярії не варто шукати всієї правди про табори. Ці послання бадьорі й дотепні. Торби, які доводилося шити, він теж згадував, проте іронічно. А найчастіше розповідав про те, що вдавалося прочитати… Якось пожартував: у нас тут цілий «пен-клуб»! Бо й справді, в зоні Валерій зустрів справжніх друзів, дивовижне братство невільників радянського режиму. «Ходячі пам’ятники людяності», – написав він про таких, як багаторічний в’язень, колишній вояк УПА Степан Мамчур (незламність упівців справила на молодого киянина надзвичайно сильне враження).
Семен Глузман, сам колишній в’язень сумління, має рацію: в політтаборі Валерій почувався щасливим. Адже він міг вільно мислити! Внутрішня свобода стала для нього чимось важливішим за саме життя. До того ж Марченко боровся! За колючим дротом він написав чимало статей, які проривалися у світ, з’являлися в закордонній пресі.
У НЕВОЛІ ВІН СТАВ СИЛЬНІШИЙ ДУХОМ
Чи ж міг він пристати на пропозицію написати покаянну заяву, коли у вересні 1977 року (на 30-ліття!) його привезли до Києва, помістили в слідчий ізолятор КДБ і, всіляко намагаючись вплинути через матір, вели розмови «на покаяння»? Там, на Володимирській, 33, Валерій написав Ніні Михайлівні листа, якого неможливо читати спокійно, – стільки в ньому любові та болю, стільки синівської муки й водночас ясного розуміння, що зрада собі стане тяжкою, непосильною ношею для обох: «Мамо, пробач мені! Я часто гнав від себе думки про те – як ти мене любиш? Що я значу в твоєму житті? Бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім’я наших прегарних взаємин? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу «не ми одні такі». Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичувати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих, найкращих слів. І я не хочу, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось».
Син навертав матір у свою віру – ситуація відома з біблійних часів…
Після шести місяців перебування в слідчому ізоляторі КДБ, так і не домігшись від Валерія Марченка каяття, його повернули в пермські табори, в «зону смерті» №36.
«БЛАЖЕННІ ГНАНІ ЗА ПРАВДУ»
Попри тяжку хворобу нирок та нелюдські умови табірного режиму, він усе ж витримав свої «6+2». Є в цій історії дивовижна сторінка – заочне знайомство й листування з італійською студенткою Сандрою Фапп’яно, яка, отримавши від Міжнародної амністії адресу Валерія, почала писати до Казахстану, в селище Саралжин Актюбінської області, де він відбував заслання. Три роки – від жовтня 1980-го до жовтня 1983-го – тривав їхній діалог. Дівчина мріяла, що Марченко, звільнившись, приїде в Італію на лікування.
Де театральні режисери, які мовою мистецтва відтворили б печальну й чисту повість про Валерія і Сандру? Листування українця й італійки нещодавно видано в Києві окремою книжечкою з передмовою Мирослава Мариновича (він відбував заслання в тому ж таки Саралжині) й Валерієвої мами. Знайшлася і Сандра Фапп’яно – вона тепер працює над дослідженням про радянських «мучеників комунізму».
1981-го Марченко вийшов на волю. Довго шукав роботи, влаштувався сторожем, але такі, як він, за тоталітаризму були приречені на нове ув’язнення. Тож він продовжував боротьбу. Підтримував зв’язки з дисидентами, передавав заборонені матеріали за кордон, писав. Ніна Михайлівна згадувала, що в Києві син «звернувся до Бога і став ходити до церкви». Восени 1983 року Валерія повторно заарештували (тоді й обірвалося його листування із Сандрою). Вирок суду: «10+5», 15 років неволі.
55 діб засекреченим етапом його везли в табір суворого режиму, до селища Кучино Чусовського району Пермської області (та сама 36-та зона, з якої не повернувся Василь Стус). Новий злочин комуністичної влади СРСР мав неабиякий розголос у світі. Нобелівський лауреат Гайнріх Белль домагався, щоб Валерія вислали з СРСР за кордон, якщо вже він такий неугодний у себе на батьківщині. Не судилося. Марченка потрібно було знищити. 5 жовтня 1984 року тяжко хворий на нефрит політв’язень помер у ленінградській тюремній лікарні. На його смерть відгукнулися заявами президент США Рональд Рейґан і Держдеп США…
Ніна Михайлівна змушена була буквально «виривати» тіло покійного сина в КДБ, і, зрештою, він таки повернувся в Україну. Поховали його біля «дідика» на сільському кладовищі в Гатному під Києвом. Там-таки на Вербну неділю 2011 року знайшла останній спочинок і Валерієва мати… Реабілітували дисидента 12 жовтня 1990-го постановою пленуму Верховного суду УРСР. Політична ситуація стрімко змінювалася, тож пленум швиденько скасував вирок колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 14 березня 1984 року й закрив справу Валерія Марченка «за відсутністю в його діях складу злочину». Знайдено було і юридичні аргументи: у справі відсутні дані, що підсудний «мав на меті підрив чи ослаблення радянської влади», а його статті й листи «не можуть розцінюватися як підбурювання читачів до боротьби проти радянської влади»…
Узагалі-то, це означає, що всі, хто вбивав політв’язня-правозахисника, мали б відповісти за скоєне, не прикриваючись тим, що вони, мовляв, діяли в рамках тодішнього законодавства. Адже й постанова пленуму Верховного суду УРСР від 12 жовтня 1990 року також базувалася на тодішніх нормах…
БІЛИЙ ХРЕСТ
Наступного ранку після Великодня-2011 я приїхав до Гатного вклонитися могилі того, чий внутрішній імператив велів йому обрати смерть, а не покору злу. Відшукати те місце неважко – кладовище невелике. І білий хрест на місці поховання Валерія видно здалеку. На плиті напис: «Блаженні гнані за правду»… У день похорону Марченка тут товклося кілька десятків кадебістів, які намагалися зробити все, щоб цинкову труну пошвидше закопали в землю. Однак сталося те, що Євгенові Сверстюку видалося чудом: після того, як покійного відспівали в Покровській церкві, домовина з тілом іще кілька годин перебувала в храмі. І «тайняки» нічого не могли вдіяти.
Чого вони боялися? Промов? Пониження у званні за те, що чогось не догледіли? Звісно, то було ревне служіння охоронців режиму, який невдовзі безславно впаде. Страх перед мертвими свідчив про його агонію.
Марченко ніскільки не сумнівався, що рано чи пізно так і станеться, – «імперія брехні» розвалиться. Як знав і те, що сам він навряд чи побачить це вражаюче історичне дійство. Він ні за чим не жалкував. Йому вистачало того, що правда – на його боці…