Як ви потрапили до Франції?
— Я народилася у Львові. До Франції поїхала вчитися, коли мені було 19 років. На момент закінчення школи стався переворот: кінець Радянського Союзу, і всі ставили перед собою питання, що робити в майбутньому. Так сталося, що в мене була далека родина у Франції, я відвідувала країну одного разу після того, як туди стали пускати до родичів у гості. Відтоді я почала вчити французьку, відвідала Леон і Париж. Я кілька років вивчала французьку з приватним учителем у Львові й коли знову повернулася до Франції, то вже добре нею розмовляла. Згодом вступила до Європейської бізнес-школи в Леоні. Закінчила її за чотири роки й стала працювати в компанії, яка спеціалізувалася на енергоресурсах і воді.
Коли ви вперше почули про Анну Ярославну?
— Я зацікавилася цією постаттю в досить пізньому віці. Доти жила у Франції, вчилася, працювала, згодом виїхала до Сполучених Штатів. Чула про Анну Ярославну з підручників з історії. Мені було добре відомо, хто такий Володимир Великий, Ярослав Мудрий, що в Ярослава були діти, які всі поодружувалися з королями, і на цьому мої знання, як і в будь-якого українського школяра, вичерпувалися. Якось мій батько разом із мамою приїхали відвідати нас із дітьми, коли ми вже оселилися коло Санліса (неподалік Парижа). Це було приблизно 12 років тому. Батько, який відійшов торік, відіграв у моєму житті важливу роль, він був справжнім патріотом, цікавився історією не лише України, а всього світу, служив колись у Криму, їздив на Кавказ. Коли він прибув до Парижа, то окрім Ейфелевої вежі й Тріумфальної арки дуже хотів побачити ще два місця: де сталася трагедія із Симоном Петлюрою і де жила Анна Ярославна. Він узяв мене та мою маму, і ми поїхали до Санліса. Так випадково сталося, що я жила за 15 км від цього містечка. Ми купили квіти й поїхали до пам’ятника Анні Ярославні, поклали їх, пройшлися вулицями Санліса, знайшли абатство, засноване нею 1060-го, його брама була закрита. Таким чином відбулося моє знайомство з Анною Київською. Нас познайомив мій батько.
Читайте також: Джекс Томас: «Книжки мають відображати суспільства, культури та країни, у яких і для яких вони написані»
З того моменту я усвідомила, поруч із яким місцем живу. Місцеві мешканці були обізнані в історії і, дізнаючись, що я українка, розповідали мені про Анну Ярославну. Вони мені казали: «Ваш президент приїжджав відкривати пам’ятник вашій королеві». Мені стало цікаво. І саме тоді один мій друг вирішив познайомити мене з дружиною мера Санліса, також українкою. Я відправила їй повідомлення на телефон, і вона мені передзвонила, була щаслива, що є ще одна українка у Франції. Так ми познайомилися з Анною Кантер, вона тоді збиралася у свою першу подорож до Києва. Кантер із тих українок, які народилися за кордоном, підтримували рідну мову й культуру, але ніколи не були в Україні.
Як виник Центр Анни Ярославни в Санлісі й чи справді спочатку на пам’ятнику Анні була інша вивіска?
— В абатстві, яке створила Анна, стояв перший їй пам’ятник. Усе-таки варто згадати, що пам’ять про неї протягом тисячоліття зберегли французи, а не українці. Українці знали мало. Припускаю, про цю постать могло йтися в шкільних підручниках. Сподіваюся, що зараз точно вивчають всюди.
Вивіска на пам’ятнику Анні була така: «Anna de Russie», тобто «Анна Руська», але нам відомі маніпуляції довкола слів «руська» та «російська». Французи знали Анну, але її історичних імен було чимало. Сьогодні історики вже сходяться на думці, що правильно її називати Анна Київська, тому що тоді була Київська Русь і Анна була родом із Києва. Незважаючи на вивіску, керівники абатства знали, що це українська постать. А коли сформувалася греко-католицька церква у Франції й навколо неї почала формуватися громада, то люди згадали про Анну Ярославну. Тоді директор ліцею святого Венсана, коли побачив українську спільноту в Санлісі, сказав такі слова: «Я чекав на вас усе своє життя». До нього приходили представники російської діаспори й хотіли правити служби за Анну, а він відповідав їм: «Вона не російська, а українська, я не можу вам дозволити тут правити за неї». Це хороший урок для нас, українців: дуже часто нас чекають, а ми не з’являємося. Як любить повторювати владика Борис Ґудзяк: «Важливо, щоб голос України звучав». Нам потрібно свідчити. Владика ще любить казати іншу фразу: «Пам’ятайте, що нашою першою емігранткою була Анна Київська — королева Франції».
Читайте також: Шенґ Шеєн: "Доля архівів авангардистів складніша, ніж їхніх картин"
Центр постав тоді, коли ми познайомилися з Анною Кантер, зі священником із єпархії святого Володимира та з українським адвокатом Степаном Донюковським. Під час сніданку зі Степаном у мене виникла ідея викупити будівлю на вулиці, де засноване абатство, і створити там український центр, адже в нас є архіви Товариства Шевченка. Він подивився на мене з подивом. Але ідея була озвучена. Я була в тій будівлі й давно виношувала цей задум. Тож ми зателефонували Анні Кантер, вона, своєю чергою, — приватній компанії, яка продавала шматок землі, де був госпіталь і церква. Там відповіли, що церква все ще продається і коштує €200 тис., дуже втішившись, що хтось хоче її купити. Бо йшлося не лише про те, щоб її купити, а про те, щоб там щось зробити. У нас дуже швидко сформувалася команда, а за три дні владика Борис уже правив свою першу літургію в Парижі. Ми прийшли до нього й розповіли про ідею. Тоді на проповіді він сказав, що не знає, чому Господь відправив його до Францію, але очевидно, що він має для нього якусь місію. І, коли владика вийшов із нами привітатися, ми звернулися до нього: «Владико, ви сказали, що не знаєте, яку місію приготував вам Господь, а ми знаємо: заснувати український центр» (сміється).
Тепер працює і церква, і центр. У церкви своє життя, там відбуваються богослужіння, проходять свята, вона є нашою духовною підтримкою. А Центр Анни Ярославни — це незалежна історія. Ми європейська неурядова організація і цими роками організовували концерти, конференції, різноманітні заходи, нас відвідали десятки важливих людей із різних країн. У нас грав Кирило Карабиць, Оксана Караванська робила дефіле, із Владом Троїцьким ми організовували конференцію про Україну soft power, у нас був Святослав Вакарчук, а також Петро Порошенко, Віктор Ющенко, усі наші міністри. Ми багато працювали з французькими культурними діячами, дипломатами, перекладали книгу про Малевича французькою тощо. Це була така місія культурної дипломатії, але коли ми побачили, що постаттю Анни Ярославни зацікавлюються «сильні світу цього», то зрозуміли: потрібно підтримати Україну на її шляху до євроінтеграції і бути гідними спадкоємцями Анни Ярославни. Це хороша тема для розмови з журналістами, політиками, лідерами думок, яка показує, що ми були співзасновниками Європи. І що цікаво, такий далекий союз, як в історії Анни у Франції, більше ніколи не повторився. Важливість України-Київської Русі тоді була стратегічною. Її зв’язки з Візантією, християнство, нероздільне тоді. Анна була внучкою Володимира Великого, а її чоловік походив із династії Капетингів, яка правила Францією 500 років. Вона стала вдовою і вийшла заміж вдруге, невідомо, чи це було кохання, чи радше питання безпеки, але її другий чоловік був на той час найзаможнішим магнатом після короля. Її син, коли виріс, також довгі роки залишався при владі, а вона при ньому матір’ю-королевою, підписувала документи й була дуже впливовою. Це підтверджують як українські, так і французькі історики. Анна була справжнім регентом, попри те що якийсь час її намагалися замалювати під образ «красивої тендітної жінки». Вона справді була такою, але мала й силу. Ми також тендітні, не становимо потужної організації, не маємо мільйонних бюджетів, але хочемо впливати.
Якою була еволюція Центру Анни Ярославни від 2012 року донині?
— Коли до нас приїхав із першим офіційним візитом президент Порошенко й президент Макрон був вимушений нагадати, що Анна Київська українка, Порошенко особисто підтримав нас зі свого фонду. Це змусило нас переосмислити значення королеви загалом. Вона вже не просто історична постать, а символ нашої тисячолітньої історії, та нас чомусь постійно намагаються переконати, що то не наша історія. Але вона наша, і ми маємо таке саме право існувати, як й інші 200 країн на цій землі. Ми не вимагаємо більшого, але й відмовляємося мати менше, хочемо жити зі своїми правами й обов’язками. Не забуваймо про останнє, бо в нас часто кажуть про права, але нехтують обов’язками.
Читайте також: Мистецтво дозвілля. Як театральні вистави виходять із затемненого простору на білий світ
Коли йдеться про міжнародну організацію, то завжди цікавляться, ким вона фінансується. За нами не стоять жодні олігархи. Коли ми купували цю будівлю, то люди складалися — від €10 до десятків тисяч, хто скільки міг. Окремі бізнесмени, окремі люди, зокрема з діаспори, давали більше, виписували чек або пропонували готівку. До нас навіть підходили студенти, які казали, що не можуть дати багато, але жертвували €10–20, і це важливо. Сьогодні так само твориться історія.
Нещодавно ми провели фандрейзинговий банкет у Торонто, де є наші емігранти, які нас теж підтримували хто як міг. Ми запустили кампанію, що триватиме певний час, вона має назву «Анна Київська — нове тисячоліття». Перший захід відбувся торік у Києві, прийшло 250 політиків, бізнесменів, культурних діячів, лідерів думок. Зібрали 5,5 млн. грн і витратили їх на початок реставраційних робіт. Скоро завершимо роботу над входом до культурного центру. Протягом року ми провели кілька заходів (дні пам’яті Голодомору, дні Анни Київської), розробили стратегію на наступні роки, зняли VR-відео трьома мовами про Анну, яке подивилося півмільйона людей. Ми хочемо, щоб це відео використовували в школах. Також відбулася перша резиденція в Центрі. Ми є європейським think tank (аналітичним центром) з українським корінням. Тобто кожна держава, яка себе поважає, незалежно від виборів (які завжди відбуваються) створює систему організацій, форумів, зустрічей, що є сталими.
Щоб підтримати європейську стратегію, ми створили дві міжнародні структури. Це Наглядова рада, яку очолив Борис Ґудзяк. Попри те що він тепер митрополит у Філадельфії, цей проект лишається за ним. І він буде основним спікером 25 червня на нашому благодійному банкеті у Святій Софії в Києві. Крім того, до Наглядової ради входитимуть представники Франції, серед яких є депутат — друг України, він представник групи «Дружба» у французькому парламенті, а також колишній мер Вроцлава, представник великої католицької фундації з Австрії, німецький теолог, архієпископ із Реймсу та представники українського бізнесу. Наглядова рада існує в такому складі два роки, а далі може переобиратися. Також є Програмна рада, яка вже більше залучена до деталей процесу. Це представники think tank зі світу: із Польщі, Швеції, Великої Британії, України, Франції та інших країн. Програму вже розроблено на два роки. Також хочемо продовжувати напрям резиденцій. Навесні відбулася перша резиденція, яка виявилася унікальною, бо її модерував сам владика Борис, вона проходила в єпархіальному домі в Парижі. Для тест-драйву ми обрали двох українців і двох поляків. Вони працювали два тижні. Ще двоє митців працювали над творами. Ярик Пешко зробив скульптуру, він викладає та працює над власними проектами. А Володимир Кауфман організував перфоманс. Він змусив глядачів замислитися, чому ми нібито говоримо однією мовою, але наш голос не чути. Цьогорічна тема нашого Центру — незручна спадщина. У кожної країни є така: це війни, голодомори тощо. Двоє філософів та істориків Ярослав Грицак і Кшиштоф Чижевський займалися дослідженнями. Кшиштоф погодився модерувати наступну резиденцію. Відбір уже триває.
Була велика хвиля російської пропаганди щодо постаті Анни Ярославни, де її називали «русской княжной», як варто на це реагувати?
— В Історії людства є два поняття: правда та брехня. Але є ще й історичні факти. Ми не можемо переписувати історію. Україна відреагувала на декларації Російської Федерації, тоді приїхав президент, який попросив французького президента висловитися на підтримку Анни Київської. І, до речі, ми запрошували на торішній банкет у Києві, де йшлося про нашу королеву, пані Макрон. Вона дуже люб’язно відповіла, що надзвичайно важливо підтримувати постать Анни Ярославни, яка символізує дружбу наших двох держав. Наш Центр носить ім’я Анни Київської, і ми говоримо від імені України та українців (не уряду України) так само, як роблять інші неурядові організації по всьому світу, наша позиція — це наша праця. Щоразу нервуватися через провокації не вистачить життя. Потрібна робота, саме тому ми залучаємо різних людей до нашої діяльності й підтримки Центру.
Читайте також: Книжковий Арсенал: сусідство чи співіснування. Яким явищам приділено увагу на IX Міжнародному фестивалі "Книжковий Арсенал"
Наша праця на десятиліття, бо коли ти маєш шанс працювати над проектом, який називається «Нове тисячоліття», то мусиш дивитися вперед. Ключовий момент — важливі люди та людські стосунки, на них усе тримається. Бажано, щоб люди об’єднувалися довкола спільної мети. Анна Київська — постать, яка об’єднує. Звісно, роз’яснювальна робота також потрібна, ми над цим думали. Плануємо розвивати напрям історичних досліджень Київської Русі, можна було б створити окрему стипендію на це для різних національностей.
Як ви пояснили б сучасній молодій людині, чому Анна Ярославна важлива?
— Анна була класною жінкою, таких тоді було небагато. Вона хороший приклад. Нині ми маємо безвіз, тоді також був безвіз, і вона ним користувалася. Історик Філіпп Делорм, дослідник Анни Київської, добре сказав, шо нам потрібні в житті орієнтири. Анна Київська — це приклад надихаючого лідерства (inspirational leadership). Нам усім у житті потрібні ментори. Мені з ними пощастило. От, наприклад, моя викладачка фортепіано, із якою я займалася, була такою. Вона мені розповідала про великих людей світу, про великих музикантів — це неймовірно надихає рухатися вперед.
Я хотіла б, щоб молоді хлопці й дівчата, проїжджаючи повз Санліс чи подивившись фільм про Анну на айфоні, прочитавши про неї з паперу чи в телефоні, зрозуміли, якою вона була цікавою, що вона любила досліджувати світ, була відкритою. Це приклад людини, яка покинула свою землю, своє оточення, приїхала до Франції й показала себе з найкращого боку. Активна позиція допомогла їй прожити насичене життя. Люди були їй вдячні й тисячу років молилися за неї. Будьте як Анна!
Читайте також: Нова хвиля українського кіно: Острівець можливостей
Більшість культурних проектів є дотаційними, вони не принесуть бізнесу великих статків, як ви розмовляєте з представниками бізнесу про культурні ініціативи?
— Я завжди кажу їм, що це їхня репутація. У бізнесі найголовніше — це довіра й репутація. Ви можете раз когось надурити й «розчинитися» на островах, але вдруге вже не вийде. Тим паче, світ став дуже відкритим, можна перевірити інформацію. На жаль, Україна не має доброго іміджу, в українського бізнесу та репутація, яку він сам собі створив, бо, можливо, не мав іншого варіанта. Наш бізнес асоціюється з корумпованими схемами. Але через владику Ґудзяка та наших стратегічних партнерів УКУ ми познайомилися з іншим бізнесом. Це люди, які хочуть вести його правильно, прийти до Європи з пропозицією, що ми, український бізнес, підтримуємо важливі для нашої держави проекти, — це й зробить їхню репутацію.
Наприклад, на зустрічах із партнерами у Франції людина може розповісти, що вона є жертводавцем Центру Анни Київської. А що таке Центр Анни Київської? Була така дуже впливова королева, її син правив 50 років. І є про що поспілкуватися, ти вже не виглядаєш як гангстер чи рекетир (сміється). Або ти кажеш, що братимеш участь у конференції в Академії цінностей у Парижі, заснованій митрополитом Ґудзяком, серед учасників якої також Кшиштоф Чижевський, Даля Ґрібаускайте та Тімоті Снайдер, — на тебе знову ж таки подивляться інакше.
———————–
Вікторія Деллінжер народилася у Львові. Закінчила Європейську бізнес-школу INSEEC Group (Франція). Жила й працювала у Нью-Йорку (США), Ліоні та Парижі. Співзасновниця Центру Анни Київської в Санлісі (Франція). Живе та працює у Франції.