Колись урок, присвячений творчості Володимира Сосюри, у моїй школі, звісно, не обійшовся без згадки про те, що поет також із Донбасу, наш земляк. І на тому все. Ще й слово це — «земляк» — тоді трохи набридло. Напевно, через гаранта, тоді ще легітимного, якого в нас тільки так і величали «президент, наш земляк, Віктор Федорович». Про Сосюру згадували значно рідше. Тому я собі навіть і не міг уявити, що у свої юнацькі роки майбутній відомий український поет починав творити саме в цих, дуже близьких для мене краях. Тут він мріяв про консолідацію української нації для боротьби в дуже важкі часи й саме тут надрукував про це вірш, який вважатиме початком своєї літературної кар’єри.
Так, нещодавно головний зберігач Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький опублікував результати свого дослідження, у ході якого знайшов у фондах Національної історичної бібліотеки унікальний примірник журналу «Вільні думки» — там і був опублікований перший вірш Сосюри. Журнал, створений на Донеччині, у Бахмуті, у 1918 році, — видання місцевої прогресивної української молоді, серед яких і школяр Володимир Сосюра, котрий із його сторінок закликає «перестати так гризтись», бо «треба єднатись і з ворогом битись». Ніби сіль на рану тим, хто божевільно сповідує ідею «иссконно русского» Донбасу та недостатньої генетичної українськості місцевих мешканців. Вважаю, треба починати активно доносити такі цікаві історичні факти, щоб виправляти викривлену картину світу в мізках моїх із Сосюрою земляків.
Журнал надрукувала своїми силами молодь, яка стала рушієм національного відродження в той переломний для нації момент. Ця дивна здатність робити щось насправді дуже важливе легко, з ентузіазмом, не задумуючись про фінансування чи інші проблеми, мабуть, притаманна саме їй. Українська революція відбувалася не лише в Києві, і суть її була не тільки в універсалах та урядах. Ці молоді люди з Донбасу робили те, що могли: розвивали українську культуру й мріяли про нову Українську державу навіть у віддалених провінційних містечках. Відомості про таке видання були, але його примірників у самому місті не залишилося, і тільки нещодавно науковець знайшов в архівах Національної бібліотеки. Друком вийшов лише один номер, але він став важливим для майбутнього поета. Сам Сосюра також не зміг зберегти в себе жодного екземпляра журналу, у якому відбувся його літературний дебют, бо все колись подарував рідним та знайомим. Хоча він і вважав пробу пера наївною, такою, що «потонула в громі громадянської війни», але ставився до вірша й журналу дуже відповідально, згадуючи ті часи як важливий етап свого життя.
«Перший надрукований «вірш»… Та ще й в журналі. Я носив цього журнала, як зірку, і показував знайомим. Я не сміюся з тих хвилин радости, і з вірша — мого першого наївного вірша, моєї дитинки, що потонула в громі громадянської війни. Повстанцем возив і носив я з собою цей журнал і, коли думав, що умру від тифу, подарував його сестрі-жалібниці, щоб передала його моїй матері. Чудно. Тепер у мене жодної збірки моїх поезій (пороздавав), жодної книжки, де пишеться про мене. Такий я став розгублений. А тоді… Дивно, дивно… Затуманився образ смуглявого наївного селюка, одлітають спомини про грози минулого й перший вірш, як мій перший постріл» — так писав Володимир Сосюра про свій дебют у статті, що була опублікована у «Ваплітянському збірнику».
Читайте також: Особливості цьогорічного вступу
Навряд чи Сосюра міг уявити, якими актуальними як на Донбасі, так і загалом в Україні будуть його рядки й через 100 років після написання. «Нам треба єднатись і з ворогом битись, що з сміхом кайдани нам знову кує» — справді вільна думка, яка проходить крізь віки.
Сподіваюся, незабаром цей вірш внесуть до програми хоча б у Бахмуті як знак поваги до того, що було написано саме там. Можливо, не для обов’язкового вивчення напам’ять, бо це не може мати нічого спільного з вільною думкою — лише механічне відтворення та страх забути наступний рядок. Думаю, історія вірша й без примусу буде достатньо цікавою, особливо бахмутянам, тому можна обійтись і без обов’язковості.