Його твори приваблюють і освічених, і неосвічених, і витончених міщан, і провінційних глядачів, які вперше відвідують театр. Він змушує свою публіку сміятися і плакати; він перетворює політику на поезію; він безстрашно поєднує вульгарне дуркування та філософські тонкощі. Він з однаковою проникливістю осягає інтимне життя королів і жебраків; ось здається, що він вивчав право, аж ось — теологію, а тоді — стародавню історію, водночас без зусиль імітуючи вимову сільських простаків і насолоджуючись «бабусиними казками». Як пояснити досягнення такого масштабу? Як Шекспір став Шекспіром?
Стівен Ґрінблатт
23 квітня — День Шекспіра і Міжнародний день англійської мови, що, звісно, взаємопов’язані явища. Справді Вільям Шекспір багато в чому відповідальний за те, якою стала англійська нині: вигадав понад 1700 слів і ще більше фраз. Його вплив на мову і літературу — колосальний. Та от коли Гарольд Блум називає Шекспіра центром Західного канону, то варто уточнювати — англійсько-американського, або ж точніше — англомовного. Бо навряд чи десь поза Великобританією чи США значна кількість людей знають з нього щось більше за фразу «Бути чи не бути». Втім, герої і героїні Шекспіра давно стали літературними типами, відомими навіть тим, хто не читав п’єс Барда. Власне, всі вже давно погодилися з тим, що Вільям Шекспір — класик і геній, а тому підтверджувати це чи спростовувати немає жодної потреби, як, зрештою, і в тому, щоб розгортати його книжки.
Тим цікавіше, що донедавна в Україні зовсім не було розвідок про нього, а останнім часом вони почали з’являтися. Так у вересні 2025 року в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла біографія Шекспіра авторства Пітера Акройда, а незабаром в «Основах» вийде праця Стівена Ґрінблатта «Бард і його світ. Як Шекспір став Шекспіром». Це не найновіші дослідження про Барда (оригінальні видання вийшли відповідно в 2005-му і 2004-му), однак тішить те, що наші видавці побачили потенціал в тому, щоб таким чином актуалізувати постать Шекспіра в Україні, бо, на моє переконання, без розуміння ролі і значення автора «Ромео і Джульєтти» складно адекватно осягнути світову літературу. Ярослава Стріха, перекладачка Ґрінблатта, слушно пише, що ми знаємо про генія лише «жменьку скупих фактів, дат і цифр, здебільшого з царини майнових стосунків, які не пояснюють найважливішого: як Шекспір став Шекспіром», і автор «Барда і його світу» бере їх і «далі дозаповнює картину панорамою тієї драматичної епохи, пов’язуючи “Венеційського купця” зі стратою особистого лікаря королеви Єлизавети, “Гамлета” зі зміною уявлень про потойбіччя при переході з католицтва до англіканства». Для того, щоб, зрештою, зрозуміти, як «юнак у світі, що загалом не сприяв соціальній і територіальній мобільності, покинув рідні околиці, де перед тим народжувалися, вікували вік і помирали довгі покоління його предків, відмовився від ремесла, успадкованого від батька (хоча потребував стабільності, адже вже мусив годувати родину), вирушив світ за очі, прибився до театру і став однією з чільних постатей тодішньої дуже конкурентної індустрії розваг — і найвидатнішим драматургом в історії».
На сайті Internet Movie Database зафіксовано 1959 теле- і кінопроєктів (тільки торік їх було 27), де Шекспіра зазначено як сценариста, що охоплює 1899–2026 роки. Аріна Кравченко нещодавно писала в Тижні про найновішу екранізацію, пов’язану із постаттю Барда — фільм «Гамнет» Хлої Чжао — наголошуючи на ролі перечитування. Адже, за словами Дрю Ліхтенберґа з The New York Times, саме так «кожне покоління отримує Шекспіра, на якого заслуговує». Парадокс ще й у тому, що автор «Макбета» писав настільки універсальні, вічні теми, не створивши жодної власної: усі його п’єси зібрані з чужих сюжетів (найчастіше запозичених з «Порівняльних життєписів» Плутарха і «Хронік Англії, Шотландії та Ірландії» Голіншеда), хоча нам не завжди відомі його першоджерела.
Тож як людина, яка, дещо спрощуючи, тематично не привнесла нічого свого, опинилася в центрі канону західної літератури? Передусім не через те, про ЩО писала, а ЯК. Гарольд Блум зазначає, що Бард «переважає решту західних авторів силою пізнавальної гостроти, лінгвістичної енергії та новаторською потужністю»: «Навіть найгірша п’єса Шекспіра, погано поставлена й зіграна акторами, котрі не мають навиків декламації, все одно якісно й кількісно відрізнятиметься від будь-якої драми Ібсена або Мольєра. Ми переживаємо шок зустрічі зі словесним мистецтвом, котре перевищує будь-що інше, настільки переконує й заполонює нас, що нам видається вже зовсім не мистецтвом, а чимось, що від початку було нам притаманно».
Тож передовсім Вільям Шекспір — це явище мови, попри те що його сюжети легко переносяться на чужий ґрунт. У випадку Шекспіра складніше зрозуміти, чому саме у всьому світі його вважають генієм, якщо повноцінне осягнення його творчості доступне лише англомовним читачам. Вільям Шекспір — це, безперечно, феномен своєї доби, однак його п’єси своїми ідеями сягають позачасового статусу, уже понад 400 років препаруючи незмінну людську душу. Тому навіть перебуваючи на околиці неангломовного канону, він, за словами Блума, самотужки представляє весь свій канон, об’єднуючи не тільки своїх епігонів, а і предтеч, адже, за словами Франца Кафки, кожен справжній письменник створює своїх попередників.
