Тиждень обговорив з директоркою Культурно-інформаційного центру імені Василя Сліпака в Парижі Вікторією Гуленко силу російських впливів у Франції, найбільші виклики, які стоять перед культурною дипломатією, і перспективи франко-української культурної співпраці.
— Яким є найбільший виклик української культурної дипломатії під час повномасштабного російського вторгнення? У чому нам нині найважливіше переконати французів?
— Головний виклик — це ресурс. Так було завжди. Є ідеї — немає ресурсу втілити, є докази — немає ресурсу донести до потрібних інстанцій тощо. Українці дуже талановиті й креативні. Проте в нас немає досвіду продавати свій талант (мається на увазі мистецький) на зовнішні ринки.
Багато митців, які варті уваги, просто не вміють себе просувати або навіть правильно подати. Найуспішніші й найдорожчі митці не ті, які найкраще малюють, а ті, що найкраще себе продають. Так от, тут ми стоїмо на початку нашого шляху. У світі дуже конкурентне середовище, треба бути не лише талановитим, а ще й найкращим, доводити, епатувати. Звісно, без ресурсу зробити це неможливо. Крім того, треба знати ринок, розуміти потребу, вміти спілкуватися. Для цього важливо мати гарного менеджера або представника.
Скільки разів мені казали, що наші найталановитіші музиканти втрачають можливості через те, що не вміють спілкуватися, хоча дуже гарно грають. У цьому є важливе завдання держави, яка має допомагати митцям виходити на нові ринки, установлювати контакти, відкривати їх світові. Це ми й робимо. Однак треба розуміти, що в умовах війни, коли практично весь ресурс іде на боротьбу з ворогом, це дуже складно.
Коли тільки почалася повномасштабна війна і до Франції почали приїжджати українці, французи запитували нас (дипломатів), наскільки українці неписемні. Вони з подивом дізнавалися, що переважна більшість тимчасово переміщених осіб були не тільки з освітою, а ще й з вищою освітою. Це дуже нетипово для біженців у Франції. Потім українські діти почали складати тести у французьких школах і за балами випереджали французьких. Що теж неабияк здивувало французів.
Тому нам уже не треба доводити, що Україна не країна третього світу, за нас це також зробили військовики на фронті. Головне переконання лежить у політичний площині, а не в культурній. Французи досить відкриті, готові сприймати інформацію, співпрацювати, встановлювати довготривалі зв’язки. Наше головне завдання — знайти аргументи, щоб переконати їх дати нам більше підтримки та зброї, адже нині Україна є безпековим щитом Європи.
— Наскільки, за вашими спостереженнями, змінилося ставлення французів до України за час війни? Якщо ви бачите зміни, то які саме?
— Коли почалася повномасштабна війна Росії проти України, до нас (посольства) почали звертатися французи з банальними запитаннями: «Що відрізняє українську культуру?», «Чому Росія напала на Україну?», «Чи відрізняється українська мова від російської?», «Хіба вся Україна не говорить російською?» тощо. Нам доводилося багато пояснювати, організовувати заходи, які не тільки привертали увагу до війни в Україні, але й «розжовували» те, чого не можна було побачити на телевізійних каналах. Ми також організовували лекції про українську ідентичність, про українську мову, показували пам’ятки культурної спадщини, привозили вишиванки, влаштовували дебати на теми української історії, залучали до них французьких істориків, журналістів і письменників. Готували український борщ та інші національні смаколики. Важливо, що не тільки посольство працювало в цьому напрямку, але й уся українська спільнота Франції. До речі, головне завдання, яке ставить перед нами посол Вадим Омельченко, — це гуртування й підтримання теплих стосунків з громадою, що ми й намагаємось робити, бо він особисто бачить у цьому нашу силу.
І нам це вдалося. Нам відкрили багато дверей, які довгий час до цього були зачинені.
Нам вдалося реалізувати багато цікавих культурних проєктів, де зав’язалися контакти і, сподіваюсь, довготривалі зв’язки. Україна стала відомою у Франції завдяки не тільки війні, а й людям, які почали презентувати українську культуру й поширювати її, зокрема завдяки активній молоді. Французи стали більш відкритими до нас, вони вже сприймають нас не як додаток Росії, а як повноправну європейську (що важливо!) державу, яка бореться за свою незалежність. І за це нас поважають. Україна отримала свою суб’єктність, а українці — визнання й повагу. Як наслідок, Франція продовжує нас підтримувати.
— Наскільки потужними залишаються російські впливи у Франції? Чи вдається Україні їх бодай частково нейтралізувати або врівноважити?
— Зрозуміло, що неможливо за два роки розірвати зв’язки, які встановлювалися століттями. Крім того, не варто забувати, що, навіть якщо Франція зуміла вдало побудувати розвинений соціалізм, це все ж таки колишня імперія. Французи, до речі, про це часто забувають. Але про це нам кожен день нагадують розкішні палаци, шикарні музеї та картинні галереї.
Крім того, багато французів говорять російською, бо раніше були державні програми, коли французьких студентів відправляли на рік чи два за державний кошт на стажування до Росії. Їм допомагали вивчити російську мову й культуру, за що Росія отримувала неабияку лояльність після повернення іноземних студентів на батьківщину.
Однак усе починає поступово змінюватися. Тепер дуже багато саме цих людей навпаки почали вивчати українську мову, щоб підкреслити свій протест проти путінської війни й висловити підтримку Україні.
Чимало російських коштів вкладається в поширення російської культури, і, зрозуміло, тут ми не можемо з ними конкурувати. Та й не намагаємось. Бо це нам не потрібно. Нині росіяни самі себе дискредитували. Тепер дедалі більше й більше партнерів відмовляється співпрацювати з ними. А наше головне завдання — створювати конкурентоздатний культурний продукт, який, так би мовити, можна було б продати на заході. У нас чимало талановитих митців, які постійно були в тіні «великого брата». Тепер нарешті з’явився шанс довести всьому світу, що Україна — гідна демократична країна, яка стрімко рухається до повноправного членства в ЄС.
Зрозуміло, що це питання не одного дня, але ми над цим працюємо. За кілька років війни нам вдалося здолати прірву, яка існувала десятиліттями. Я не кажу, що відносин не було, але раніше Україна ніколи не була стратегічним партнером Франції. Тепер ситуація кардинально змінилася. Усі колеги нашого посольства на чолі з послом разом із громадою боронять інтереси українського народу, стоять на варті іміджу України й не дають його паплюжити. Це стосується також і українського експертного кола, яке щодня проводить політику протидії російським наративам, виступаючи чи то на маніфестації, чи то на французькому телебаченні. Головне, ми зараз працюємо як одна команда. І маємо результат — більше підтримки в суспільній думці, а також у політикумі.
— Чимало українських культурних діячів відмовляються від спільних з росіянами культурних заходів, навіть коли йдеться про так званих хороших росіян. Наскільки, на вашу думку, це виправдана стратегія?
— Тут усе дуже логічно. Якщо ми проводитимемо спільні з росіянами заходи, то складатиметься хибне враження, ніби війни немає, ніби ми один народ, який просто заблукав, ніби росіяни не вбивають наших дітей, що ми можемо мирно співіснувати, коли відбуваються звірства на нашій території. Ілюзія такого собі російсько-українського примирення через культуру. У підсумку, непідготовлений французький споживач сприймає це як норму. У нього вже не викликатиме відрази росіянин або Росія як держава-агресор, а складеться враження, ніби ми два братні народи зі спільною культурою, що лише тимчасово посварилися. Автоматично це сприйматиметься як конфлікт, до якого не треба втручатися.
Це замилювання очей на справжні причини війни, така собі маніпуляція громадською думкою, у якій Росія досягла майстерності. Це нівелювання агресії. Для нас це неприпустимо.
Тому ми не рекомендуємо нашим митцям виступати на спільній сцені або брати участь у спільних з росіянами (навіть хорошими) проєктах, щоб не допускати зміщення фокусу з реальності: тяжкої боротьби, яку український народ веде багато років за свою незалежність та ідентичність. Також ми закликаємо українських митців за кордоном виступати як єдиний голос унікальної української культури на міжнародних сценах і дискусійних форумах.
— Який з проєктів Українського культурного центру ви вважаєте найуспішнішим і який вам було організовувати найважче?
— У нас було багато успішних і красивих проєктів. Складно виділити одні й не згадати інші. Однак для мене особисто маркер успішності — це якість проєкту і професійність митців і кураторів, з якими працюєш, це аудиторія, яку охопив проєкт, у її кількісному вигляді, а також довготривалість і вплив проєкту на майбутнє або на відносини.
З останніх не можу не згадати виставку «Ніч світла» Володимира Манджоса (WAONE). Це знаний український художник, який нещодавно зробив проєкт для всесвітньо відомого бренду Hermès. Я дуже пишаюся, що він погодився виставитись і в нас, бо такі імена підвищують престиж Культурного центру. Ми мали дві дуже різні, але кожна по своєму цікава, виставки про трагедію в Новій Каховці: «Високоточна любов, або Третя світова» Ігоря Гусєва та «Кам’яні вишиванки у текстилі» Тетяни Болгарової. Саме через мистецтво вдається закладати потрібні меседжі, адже мистецтво люди сприймають через почуття та красу й запам’ятовують набагато краще.
На увагу також заслуговують колективні проєкти «Нехай буде світло» кураторства Христини Грузинської та «Вікно» за підтримки Благодійного фонду Козицького, які змогли професійно подати зріз сучасного українського мистецтва. І що важливо, у виставці фонду Козицького були представлені не тільки відомі українські художники, а й молоді, які органічно вписалися в проєкт. На моє переконання, молоде покоління заслуговує на те, щоб їх виводили у світ. Це найкраще робити за допомогою вже відомих гучних імен.
Оскільки робота на культурному напрямку не обмежується тільки приміщенням Культурного центру посольства, з останніх цікавих проєктів можна назвати виставку українського дизайну на міжнародному бієнале мистецтв і ремесел Révélations у Гранд Пале Ефемер 2023 року. У проєкті взяли участь близько 15 найкращих українських дизайнерів, а основні роботи були представлені на престижному банке в центрі павільйону.
Я майже чотири роки йшла до того, щоб представити Україну в окремому фокусі на фестивалі молодої європейської фотографії Circulation’s, навіть організовувала подорож кураторів до України для відбору, але на заваді стала війна. 2024 року це стало можливим, зокрема за підтримки МЗС України та посольства. У фестивалі у програмі «Фокус Україна» взяли участь 4 молодих українських фотографи, яким було про що розповісти. Емблематичними також стало турне Національної капели «Думка» у Франції, чого тільки вартий їхній виступ у церкві Мадлен у Парижі! Турне організувала асоціація Les musicales d’Ukraine за підтримки посольства.
Один з довготривалих проєктів, якими я пишаюся, — це проєкт видання у Франції книги Українського інституту «Україна: їжа, історія». Франція — гастрономічна країна. А тут ми їм зробили такий подарунок, який можна знайти у всіх книгарнях Франції.
Відкриття курсів української мови в Парижі у квітні 2022 року стало прецедентом, про який ми раніше не могли мріяти. Цей досвід заклав основу роботи, яку зараз ведуть мої колеги щодо посилення присутності української мови у французькій системі освіти.
Найважчими для мене є проєкти повʼязані з кіно, бо там дуже багато нюансів, від авторського права, субтитрів, яких, як правило, немає французькою мовою, до домовленостей з кінотеатром, забезпечення виконання цих домовленостей… 2021 року спільно з Держкіно ми провели «Дні українського кіно» в Парижі. Вийшов цікавий, але дуже енергозатратний проєкт: це був якраз післяковідний період і люди майже не ходили в кіно. Але нам усе вдалося, зали були повні.
— Якби трохи помріяти й уявити, що Культурний центр мав би потужні фінансові можливості, кого з українських митців чи колективів ви запросили б виступити в Парижі найперше, а кого з авторів — перекласти?
— Я б сказала, що тільки фінансових ресурсів недостатньо. Насамперед я б найняла потужну команду фахівців за ключовими напрямами діяльності Культурного центру (музика, література, візуальне мистецтво, кіно тощо). Ми дипломати і не є експертами в культурній галузі. Наше головне завдання — встановлювати довготривалі зв’язки між державами, регіонами, інституціями, колективами. Для цього важливо розбиратися в середовищі, у якому працюєш, розуміти аудиторію, мати навички проєктного менеджменту, бути ініціативним, швидко реагувати на змінення ситуації.
Проєкти нам пропонують в Україні переважно компетентні органи з урахуванням зовнішньополітичних пріоритетів. Ми, зі свого боку, оцінюємо їхню придатність і життєздатність саме на французькій території. Бо те, що дуже добре зайде в Польщі, наприклад, може бути зовсім нецікавим французькому споживачу.
Найкраще, на мою думку, працюють музейні проєкти. Однак вони потребують витримки й багато часу, адже у Франції планують на роки вперед. Із швидкоплинністю українських реалій ми просто не можемо дозволити собі розтягувати проєкти в часі. Крім того, французи також не люблять, коли їм пропонують проєкт «під ключ», вони хочуть брати участь у творчому процесі, а це вже про співпрацю.
Нещодавно завдяки багатьом людям ми зробили франко-український проєкт зі студентами Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Вистава французького режисера Ролана Озе (Roland Auzet) на однойменний текст Лорана Годе (Laurent Gaudé) «Ми, Європа, бенкет народів», яка вже бачила світ на Авіньйонському фестивалі, пролунала у новому виконанні театру «Вавилон» університету імені Михайла Драгоманова. Текст автор спеціально адаптував під українські реалії, переклав українською Іван Рябчій. Прем’єра відбулася у Києві на Дні Києва, а також у Парижі у червні 2024 року. Такі проєкти потребують не тільки фінансових ресурсів, а ще багато ентузіазму й часу.
У нас нині багато якісного культурного продукту. Театри починають гастролювати, кіно активно знімається, картини малюються. Обрати продукт не проблема, а от підлаштувати його саме під світогляд французів — це інша справа.
Французи взагалі дуже вибагливий народ, вони сильно розбалувані різними культурними пропозиціями, їм потрібна новизна, така собі родзинка, але щоб без банальщини. Наприклад, у Франції дуже люблять вистави Влада Троїцького, Dakh Daughters і ДахаБраха.
Я б пішла в бік класики і зробила б турне трупи театру імені Івана Франка, познайомивши з класичною українською літературою та театром. Наразі дуже мало творів перекладено на французьку мову. До речі, ми працюємо над створенням збірки восьми творів найкращих класиків української літератури. Проєкт ще в процесі, він має намір познайомити французького читача з трьома епохами: модерністами, письменниками епохи Розстріляного відродження та шістдесятниками.
Також мені здається, що Франція нині дуже про мультимедійний продукт. Тут є цікаві простори й фестивалі, наприклад Свято світла в Ліоні. До річниці російського вторгнення у 2023 році ми робили великий проєкт: імерсивну виставку «Україна: рік стійкості, культура опору» у Гранд Пале Імерсів, одночасно представивши три мультимедійні виставки: Україна — країна хоробрих, роботи Тараса Шевченка та Марії Примаченко з Національного музею Шевченка у Києві. Оскільки то був одноденний проєкт, який усе одно вимагав багато ресурсу, я б узяла ці виставки й покатала їх по Франції. Вони вдало працюють на різні аудиторії, оскільки через новизну подачі інформації пропонують побачити найкращі надбання культурної спадщини без вивозу з території країни.
Є ще цікавий проєкт Discover Ukraine: Bit by Bit, створений на замовлення Українського інституту. Це анімована проєкція, створена на основі понад пів сотні монументальних українських мозаїк 1960–1980-х років. На мою думку, це дуже вдалий проєкт, який уже бачив світ у Відні, Лондоні та Копенгагені. Загалом оцифруванням можна створити й показати будь-яку колекцію будь-якого музею України. Головне — швидко й цікаво. Також добре працюють імерсивні концерти із симфонічними оркестрами. Тут уже можна стати справжнім свідком реального дійства.
— З кого складається постійна аудиторія Культурного центру? За моїми спостереженнями, у перші роки роботи установи тут збиралися переважно представники української діаспори з невеликим вкрапленням французів, але від 2014 року пропорція почала змінюватись. Це так чи ні?
— Так, це правда. У перші роки роботи Культурного центру основну аудиторію складали переважно представники української діаспори з незначною кількістю французів. Це було зумовлено природним інтересом українців до своєї культури та мови, а також прагненням підтримувати зв’язки з батьківщиною. Однак з 2014 року ситуація почала змінюватися, що було зумовлено кількома факторами, зокрема змінами в зовнішній політиці України та значним інтересом міжнародної спільноти до подій в Україні.
Відповідно до Стратегії публічної дипломатії МЗС на 2021–2025 роки, основною цільовою аудиторією для просування іміджу України за кордоном визначено громадян іноземних країн, тобто французів або туристів. З українською діаспорою ми працюємо у форматі партнерств, які є рівноправними й слугують спільним цілям. Тому нині фокус української культурної дипломатії перенаправлено на іноземну аудиторію.
З початком повномасштабної війни ми активно почали використовувати різні платформи й інструменти для поширення інформації про заходи, шукаючи партнерів для збільшення аудиторії. Співпраця з французькими культурними інституціями, видавництвами, які пишуть про Україну або видають українських письменників, митцями та істориками стала ключовою.
Наприклад, зараз у Культурному центрі проходить виставка французького фотографа Ґреґорі Ерп (Gregory Herpe «Les enfants plus forts que la guerre»), присвячена українським дітям. 2023 року ми робили виставку французької мисткині Фанні Лешевальє (Fanny Lechevalier «Regard sur l’Ukraine»), яка була представлена проєктом фотоколажів про Україну. Ми також проводимо концерти за участю іноземних музикантів. Цього року в концерті, присвяченому пам’яті Василя Сліпака, крім українських музикантів братимуть участь польський баритон Пьотр Кумон (Piotr Kumon) і французький піаніст Бенжамін Лоран (Benjamin Laurent). 2023 року такий концерт організовувався у співпраці з канадським флейтистом Джефрі Стонгаузом (Jeffrey Stonehouse), керівником групи Le Vivier. Презентації книжок і зустрічі з французькими експертами також стали частиною нашої діяльності. Нещодавно презентували книжку французького професора Sciences Po Сільвана Кана «Європа перед обличчям України» (Sylvain Kahn «L’Europe face à l’Ukraine»). Незабаром планується зустріч із французьким істориком, фахівцем з історії України Даніелем Бовуа (Daniel Beauvois).
Співпраця з іноземними культурними інституціями в Парижі, як-от Польський інститут, Канадський культурний центр, Гете-інститут, Французький інститут, Посольство Литви та Естонії, FICEP, EUNIC та інші, також значно розширила нашу аудиторію. Завдяки цій подвійній співпраці ми не лише залучили нових відвідувачів, а й розповідаємо про українську культуру вустами французів або іноземців, що автоматично підвищує довіру до цієї інформації.
Нині наша аудиторія складається приблизно на 70 % з іноземців і на 30 % з українців. Аудиторія відчутно ділиться за інтересами: хтось любить книжки, цікавиться історією, інші — музикою, або мистецтвом, комусь просто у нас подобається і вони приходять, щоб провести час і знайти однодумців. Ми маємо багато нових обличь на кожному заході. За чотири роки наша аудиторія у фейсбуці виросла з 3300 до 11 тисяч підписників. Також відкрито сторінку в інстаграмі, яка стала додатковим каналом комунікації, орієнтованої більше на молодь. До речі, нині ми намагаємося вибудувати співпрацю з молодіжними асоціаціями, бо у Францію за останні два роки приїхало багато активних студентів, які з часом можуть стати нашою опорою. Минулої п’ятниці (28 червня 2024 року) відбувся спільний мультидисциплінарний захід з молодіжною організацією Spilka («Cultures de la Résistance»).
— Які важливі культурні події заплановані в центрі найближчим часом?
— Зараз ми готуємо гуманітарний проєкт спільно з клубом Ротарі (відкриття 2 липня 2024 року). Це буде виставка-продаж українського сучасного мистецтва. У проєкті беруть участь 15 українських художників, а також кілька їхніх друзів. Кошти з продажу підуть на підтримку проєкту Ротарі в забезпеченні мобільними лазаретами Нововолинської лікарні.
Після початку повномасштабної війни стало очевидно, що тепер ми маємо не тільки опікуватися культурою, а й допомагати державі чим можемо. Тому ми часто проводимо благодійні заходи на користь асоціацій, які допомагають Україні. У такий спосіб ми вбиваємо двох зайців, залишаючись платформою, що просуває українську культуру і дає можливість нашим митцям самовиражатися.
Під час Олімпійських ігор — 2024 фокус буде зміщено на події Українського дому Volia Space у Парижі, який стане головним культурним і медійним хабом України на час Олімпіади. Простір організований спільно Міністерством молоді та спорту України та НОК України у співпраці з Офісом Президента України.
А восени ми традиційно відкриємось новим проєктом на Paris Design Week. Це буде проєкт, у якому братимуть участь 15 сучасних українських дизайнерів.