Своє приховане бажання повернути російські імперські символи видають ті, хто позірно апелює до начебто рафінованого історичного підходу. Про це в матеріалі "Випробування топонімією" пише історик Віктор Брехуненко.
"Приміром, прибічники повернення назви Єлисаветград переконують, мовляв, російського імперського сліду там немає взагалі (?!) – просто фортеця Святої Єлисавети, від якої вони воліють вести відлік історії міста, була так названа росіянами на честь святої. І це при тому, що на гербі Єлисаветграда зображено вензель цариці Єлізавєти Пєтровни! У квітні естафету «святих» підхопили прибічники Катеринослава, які апелюють до святої Катерини", – пише історик.
"Хоч би якими аргументами підкріплювалися заклики повернути до життя російські топоніми царських часів, це вкотре поставить питання руба: чи дозріли українці до того, щоб покінчити з роздвоєністю, чи ми й далі залишаємося із сумною перспективою зійти з історичної арени? У доленосних питаннях – а зміст символів, що нас оточують, безперечно, до таких належить – рішення визначається цивілізаційним вибором. Решта відходить на задвірки. Для України це вибір між поверненням до європейського світу і подальшим перебуванням у московській орбіті. Замінити одні російські топоніми на інші означає засвідчити своє інтелектуальне рабство, втратити будь-яке право на те, щоб залишатися суб’єктом історії. Більше того, це вияв не просто меншовартості й хуторянства, а й відсутності елементарної людської гідності", – переконаний Брехуненко.
За його словами, повернення до російської топоніміки царських часів укорінюватиме ще й спотворені уявлення про українське минуле, особливо історію Степової України, де колись була найбільша її концентрація, а тому нині відповідно найбільше радянських назв.
"Ці спотворені уявлення викривлюють українську етнічну історію в руслі російської імперської концепції, наприклад у руслі міфу про Новоросію. Опрацьована ще в ХІХ столітті й актуалізована в сучасній Росії, вона трактує Степову Україну як нібито безлюдну територію, заселення й господарський розвиток якої розпочалися лише в другій половині XVIII століття завдяки зусиллям Російської імперії та росіян. А отже, мовляв, й історія більшості населених пунктів починається саме в ті часи. Хоча насправді запорозькі козаки здавна успішно загосподарювали ці терени, а типова практика будівництва Російською імперією фортець та містечок у Степовій Україні передбачала постання їх або на місці запорозьких зимівників, сіл та містечок, або десь поблизу, оскільки козаки вже займали всі оптимальні місця", – підсумовує Брехуненко.
Детальніше читайте у черговому номері журналу "Український тиждень"