«Давай домовимося –
ти не бачиш мене – я не бачу тебе» – така назва перфомансу Лариси Венедіктової,
що відбувся минулого вікенду в Національному художньому музеї України.
Перформанс
– одна з форм мистецтва, де твором вважають дії автора, за яким глядачі
спостерігають у режимі реального часу. Як вид сучасного мистецтва, перформанс
виник на Заході в минулому столітті, а в Україну потрапив приблизно 15 років
тому. У перфомансі чимало імпровізації, оскільки автор творить, прислухаючись
до свого внутрішнього стану, переживань та ідей.
Венедіктова займається перформенсом
сім років, крім цього є режисером театру «Вільна сцена». Вона каже, що до початку
свого перфомансу сама не знала, що буде «творити» у музеї, але знала, що буде
уся у червоному. Іншими словами, – ти це – ти, я це – я. Третім учасником
дійства виступає також Музей, адже його простір взаємодіє з живим процесом
мистецької акції. Окрім цього, назва перфомансу Венедіктової, представляє
домовленість з глядачами про якусь взаємодію або взаємну відмову від
взаємодії. Тобто, що відбувається, коли глядач дивиться на картини? Як
сприймає своє оточення? Себе? Що, кого бачить і хто бачить його?
Суботній день Венедіктова вона
розпочала із споглядання творів Олександра Мурашка. ЇЇ вираз обличчя спокійний
та байдужий. Сіла на лавку для відвідувачів, повернула голову вбік. Через
деякий час натягнула один із своїх червоних шарфів на голову та сховала обличчя.
Але голову не опустила, – тримала піднятою. При цьому, продовжувала сидіти на
лавці, підібгавши під себе ноги. Пройшло три-п’ять хвилин, Венідіктова зробила
отвір у своїй червоній «паранджі» й дивилася крізь нього на людей. Потім зняла
шарф з голови, обмотала ним шию, й сіла рівно, опустивши ноги додолу. Через
деякий вона знову повернула голову вбік й на когось дивилася. Здається, це був
чоловік.
Як вже зазначалося, акторка одягнулася
в усе червоне: сукню, шарф, шаль, довгі шкарпетки до колін. Її образ одразу
притягнув увагу до портрету Олександра Мурашка, що висів у залі Музею, де
«працювала» Венедіктова – «Дівчина в червоному капелюсі» (1902-1903). Ця зала
присвячена творчості Мурашка, на її стінах – чимало полотен жінок, здебільшого
портретів. За словами куратора й критика Лариси Бабій, ця зала одразу
сподобалася Венедіктвовій, і та назвала її своїм домом (на час дії перфомансу –
ред.).
Київська художниця Ольга Чернявська, яка
побувала на перфомансі третього дня, пояснила, що червоний колір обраний вдало,
адже він одразу привертає увагу, кидається в очі.
Посидівши на лаві для глядачів,
Венедіктова встала й попрямувала до іншої зали, стала в куток й дивилася на людей,
що проходили повз неї. Потім знову повернулася «додому» й почала повільно
ходити вперед-назад поблизу лави для глядачів. На ній Венедіктова приліпила
червону стрічку-скотч. Цією ж стрічкою митець «намалювала» квадрат. Такі ж
квадрати (на підлозі) я знайшла у сусідній залі Музею – «Українського авангарду»
– між стендами з полотнами Олександра Родченка та Ольги Розанової. За словами
Чернявської, на третій день перфомансу Венедіктова, прив’язала себе червоними
мотузками до лави в одному із залів.
Спостерігати за Венедіктовою вкрай
цікаво. Її червоний колір одягу породжує багато асоціацій, одна з яких – твір
Уїлки Коллінза «Жінка в білому» та «Монолог Вагіни» американки Ів Енслер. А,
стежачи за діями «жінки в червоному», мимоволі задумуєшся про те, що кожна
секунда життя має значення, або як говорив англійський письменник Мак’юен,
життя – це – переплетіння секунд. Йдеться про його роман «Субота», де
письменник з точністю «до міліметра» описує один прожитий день головного героя.
Події у цьому романі тривають приблизно стільки ж часу, скільки в реальному
житті. І це – вражає, бо людина задумується про цінність кожної миті життя. Так
само перформанс Венедіктової – вона начебто нічого важливого чи епатажного не
робить – ходить по Музею (як зауважив один із відвідувачів, наче примара) і
мовчить. При цьому чіпляє поглядом й змушує задуматися, – кожному про своє.
Як розповіла Тижню Венедіктова, виявилося,
вона там відчула і свободу, і напругу від зовнішнього контексту – музей з
картинами, доглядачками, відвідувачами, специфіку української «культурної»
традиції.
Відвідувачі сприймають перфоманс
Венедіктової неоднозначно. Одним – подобається, – незвично. Інші називають це –
стьобом, інші – байдуже проходять повз неї. За словами Чернявської, Венедіктова
в такий спосіб досягає своєрідного духовного стану, творить аскезу. Але,
насамперед, це потрібно їй, оскільки за перфомансом стоїть певна мета,
дослідження.
Перфоманс «Давай домовимося – ти не
бачиш мене, я не бачу тебе» – другий із серії перфомансів «Заручник в НХМУ». За
словами Бабій, автор перфомансу бере себе у заручники простим способом – на кілька
днів переносить своє життя у музей (відмовляючись від звичного ритму життя), у
структуру перформансу, який створив.
Нью-йоркський художник тайванського
походження Техчин Се прожив рік закритим у дерев’яній клітці під забороною
читати, писати, слухати радіо чи дивитися ТБ, розмовляти. У 1975 році інший
американський художник Крис Бурден в роботі «Приречений» зайшов у музейну
галерею, поставив годинник, ліг під ним та скляною плитою. Він лежав нерухомим
майже 45 годин, допоки музейний працівник не подав йому склянку води. Що будуть
робити інші художники в рамках серії перфомансів «Заручники в НХМУ», поки що
невідомо. На разі відомо, що свої перфоманси вони представлять у березні, квітні
і травні. Їх виконають українські художники Микита Кадан, Алевтина Кахідзе та
Лада Наконечна.