Тексти Віктора Домонтовича часто неприховано автобіографічні. Пишучи про інших, стверджує один із його персонажів, ми завжди пишемо про себе. Життєві обставини склалися так, що письменникові нерідко доводилося носити маску, пристосовуватися до переможців, вести подвійне життя, приховувати чимало таємниць і ходити по лезу ножа.
Двійництво, зрада, зречення самого себе для нього не лише філософські проблеми, а й животрепетні біографічні ситуації. Це загалом характерно для часів деієрархізації вартостей. Домонтовича проблеми розколотого «Я», втрати цілісної ідентичності цікавили впродовж усього творчого шляху.
Ритуали зречення
В українській радянській літературі 1920–1940-х років (як і в тогочасному політичному, пропагандистському дискурсі) мотиви зради стають доволі актуальними, от тільки із суттєвими підмінами, пересмикуваннями та зміщеннями акцентів. Здебільшого йдеться лише про зраду політичну, зраду держави. Ярлик Іуди ліплять усім ідеологічним опонентам. «Я син Країни Рад. Ви чуєте, Іуди?» — звертався до затаврованих зрадників учорашній неокласик Максим Рильський. І схожі оклики стоголосо відлунюють у тодішній поезії, прозі, публіцистиці. Продавалися ті закордонні «юди»-емігранти, фатально позначені, за Рильським же, «каїна печаттю», за нещасні «тридцять срібників», кинуті їхніми господарями-капіталістами.
Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз
Пишучи оповідання «Апостоли» в еміграції та публікуючи його на сторінках альманаху «Хорс», що вийшов 1946 року в Регенсбурзі, Віктор Домонтович непрямо полемізує із самими засадами радянської ідеології, виводячи розмову про зраду з політичної площини у філософську, екзистенційну, зрештою, й психологічну. Не встряючи в дискусії, він своєю інтерпретацією біблійного сюжету викриває радянську фальсифікацію, розглядаючи поняття зради в незрівнянно ширших контекстах, аніж нав’язла в зубах «зрада соціалістичної батьківщини».
Різний Іуда. Природа вчинків зрадника Христа в Лесі Українки та Віктора Домонтовича інтерпретується з істотно відмінних позицій
Колізія відступництва/вірності мала для Петрова-Домонтовича злободенний біографічний сенс. Його поколінню доводилося не раз робити вибір у ситуації ґвалтовної зміни політичного режиму, адже суто формально можна вважати, що письменникові довелося бути громадянином чотирьох чи й п’яти держав: Російської імперії, Української Народної Республіки (і тут ішлося про свідомий вибір національної ідентичності, мови й, зрештою, культурної та літературної традиції), Радянського Союзу, райхскомісаріату Україна. Та й розвідницька легенда в повоєнній Німеччині теж передбачала якусь форму легалізації. Найважливішим у всіх цих тарапатах став вибір українства як системи цінностей і культурної та мистецької традиції, а пристосування до різних переможних режимів (найперше радянського!) передбачало мімікрію, повсякчасну демонстрацію лояльності й, звичайно ж, зречення себе колишнього, принаймні позірне, для всевидячого цензорського ока.
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
Виробилися навіть певні ритуали й слововжиток так званої самокритики, публічного самообпльовування й викриття замовчаних гріхів та переступів. Той, хто волею обставин приймав радянську систему цінностей чи хоча б не виступав із її критикою, часто мусив прилюдно й гучно зрікатися батьків, учителів. Юдина зрада — це зречення Вчителя. У 1930-ті роки такі акти відступництва, спричинені, зокрема, страхом, погрозами і зовнішнім тиском, часто й започатковували наукові та письменницькі кар’єри та злети. Відмежуватися од ворога народу — найпевніший спосіб засвідчити власну ідеологічну цноту й запопадливість. Життя мало початися з чистого аркуша, влада робить усе можливе, щоб обірвати культурну спадковість. Микола Зеров, метр київського неокласичного грона, у гіркому вірші «Incognito», датованому 1934-м, якраз роком початку масових репресій, окреслює образ зрадника, який став знаковою фігурою недоброго часу, «та нині розплодивсь у безліч екземплярах, // мов літоросль повзка від в’язового пня». Поет звертається до євангельського претексту:
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові обмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
Наступного року професора Київського університету Миколу Зерова було звільнено з роботи, невдовзі арештовано й у 1937-му, «на честь» 20-річчя більшовицької революції, розстріляно в урочищі Сандармох.
А вже під час Другої світової підозри в зрадництві сягнули параноїдальних масштабів: Сталін звинувачував і депортував цілі народи. У Кремлі навіть нібито подумували про депортацію українців — так чи так їх огульно таврували зрадниками.
Демонстрація «діалектико-матеріалістичного» світогляду передбачала також не просто індиферентність до релігії, а й (ще одне знамените газетне кліше!) «войовниче безвірництво», глумління над «опіумом для народу», прилучення до атеїстичної пропаганди. (Усі ці історичні реалії впізнаються в сюжеті роману Домонтовича «Без ґрунту».) Щоб співіснувати з режимом, Віктор Петров мусив рішуче розмежуватися зі своїм минулим, зрадити прищеплені з дитинства ідеали. Він зі священицької родини: батько був єпископом уманським, дід по матері — ректором Катеринославської духовної семінарії. У 1930-ті ближчу й дальшу рідню попросту змила хвиля жорстокого червоного терору. Людині з такого середовища було тим складніше адаптуватися до нових умов. Приблизно на початку 1930-х Віктор Петров починає співпрацювати з радянськими спецслужбами. 1938-го його арештовують, проте за кілька тижнів звільняють. Вочевидь, контакти з НКВД у системі моральних координат українського письменника й інтелектуала можна було оцінити лише як зраду.
Під різним прикриттям
Під час Другої світової війни Петров перебуває на окупованій українській території як радянський таємний агент. Він ходить вулицями Києва у формі гітлерівського офіцера (мав доволі кумедний вигляд, як наголошують мемуаристи, військового вишколу професор ніколи не проходив, хтозна, чи й умів стріляти з пістолета, що нібито теліпався при боці). Із гітлерівськими військами цей — у розумінні радянських громадян — «зрадник батьківщини» (так його назвали і в одній з московських газет, яка мала забезпечити достовірність розвідницької легенди «перекинчика») відступає на захід і в Німеччині долучається до творення еміграційної письменницької організації Мистецький український рух (МУР). Якраз тут, можливо, найцікавіше простежувати іронічні гримаси долі, дивовижну гру двійників, віддзеркалень, масок. У середовищі митців, які обрали добровільне вигнання, Домонтович почувається дуже органічно й комфортно. По-перше, він у той час був надзвичайно плідним як прозаїк, есеїст, філософ. Слід мати на увазі, що цей письменник унікальний у своїй генерації, коли йдеться про неналежність до соціалістичного реалізму. Від 1930 року, щойно опублікувавши блискучий дебютний роман і кілька белетризованих біографій, Домонтович волів, як висловлювався Юрій Шерех, «впасти в анабіоз», зовсім перестати писати, втікши в порівняно безпечну археологію й досягши в ній видатних успіхів.
Серед своїх. Період співпраці з українською емігрантською літературою був для Домонтовича дуже плідним
Саме поняття зради в ці перші повоєнні роки стає для Віктора Петрова двозначним, релятивним: ґрунт справді провалювався під ногами після кожного необережного кроку, а відшукати точку опори було важко. Книжку «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору» він пише майже напевне за згодою своїх московських кураторів — треба ж було повсякчас потверджувати алібі цінного таємного агента. Але з-під його пера виходить системне дослідження терору як засобу державного управління в Радянському Союзі, аж ніяк не мирного протистояння імперської та колоніальної культур. «Центр» такого свавілля, звичайно ж, не толерує. Віктор Петров пише другий, м’якший та обачніший варіант своєї розвідки, але й він неприйнятний для радянських кураторів. Урешті, загадково зникнувши з Мюнхена (викрали, сам утік, очікуючи викриття й арешту?), автор лишає рукопис «Українських культурних діячів…», подбавши про його публікацію. То кого ж у цій карколомній грі з дуже високими ставками зраджував Віктор Петров? Радянський агент зраджував державу, якій служив? Чи український письменник зраджував своїх друзів по МУРу? Чи український патріот служив лише своїй Батьківщині? Чи естет-модерніст визнавав єдину релігію краси? Між іншим, згодом, до 20-річчя перемоги у війні, його нагородили високим радянським орденом. Чи ті, хто ухвалював рішення, читали його, скажімо, «Історіософські етюди», де йдеться про перспективи розвитку української культури в умовах бездержавності, у яких каменя на камені не зостається від марксистської теорії суспільних формацій?
Зрада чи вибір
Віктор Петров не міг тоді в Німеччині не думати про ймовірну еміграцію, навіть, за деякими свідченнями, намацував для цього шляхи. Коли він повернувся 1949 року на Батьківщину, еміграція тут-таки назвала його безчільним зрадником. У Москві секретному співробітникові, здається, також не надто довіряли й повернутися до академічної діяльності в Києві довго не дозволяли. Тобто навіть попри те, що начальство не читало дещо з написаного непокірним підлеглим у Німеччині, Петрова все ж таки підозрювали в зраді й із цього боку.
То що ж є Абсолютом? Що визначає сутність людини незалежно від минущих і змінних обставин її буття? Зрада ідеології (або ж підпорядкування її вищим і важливішим цінностям) руйнує моральне осердя особистості чи таке зречення означає вибір на користь зла? У 1940-х роках ці питання були неймовірно болючими, відповідей на них шукали і в християнстві, і в філософії екзистенціалізму. Обидва згадані орієнтири для Віктора Петрова тоді були надзвичайно важливі.
В «Апостолах» діяння трьох Христових учнів автор оцінює в контексті роздумів про зраду як вибір між добром і злом. Юда — увесь від світу сього, він прагматик, політик, цар лукавих обрахунків і хитросплетінь: «Він був хитрий, цинічний і обережний». Коли порівняти текст Домонтовича з драматичною поемою Лесі Українки «На полі крові», найцікавішою інтерпретацією образу Юди в ранньому українському модернізмі, одразу впадає в око політизація мотивів зради молодшим автором. Що ж, період 1910–1940-х років був для України досвідом катастрофічних політичних поразок і втрат, програних збройних змагань за державну незалежність. До того ж слід мати на увазі вплив екзистенціалістських концептів заангажованої літератури.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
У драмі Лесі Українки Юда — простакуватий, зрештою, селянський син, який буквально страктував учення про Царство Боже, надіявся здобути статус і багатство, прикро обманувся в цих сподіваннях і захотів хоч почасти відшкодувати збитки, продавши єдине, що мав, — Учителя. У Домонтовича Юда чи не найперше азартний інтриган, налаштований вести власну гру й певний своєї переваги над суперниками, він обурений небажанням Ісуса взяти земну владу.
Юда, Хома і Петро поєднані в сюжеті «Апостолів» химерними відсвітами й переблисками взаємовіддзеркалень, зближень та відштовхувань. І Юда, і Хома не вірять у народ, який сьогодні кричить «Осанна!», а завтра однодушно вимагатиме розп’ясти (у розвінчуванні народницької ідеології Віктор Домонтович якраз цілком послідовний).
Тільки перший бачить себе лялькарем, здатним справитися із сув’яззю ниточок, за допомогою яких маніпулюють і акторами на сцені, і натовпами на вулицях. «Ідеаліст», «непрактична людина», як характеризує він Ісуса, для Юди рівнозначні неповноцінності. Чи принаймні це мало б означати іншість, яку він навіть не пробує зрозуміти, якось осягнути.
Покірливість вищій волі й владі прагматик із Каріота трактує радше як слабкість; незрозуміле краще просто винести за дужки, не включати у свою струнку схему. «Вони одійшли, Юда знизав плечима. Ви бачите! Це ні до чого. Даремно було звертатися до Нього. Він — пророк. Він — Син Божий, ми ж люди! Прості, звичайні люди. Ми повинні діяти самі, без Нього, на власний розсуд і на власну відповідальність! Між учнями постав розбрат». Хома натомість прагне ґрунтувати свою віру на знанні.
І хоча релігію не утвердити на раціональних засадах, але надійну опору, підмурівок Хомі, схоже, вдається таким чином знайти. Юда не хоче знати, а діяти. Він «шукає шляхів для згоди», для порозуміння із Синедріоном. Цей перший його крок як політика ніби видається розумним, реалістичним і чесним. Але невдовзі настав час зробити наступний — видати Ісуса, бо лише за цієї умови могли продовжуватися перемовини. Юда нічого не прораховує, діє переважно ситуативно. У цьому й різниця: на відміну від Хоми він легко потрапляє в розставлені тенета, ловиться на спокуси світу. Щоб відсторонитися від зла, треба вміти розрізнити його, розпізнати.
Зраджуючи, апостол уже добре знає, що чинить підлість. «Схиливши голову, немов побоюючись удару, немов чекаючи, що хтось підбіжить, штовхне й викине його геть, як викидають із хати надвір гидкого пса або брудну ганчірку, Юда вийшов з кімнати. Він вийшов боком, принижено пригнувшись, але з тим же камінним, застиглим виразом обличчя, такий же непроникливий і замкнений, яким він лишався завжди. […] і тільки постійна, приготована для кожного люб’язна, послужлива посмішка не кривила на цей раз тонких його прикушених губ». Коли немає поваги до знання, то й пієтет до Вчителя значить мало. Тим більше що переступ чиниться, у чому так легко самого себе переконати, задля високої мети. Що там пожертвувати недолугим індивідуалістом не від світу сього (і то як у переносному, так, мабуть, і в прямому значенні), коли це потрібно для того, щоб підняти народ на повстання й визволити рідну землю від ворожої кормиги… Юда хоче втілити Ісусові ідеали (принаймні в тому вигляді, у якому він, не найкращий і не найстаранніший учень, їх зрозумів і засвоїв), не дбаючи про чистоту засобів досягнення високої мети. Апостол хоче виправити помилки самого Творця. Наділений знанням здатен передбачити, що ні сила, ні хитрощі не змінять Призначене. Хома відповідає на Петрове звинувачення в невірстві: «Я не вірю ні в силу, ні в хитрощі. Ти покладав сподіванку на боротьбу і помилився; Юда — на згоду, й він теж помилиться, як і ти… Юда пішов домовлятись. Я не вірю, що, зофірувавши Ісуса, ми чогось досягнемо або ж врятуємо себе. Юда хитрий, але вони хитріші за нього. Вони скористаються з нього, а тоді його викинуть, як викидають на смітник зужиту ганчірку».
Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря
Хому найприскіпливіші ревнителі також вважають потенційним зрадником. Якщо Юда завжди привітний, улесливий, готовий прислужитися, то Хома самозаглиблений і відсторонений. Його оцінки завжди ґрунтуються на власному досвіді, на побаченому й перевіреному. «Коли Петро палав, сповнений любови й подиву до Ісуса, відданий, здивований, вражений, Хома не виявляв жадного почуття, жадної зворушености. Нічого, окрім сумніву. І це дратувало Петра». Хому він підозрював більше, ніж Юду, песимізм «невірного» десь розворушував загнані в глибину власні погані передчуття.
Щодо вшнипливого аналітика Домонтович вживає вислів із арсеналу тодішньої радянської пропаганди: «Вносив дух недовір’я», «одне слово, плекав нездорові настрої». Здоровий оптимізм належав до невід’ємних чеснот радянських громадян, будівників комунізму. Сумніви, рефлексії — це завжди риси негативного персонажа літератури соціалістичного реалізму. Петро позиціонує себе як героя, здатного боротися за ідею зі зброєю в руках. Але цей ідеолог не в останню чергу працює на публіку, він страх як любить театральні ефекти. І коли його віра за визначенням наївна, безпосередня, дитяча, то й прагнення сподобатися натовпу теж видається дитячим. Як, можливо, і боротьба за місце в ієрархії, статус найвірнішого, найкращого, найближчого до Вчителя. Над цим типом запальних несамовитих апостолів хоч якої віри чи релігії вони були Віктор Домонтович незмінно іронізує. Найближча паралель до захопленого Петра — темпераментний Іван Васильович Ґуля в романі «Без ґрунту», якого теж названо апостолом і подвижником музейної справи, готовим каталогізувати й обклеїти ярличками з поясненнями чи не весь предметний світ довкола. (Як часто трапляється в прозі Домонтовича, Ґуля має в сюжеті двійника із задзеркалля, схарактеризованого цілковито саркастично. Партійний функціонер Станіслав Бирський із не меншою пристрастю, ніж його антипод-музеєфікатор, хоче знищити стару реальність, стару забудову, старе мистецтво і, зрештою, «колишніх» людей, щоб почати історію з нової сторінки, з першого дня творення під знаком нової ідеології.)
Позбавленого «дитячої» віри й довіри, здатного до всебічного аналізу, до врахування різноспрямованих чинників важче купити й обвести круг пальця. «Замість славити він перевіряв» — це якраз риса, якої не пробачають темпераментні ідеологи. Петро натомість із тих, хто приєднується до вже наявної, кимось усталеної й розтиражованої істини. У нього один незрушний аргумент — «як скаже Вчитель». «Але Ісус не сказав нічого», і Петро далі ентузіастично, зриваючи голос, вигукує вчорашні гасла, незважаючи на дедалі помітнішу ворожість юрби, не дбаючи про ефект, якого досягає. Він вірить у силу меча, готовий захищати Вчителя зі зброєю в руках. Але потрапляє в ситуацію, коли зброя нічого не вирішує.
«Апостоли», можливо, насамперед є пошуком відповіді на найактуальніше питання, яким переймалися українські інтелектуали в дискусіях еміграційного Мистецького українського руху: як жити після поразки, коли зброя остаточно програла й державність не здобуто? І Петро, і Юда — вірні апостоли сильного, переможного царя чи господаря, вони вміють здобувати. Але Месія прийшов із проповіддю співчуття та покори, і на що опертися, коли все втрачено, перемога вислизнула з рук, а сподівання розсипалися на порох? Зраджує не всіма підозрюваний Хома, а герой-подвижник Петро. Спонуки й обставини його зради інакші, ніж Юдині; він керований не корисливістю, а лише страхом. Натомість перший чинить обмірковано й тверезо, зважує й робить вибір задля порятунку свого життя, статусу і власності. У Лесі Українки ця крамарська розважливість пильного господаря продемонстрована, до речі, якнайочевидніше: «Що є товар? Як хто що зайве має, // той може те продати. От я мав // учителя — як він зробився зайвим, // то я його продав». Тоді як Петро й після приходу стражників діє імпульсивно, адже ніколи не знає вагань і розмірковувань. Якраз це і розділяє двох Христових учнів: «Вагаюсь? Хай буде так. Ось тільки ти ніколи не вагався! Ні, ти не вагаєшся, — додав Хома. — Ти дієш. Ти зараз дієш так, а через хвилину інакше. Сьогодні ніхто не може передбачити, як ти зробиш завтра!». Хома ж воліє «знати, щоб не помилятись».
Людська відповідальність не в тому, щоб самочинно діяти, а в намаганні хай почати розуміти Божий задум у стосунку до власного життя, зрозуміти іншого, осмислити вишні цінності. Юда просто констатує іншість Божого Сина і відкидає її, зосереджуючись лише на собі, на своїх миттєвих потребах і спонуках. Він не надто, може, і завважує відмінність, бо не вивчив і себе самого, бо самопізнання ніколи не належало до його чеснот. Між тим лише пізнання може допомогти подолати комунікативний розрив. (Протистояння Хоми й Петра — це інваріант зіставлення інтелектуала й діяча, аналітика й людини чину, що не раз з’являється в прозі Віктора Домонтовича. За таким принципом протиставлені Екегарт і Карло Гоцці в його дебютному оповіданні «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці», Ростислав Михайлович і Ґуля в романі «Без ґрунту».) Віктор Петров, коментуючи знамените визначення екзистенціалізму як гуманізму, наголошує на суб’єктивістському характері пізнання, визначеності існування людини її власним вибором і нічим іншим.
Коли страх минувся, Петро знову впевнюється у своїй вірі. Тоді як для Юди майбутнього немає. В «Апостолах» його кара лишається за рамками сюжету. Проте мотив зради не відпускає письменника. У 1940-х роках він пише три тексти, у яких варіюється тема відступництва.
Підсумок епохи
У новелі «Приборканий гайдамака» якраз подвійний епізод відплати стає сюжетним обрамленням. Розповідь, що ґрунтується на подіях ХVІІІ століття, на спробах гетьмана Пилипа Орлика втрутитися в європейську політику, починається з викриття гайдамацьким отаманом Савою Чалим змови, вчиненої його повстанським побратимом. І ніяка жорстокість не видається йому надмірною чи злочинною, якщо йдеться про такий переступ. А у фіналі сам Сава Чалий спокушається шляхетськими принадами — і чи то приходить до нього гайдамацький ватажок Гнат Голий нагадати про неуникність спокути за Юдину зраду, чи то сам пан полковник не годен витримати взятого на душу гріха, але на звук пострілу прибігає палацова охорона й знаходить полковника мертвим.
Ціннісний конфлікт, розгорнутий в «Апостолах», не можна зрозуміти без урахування авторської інтерпретації художнього й історичного часу. Віктор Петров-Домонтович у 1940-х роках найбільше роздумує над проблемою суспільних та культурних епох, циклів і крахом прогресистської, зокрема й марксистської, моделі висхідного розвитку, над розмежуванням «нового» й «нашого» часу. Це відображено навіть у самих назвах його тодішніх статей, як-от «Християнство, Новий час і сучасність», «Наш час, як він є», «Проблема епохи». Кінець світової війни, рубіж європейської історії письменник воліє побачити в різних історичних дзеркалах. Протиставляючи Середньовіччя, Новий час і наш час, він говорить про розчарування в ідеалах Ренесансу, про потребу навернення до християнства й зречення оманливих спокус антропоцентричного гуманізму.
Юда протиставлений іншим апостолам, особливо Хомі, ще і як людина, яка цілковито належить старій добі, яка не зрозуміла й не прийняла благої вісті, яка змінює, оновлює світ. Оповідання починається й закінчується (улюблене сюжетне обрамлення Домонтовича) згадкою про час дії. Перша фраза одразу вказує на оптимістичну концепцію історичного тривання: «Момент для виступу був обраний обмірковано й слушно». У людському розумінні все, що відбувається, — це шлях переможний. Месію та його учнів вітають, їх із захватом зустрічають піднесені натовпи, під ноги сиплються квіти й пальмове гілля. Натомість у божественній перспективі це насправді via dolorosa, скорбна путь не тріумфатора, а того, хто добровільно прийме терновий вінець і хресні муки задля спасіння людства. Закінчується текст також наголошенням на переломності моменту, тільки тепер акцентом трагічним: «Починався день, день, в який розп’яли Ісуса». Світ перебуває на межі, на зламі, у нову добу вступлять лише ті, хто зрозумів її суть, хто прийняв Христову науку. Не перейти цього порога Юді, з жахом дивиться в майбутнє Петро, якому ще судилося зробити свій вибір. Лише Хома спромігся прийняти істину прийдешньої епохи як свою. Його вибір свідомий, осмислений, вивірений і незворотний. Зустрівшись поглядом зі своїм опонентом, Петро в його очах «прочитав біль і скорботу. І він бачив, як губи рухалися в Хоми. Він молився. За себе? За Ісуса? За нього?».
Домонтович, митець, який у багатьох своїх творах любив демонструвати релятивність усіх авторитетних істин, деконструювати міфи та ідеологеми, романіст, нерідко захоплений нібито самодостатніми мовними, формальними іграми, тепер, підбиваючи підсумки і своєї неспокійної епохи, і свого творчого шляху в літературі, запраг Абсолюту.