У. Т.: Як деблокувати українські військові частини в Криму?
– Для військової операції там у нас просто немає сил, та й сам цей підхід викликає багато запитань. Виведення наших військ із Криму теж хибний крок, адже вони перебувають на своїй землі, у власних гарнізонах. Тож чому повинні їх покидати? Бачу тут один шлях: політичне рішення, вихід російських військ із Криму, повернення до попереднього статус-кво й тієї ситуації, яку ми мали до 3 березня.
На щастя, сьогодні є міжнародна спільнота, здатна зупиняти збройні агресії. Є система економічних і політичних санкцій, військових договорів. Якщо Путін пояснює вторгнення в Україну захистом російськомовного населення Криму, то де гарантія, що він не наважиться на експансію в країнах Балтії, де також чимало «соотєчєствєнніков»? Питання стоїть так: або зупинити агресора зараз, або чекати його наступного кроку. Тож сьогодні головне засобами військового, політичного, економічного тиску гарантів української безпеки змусити Росію відмовитися від цієї інтервенції.
У. Т.: Якщо відбудеться так званий референдум, Крим оголосять частиною РФ, тоді Кремль і його маріонетки назвуть наші війська окупаційними й вимагатимуть покинути територію АРК. Що робити Україні в такій ситуації?
– Якесь опитування в Криму, може, й відбудеться, але референдумом це назвати важко. Відразу постає запитання: хто визнає таке «волевиявлення»? Україна – в жодному разі. Але після його проведення потрібно буде ухвалити рішення щодо наших військових частин у Криму: або переміщати їх на материкову Україну разом із технікою та озброєнням, або залишати їх на півострові з можливістю доступу туди надалі.
Маю великий сумнів, що відразу після проведення «референдуму» з’явиться рішення про включення Криму до складу РФ. Окрім того, не факт, що він потрібен самій Росії в тому стані, в якому перебуває нині. З нього можуть зробити плацдарм для дальшої інтервенції на південно-східні регіони України. Але сьогодні ми в жодному разі не повинні приймати той міжнародно-правовий порядок денний, котрий так активно нав’язує Росія.
У. Т.: Зараз у військкомати прийшло чимало добровольців, але чи спроможна влада озброїти велику кількість людей?
– Якщо говорити про стрілецьку зброю, жодних проблем немає. Але що стосується новітніх видів озброєння (бронетехніки, військової авіації, зенітно-ракетних комплексів), то тут ситуація доволі складна. Треба розуміти: якщо в попередні роки влада просто не приділяла армії належної уваги, то в останні чотири вона планомірно знищувала військовий потенціал країни. Озброїти людей, звичайно, можна, але це будуть старі зразки озброєння, які сьогодні не відповідають вимогам часу.
Читайте також: Анатолій Гриценко: «Ще є час для рішучих дій на всіх фронтах»
Якщо говорити про співвідношення бойових літаків в українській армії та російській, то воно становить 1:98. Приблизно такий самий баланс і в танках, бронемашинах та артилерії. Тому говорити про якусь спроможність зараз воювати з Росією своїми силами – це брехати самим собі. Але треба розуміти, що сучасні війни не ведуться лише фронтальними ударами й танковими котлами, і величезна «військова машина» може дати збій, коли проти неї повстане народ. Мобільні диверсійні групи здатні виявитись ефективнішими за великі армійські з’єднання. Це вже довели Афганістан, Ірак, Чечня… Тут військовою статистикою всього не поясниш.
У. Т.: Зараз ініційовано створення Національної гвардії. Чи доречно її формувати на основі внутрішніх військ?
– Не думаю. Створення її на базі ВВ зламає наявну структуру МВС, адже Нацгвардія має насамперед захищати територіальну цілісність країни, а не виконувати правоохоронні функції. Очевидно, що питання її формування потрібно ще обговорити на рівні військового командування та керівництва внутрішніх військ, але основою для неї можуть стати ті загони Самооборони, які сьогодні вже є по всій країні. На це не потрібно великого часового ресурсу, бо вона вже існує. Як варіант, можна переформатувати її в окремі військові підрозділи, озброїти і провести належний вишкіл.
У. Т.: Російські війська, що перебувають нині на території Криму, – це переважно мотострілецькі з’єднання з автоматичною зброєю на легких броньованих автомобілях. Немає ані танків, ані серйозної артилерії, навіть БМП. Чи свідчить це, що наступу на Україну з території Криму не буде?
– У Криму присутні аеромобільні рухомі частини, які можна швидко перекидати в нові місця дислокації. Їх було легко доправити транспортними літаками чи кораблями. Зараз вони, до речі, мають певні проблеми, адже російські військові не підтягнули на півострів тилові підрозділи. Їм потрібна інфраструктура: польові кухні, місця для розташування, медчастини, але цього немає. Саме тому росіяни й намагаються захопити українські військові об'єкти, проти чого так активно виступили наші військовослужбовці.
Читайте також: Микола Мельник: «Психологія мента та військового кардинально різна»
Але відсутність у Криму важкої російської техніки ще нічого не означає: якщо командування РФ зважиться на повноцінний удар, воно зможе зробити це на будь-якій ділянці нашого величезного кордону.
У. Т.: Як ви ставитеся до ідеї відновлення ядерної зброї в Україні?
– Це цілком реально. Не треба виробляти балістичні ракети, але тактичні ракетні комплекси створити зовсім не складно. Сировини в Україні не бракує. Є кадрові офіцери-ракетники, бази, належний науковий і промисловий потенціал. Потрібна лише політична воля.
У. Т.: А як сприйме такий крок світове співтовариство?
– Воно стоїть нині перед величезною проблемою: як відмовити держави, які мають відповідний потенціал, від розробки ядерної зброї? Адже сучасна планетарна система безпеки не дає гарантій багатьом країнам. Вирішення питання залежить, зокрема, й від того, як світ відреагує на кризу в Криму, бо вона має вже аж ніяк не український масштаб.
У. Т.: Очевидно, що окупація матиме тяжкі економічні наслідки для Криму. Чи може це спровокувати антиросійське повстання на півострові?
– Очевидно, що цьогорічний курортний сезон там зірвано. Восени люди побачать, що нічого не заробили, і проросійські настрої істотно послабнуть. Це, своєю чергою, спричинить масовий протест. Не виключаю, що одна із причин російської окупації Криму – в бажанні перемкнути туристичні потоки на Сочі, куди було інвестовано колосальні кошти під час підготовки до Олімпіади.
У. Т.: Чи всі в українській владі тепер усвідомили необхідність зміцнення обороноздатності, реформування війська, а чи не станеться так, що в разі послаблення напруженості в Криму про армію знову забудуть?
– Тепер усі розуміють, що потрібна принципово інша армія, яка функціонуватиме на принципово інших засадах. Також необхідна нова система територіальної оборони. Досі в Україні існувала успадкована від радянських часів система концентрації військ, коли найбільше частин зосереджувалося на заході країни. Як і за СРСР, на нашій території був і залишається найпотужнішим колишній Прикарпатський округ зі штабом у Львові. Водночас на сході ніхто не створював нових гарнізонів. Жодна українська військова доктрина досі не передбачала, що ми матимемо загрозу з боку Росії.
Читайте також: Острів Крим: хроніка неоголошеної війни
У. Т.: Як запобігти масовому порушенню кордону з російського боку?
– Державна прикордонна служба контролює пункти його перетину. На кожен кілометр кордону має в середньому двох-чотирьох військовослужбовців. Утримати у військовому сенсі вони цей напрямок, звісно, не можуть, але це і не є завданням прикордонників. Зараз можна посилити охорону цієї ділянки, перекинувши туди їхніх колег із західних загонів, мобілізаційного резерву Держкордону. Окрім того, потрібно підтягувати і внутрішні війська для запобігання провокаціям.
У. Т.: Чому на сході країни так кволо діють правоохоронці, чому міліція не перешкоджає захопленню адмінбудівель?
– Треба розуміти, що держава у нинішньому форматі існує трохи більше ніж два тижні. За цей час у нас не з’явилося нової міліції, прокуратури чи СБУ. Керівництво у регіонах обирає пасивну вичікувальну позицію і готується до можливої зміни влади. Замінити їх усіх і відразу поки що ніким, а стара правоохоронна система сьогодні є вкрай неефективною.
У. Т.: До антикорупційної боротьби старі кадри навряд чи долучаться, але розганяти мітинги бійці МВС таки навчилися…
– Тепер вони розуміють, що після жорстоких дій проти мітингувальників настають відповідальність і покарання, а це серйозний чинник стримування. Потрібно пам’ятати, що вони так і не звикли застосовувати силу в межах закону, але перевищувати повноваження вже бояться. Величезна проблема української міліції полягає в тому, що в усьому світі правоохоронці орієнтуються на закон, а українське МВС досі керувалося наказами вищого керівництва.