Кажуть, саме у XVIII столітті виникає «нова реальність». Це стосується не лише успіху природничих і соціальних теорій, а зрештою вимоги поставити життя на рейки раціональності. На тому етапі розширилися межі Європи, а темпи зростання населення змінювалися і за якісними параметрами, що позначилося на збільшенні кількості письменних. І хоча годі стверджувати, нібито за століття традиційний триб існування миттєво відійшов на другий план, успіхи в науці, техніці, господарюванні та інших сферах дозволили заговорити про прогрес. А обсяг інформації потребував неабиякої вправності розуму.
Недарма д’Аламбер окреслює цей час словами «філософське століття». От тільки поняття розуму дещо змінилося. На ці трансформації впливає природознавство Ньютона, де вагома роль відведена спостереженню, фактам, досвіду — одне слово, неабиякій функціональній спроможності здійснити допіру небувалі відкриття. Цей стан справ дає змогу філософії достоту пройнятися математичним духом і рухатися від загального до виняткового. Практично стаючи фізикою, вона заговорила з природою зрозумілою мовою, поволі звільняючись від теології. Вченому не треба пояснювати влаштування Всесвіту.
Читайте також: Формування мовної звички
Достатньо виявити хитросплетіння натуральних зв’язків. А як щодо людини? На неї дивляться прискіпливим поглядом природодослідника, намагаючись бодай у сфері духу виявити матеріальні засади. Навіть моральні вчинки пояснюються фізичними чинниками. Справді, якщо метафізичні підвалини виглядають архаїчно, варто вдовольнятися видимими причинами. Стара антитеза тіла і душі багатьом здається геть ретроградною. З другого боку, матеріальними рушіями так захопилися, що вони починають видаватися невід’ємною ознакою справжнього буття. Чи не тому Вольтер як один із палких критиків непримиренності застерігає, що матеріалізм Гольбаха цілком підпадає під екстремальне захоплення?
У згадуванні про Просвітництво майже ніколи не оминають антиклерикалізм. Проте з такою оцінкою не варто поспішати. У «Філософії Просвітництва» Ернст Касирер показує, що ця ідеологія не відкидає релігію сповна, бо не може позбутись її остаточно. Йшлося радше про перегляд ідеалу вірування. Боролися не так із вірою, як із забобонами, що перетворюють її на захаращене пафосними формальностями ідолопоклонство. В німецькому варіанті Просвітництва релігійне мислення постало на підґрунті трансценденталізму, не так усуваючи Бога з горизонту досліджень, як намагаючись підійти до розгляду його буття з розумової точки зору. Проте казати, що Просвітництво вичерпується суто інтелектуальними підходами, теж не випадає. Неможливість усе звести до панування розсудливості стає показовою рисою доби. Так, деїзм був покликаний позбутися хіба що містерійної та чудесної складової релігії. Для Локка і Ляйбніца розум і одкровення є рівноправними інстанціями в пізнанні. У Вольфа теж не зустрінемо кардинального протиставлення змісту віри та розуму, крім їх розмежування. Вірування не може базуватися на примусі. Свобода совісті має визначати силу людської істоти, здатної до самовизначення. Врешті-решт, це виявилося в етиці: людині варто покладатися на власні сили, нехай і не такі могутні, як божественні. А діяти належить не самотужки, позаяк одиничної сили ніколи не вистачає. Необхідно реорганізувати суспільство, щоб отримати поштовх до розробки адекватної політичної та правової системи.
Читайте також: Правопис і хвороби зростання
Теза про універсальну значущість природного права, з яким приходить у світ кожна людина, є наступним лейтмотивом просвітницької думки. Тема людського права має продовження в ідеї громадянських прав і постає в концепціях, присвячених соціально-політичному влаштуванню. Вільний громадянин не вдовольняється окремістю, бо потребує злиття в загальній волі. Таке переконання лежить у моральній засаді спільноти. Але знайшлися ті, як-от Руссо, хто викрив обмеженість культурних засад людства, вбачаючи в них потужний первень влади. Тож завдання людини полягало в тому, щоби шукати в собі стрижень опертя, не хапаючись за зовнішні важелі. Ніби відповідаючи цій потребі, Шефтсбері пропонує вчення про непідробну форму життя, що визначає лад людського єства. Володіння внутрішнім чуттям і домірністю сприяє розкриттю зовнішнього проявлення прекрасного. Тільки споглядаючи красу, збагнеш взаємозв’язок дієвих сил у природі. Це відкриття здійснюється не на підставі досвіду й аналітичної спроможності. Його слід розуміти інтуїтивно. Не наслідуючи світ, а пробуджуючи свої внутрішні творчі схильності, людина здатна вершити творчий акт. Вона не зазнає дієвого впливу зовні. Завдяки власному проникливому баченню їй і дозволено виявляти самодіяльну природу — творити, взоруючись на внутрішні зразки. Як видно, пізнавальні, моральні, правові, політичні й естетичні помисли в добу Просвітництва закінчувалися перспективою побудови антропологічної теорії.
У кожному разі, «вік розуму» є для нас прикладом не простого переходу від менш досконалих до більш витончених форм цивілізації, а залишається періодом категоричності та пошуку рівноваги, суперечностей і парадоксальності. Та чи впоралися ми з цією спадщиною?