Громади
Активісти на звільненій частині Донеччини переважно знають один про одного. Хтось тільки побіжно познайомився, а хтось вже тісно співпрацює навіть на міжміському рівні. Цьому сприяють як невеликі відстані між населеними пунктами, що перетворюють їх на велику агломерацію, так і незначна, поки що, кількість самих активних громадян.
Наталію Сосницьку та Сергія Мірошніченка з Костянтинівки важко пропустити на вулиці міста. Пара зовні вирізняється зачісками та одягом, які не викличуть здивування у Києві, але одразу кидаються в очі у невеликому місті на Донеччині.
За словами Наталії, раніше у місті гостро стояла проблема комунікації між людьми, які прагнуть змін. Частково вона збереглася й зараз. Наталія розповідає про плани створити у Костянтинівці так званий «вільний простір». Це спеціальний майданчик, на якому працюватимуть гуртки, запланована кімната дитини та місце для допомоги переселенцям, яких побільшало у населеному пункті. З приміщенням зголосилася допомогти місцева газета «Провінція», яка має багато незайнятих кімнат у редакції.
Наталія Сосницька та Сергій Мірошниченко нещодавно повернулися до Костянтинівки з Києва
За два роки, які минули після звільнення частини Донеччини від бойовиків «ДНР», у містах відбувся справжній бум подібних ініціатив. Першими ластівками понад рік тому стали «Теплиця» та «Вільна хата» у Слов’янську та Краматорську відповідно. Нині подібні платформи намагаються запровадити в інших містах. У них немає спільної програми дій, а напрямки роботи визначають залежно від уподобань організаторів та потреб місцевої громади.
Лілія Папаїка – колишній журналіст із Покровська. Вона зголосилася показати приміщення місцевої платформи громадських ініціатив, яка називається «Лампова», та принагідно познайомити і з її ініціаторами.
Лілія пояснює, що назва платформи – шахтарська. За її словами, більшість населення у місті так чи інакше пов’язані з гірничою діяльностю. Люди працюють або безпосередньо на шахті, або на пов’язаних підприємствах, зокрема автобазах, що займаються перевезенням вугілля. На шахті «лампова» – це приміщення, де зберігають ліхтарі, що освічують гірникам шлях у темряві забою.
На місці нас зустрічають близько 10 людей. Це і є головний актив «Лампової». Наталія Рижкова, одна з головних натхненників платформи, розповідає, що «Лампову» організували на місці колишнього магазину електроніки. За її словами, оренда приміщення тут коштує 4,5 тисячі гривень на місяць, а оплачують її з власної кишені.
Читайте також: Культурна інтервенція в малі міста Донбасу
Кожен учасник робить свій унесок у проект. Чоловік Наталії Олександр організував гурток фотографії. Працюють також курси англійської для молоді та майстерні для дітей. Також тут можна пограти у «Мафію» і взяти участь у кінопереглядах. Однак у «Ламповій» також влаштовують публічні лекції, наприклад, з питань фінансової грамотності.
Наталія визнає, що без допомоги грантодавців розвинути діяльність досить важко, оскільки потрібні гроші бодай на зарплату викладачам англійської. Однак можливостей отримати кошти для громадської діяльності на Донбасі стало більше – передусім завдяки іноземним фондам, а не допомозі з місцевого чи державного бюджету.
У сусідньому з Покровськом та Костянтинівкою Бахмуті також є свій вільний простір – «Майстерня». Приїжджаємо на місце разом із Сергієм Ніколаєнком, одним з організаторів локації. Сергій – старший за своїх колег із сусідніх міст, йому за 50 років. Він започаткував «Майстерню» на місці власного магазину будівельних матеріалів. Після початку війни у магазині спочатку діяв пункт волонтерської допомоги військовим, але тепер Ніколаєнко змінив діяльність. У «Майстерні» також зорієнтовані на дітей та молодь і так само проводять гуртки і читають лекції.
Ольга Гвоздьова, координатор з розвитку організації «Донбас SOS», каже, що ініціативи, подібні «Ламповій» та «Майстерні» не є панацеєю для вирішення усіх проблем Донбасу. Вона пояснює, що такі платформи не охоплюють все населення міст, але дають можливість об’єднатися людям, які у принципі бажають щось робити на місцях, тобто активній частині громади. У решті, для успіху перетворень потрібна комплексна робота над зміною економічної системи.
Читайте також: Freddy Marx Street: «Вихід української музики на світовий ринок – справа однієї секунди»
«Молодь каже: тут немає, що робити, і вони хочуть їхати. Те, що тут нудно – якраз і покривається їхніми ініціативами, але іншою важливою складовою є робота. Люди звикли, що є завод, навколо якого будується життя. Це все зникло. І питання у тому, чи перебудується система на малий та середній бізнес. Чи дадуть йому тут жити і чи не поїдуть всі ініціативні люди», – говорить Ольга.
Стосунки з місцевою владою
Володимир Березін – екологічний активіст та місцевий журналіст із Костянтинівки. Він розповідає про перейменування вулиць у місті, яке провели нещодавно у зв’язку з декомунізацією. За його словами, ініціативна група запропонувала назвати одну з вулиць Бельгійською. Березін пояснює, що таким чином хотіли привернути увагу цієї країни до історичної спадщини міста (бельгійські підприємці на початку ХХ століття зробили істотний внесок в індустріалізацію Костянтинівки – Ред.). На його думку, такий крок став би символічним, особливо враховуючи запланований візит до міста посла Бельгії в Україні.
Однак міськрада відмовилася від пропозиції. На думку Березіна це зробили з принципу і без жодних аргументів проти. Також у міськраді відмовилися від інших пропозицій активістів.
«Ми пропонували назвати вулиці іменами Олекси Тихого, Василя Стуса, Григорія Сковороди, Героїв України. Жодну вулицю міськрада так не назвала. Назвали Спортивна, Райдужна, Футбольна – спеціально. Познущалися відверто», – каже він.
Володимир Березін – екоактивіст та журналіст
Розповіді активістів свідчать, що місцева влада на Донбасі досі сприймає будь-які ініціативи знизу як потенційний виклик. Олександр Рижков з Покровська наводить приклад: часто міська влада відмовляється підтримати якусь ідею активістів, а вже за кілька місяців реалізовує її, однак позиціонуючи вже як власну.
Якщо на Донбасі і є щось незмінне – то це міська влада. З трьох згаданих міст – Олександр Рева керує Бахматом вже 22 роки, Сергій Давидов досі залишається номінальним мером Костянтинівки, хоча фактично відсутній на робочому місці з часів сепаратистського заколоту, а Руслан Требушкін очолив Покровськ після останніх місцевих виборів у 2015 році, хоча раніше вже головував у Димитрові (нині Мирноград – Ред.) – найближчому до Покровська містечку.
Активісти визнають, що зміна влади шляхом виборів найближчим часом малоймовірна. Наприклад, Требушкін отримав на виборах понад 83% підтримки громадян. Одним із його гасел було запровадження у Покровську цілодобового водопостачання. Зараз у місті тривають помітні будівельні роботи. Бахмут справляє враження цілком доглянутого міста, а головна думка, яку довелося почути від місцевих: «Новий прийде красти почне, а цей вже накрався». Коли проведуть вибори у Костянтинівці, припустити ніхто зі співрозмовників Тижня не береться.
Читайте також: Музика довгих пауз
За словами активістів, прихованою небезпекою від старої еліти є підтримка України «для галочки» з метою отримання лояльності Києва. Замість зростання проукраїнських настроїв це може призвести до зворотнього.
«Якщо треба вишикувати тисячі людей з прапорами – це виконком нараз зробить. Дадуть команду і вони всіх виженуть. Але він (учасник – Ред.) буде іти з цим древком, а сам думати: «завтра наші прийдуть – ДНР», – каже Ніколаєнко та застерігає від таких дій.
Він зазначає, що його «Майстерні» довелося дещо змінити формат діяльності через розчарування відсутністю швидких змін серед людей. Він пояснює, що до «Майстерні» дозволяють приходити усім охочим і визнає, що серед відвідувачів є не тільки проукраїнські громадяни. За його словами, єдиною умовою є заборона на висловлення політичних гасел на території локації.
«Ми їм намагаємося дати зрозуміти: отут наша держава, а не якесь квазіутворення. Ми не кажемо, що тут «вільна Україна», але ми кажемо, що тут наша держава. І вони з цим погоджуються. А далі вже саме собою все відбувається. Вони потім прапорець самі беруть до рук. Тільки так зараз щось можна зробити», – пояснює Ніколаєнко. Він додає, що для повернення віри людям потрібен відчутний результат: «А зараз, що вони бачать? Що ті самі міліціонери їх зупиняють, які при «ДНР» не реагували на збіговиська сепаратистів. Але тепер ці міліціонери вже з посвідченнями воїнів АТО».
Невизначене майбутнє
Якщо старше покоління активістів на Донбасі тісно пов’язане зі своїми містами, то ситуація з молоддю неоднорідна. З одного боку, багато людей повернулися у рідні міста, залишивши окупований Донецьк. З іншого, на Донбасі відчувається гострий дефіцит робочих місць для молодих людей, які не хочуть пов’язувати життя з шахтою. Дехто має можливість працювати віддалено. Решта планує виїзд до більших міст: Харкова, Одеси або Києва.
Водночас співрозмовники Тижня Наталія та Сергій з Костянтинівки повернулися у місто після кількох місяців життя у Києві. Вона розповідає, що магазин родини розграбували під час перебування сепаратистів у місті. Батько Наталії залишив місто, оскільки в родині є малі діти. Наталія та Сергій зайнялися торгівлею через інтернет. Минулої зими вони спробували переїхати до Києва, але на початку літа знову повернулися. Кажуть, що не хочуть прив’язувати себе до певного місця.
«У мене, незважаючи ні на що, завжди любов була до Костянтинівки. Я знаю, що тут люди здатні до змін, вони їх хочуть. Треба їх знайти та зібрати. Все дитинство я мріяла тут щось зробити. Тут приїжджаю і мені кажуть, що є така нагода. Звісно ми тут не збираємося провести все життя, але якщо є можливість розпочати, то чому б і ні», – каже Наталія.
При цьому Наталія та Олександр з Покровська стверджують, що вже остаточно вирішили переїздити на нове місце проживання до Києва.
На завершення зустрічі з Сергієм Ніколаєнком з Бахмута, який здався мені налаштованим найбільш песимістично, запитую його, навіщо він взагалі продовжує займатися своєю діяльністю, якщо втратив віру у зміни. Сергій просить мене підійти і вказує на фото на стіні «Майстерні». На світлині кілька людей стоять на фоні яскраво розмальованої зупинки.
«Дивися – це хлопці, які приходили на літературний гурток до нас. Вони художники. Але більшість з них мають дуже нейтральну позицію щодо всіх подій. Вони почали сюди приходити і тут зорганізувалися, і розфарбували зупинки. Це був фурор у місті. Тому, коли ти бачиш радість, коли комусь добре, комусь вийшло – це заражає, це ніби наркотик», – каже він.
Розфарбовані художниками зупинки у Бахмуті. Обидва фото: bahmut.in.ua
Що станеться з Донбасом у найближчі роки передбачити важко. Активісти ще не стали критичною масою, яка може радикально змінити суспільство одразу, але справжнім досягненням є вже сама їхня присутність. Тепер решті Україні доведеться скласти іспит на те, чи достатньо у неї сил для підтримки і розвитку громад у звільнених військовими два роки тому містах. Поки що тут куди більше відчувають допомогу з боку інших держав.