Політична верхівка нашої країни розраховує відсудити в міжнародних інстанціях те, що не змогла чи не схотіла відновлювати на полі бою. Але судові розв’язання можливі там, де право визнається як міжнародна універсальна мова. Якщо ж протилежна сторона її відкидає, то жодних шансів на юридичну перемогу над нею аж до її воєнного розгрому немає. Себто то може бути більш чи менш віддалена перспектива. А доля України в цій війні вирішується тут і зараз. Тому визволення одного українського села важливіше від багатьох тонн юридичних документів, що потрапляють на стіл якогось там високоповажного суду. Як казав пролетарський вождь: «Один практичний крок робітничого руху дорожчий за дюжину програм». Усі разом узяті суди за ці майже п’ять років війни не повернули Україні жодного окупованого Російською Федерацією населеного пункту. Це відбувається тільки зусиллями озброєних людей зі складу ЗСУ та добровольчих формувань.
Росія демонструє тотальну зневагу до міжнародного права, до будь-яких договорів, угод, домовленостей, конвенцій і правил. Вона згадує про них лише тоді, коли треба когось змусити виконувати те, що вигідно їй. Себе ж натомість нічим правовим не обтяжує. Здається, що в МЗС України цю обставину не усвідомили й далі грають у шахи з тими, хто вже давно грає з ними «в Чапаєва». Тому всі витончені дипломатично-правові конструкції у спілкуванні з таким ворогом позбавлені будь-якого сенсу. Ось чому дивно чути від МЗС заяви в стилі: «Якщо, то…». Наприклад, від заступниці очільника зовнішньополітичного відомства пана Клімкіна Олени Зеркаль: «Якщо ми розірвемо угоду з РФ про статус Азовського моря від 2003 року, то вона висуне нам територіальні претензії».
Читайте також: Україна надала Міжнародному суду списки іноземців, які воювали на боці бойовиків
Ця одіозна домовленість, нав’язана Кремлем президентові Кучмі під час і після кризи навколо острова Тузла, позбавляє Україну територіальних вод на Азові та дає можливість Росії перетворювати його на російське озеро. Судячи з усього, наше МЗС — це якісь раби-формалісти. За їхньою логікою, РФ не воює проти нас, бо не оголошувала нам війни. Москва, і не лише вона, уже давно веде політику доконаних фактів, де формальності зведено до мінімуму. Для того щоб захопити чужу територію, зовсім не треба висувати територіальні претензії. Росія без них захопила Крим і шматок Донбасу. У разі наступних збройних ампутацій наших територій вона не потребуватиме жодних територіальних вимог до України, усе вирішуватиме брутальна військова сила. Тому треба розірвати невигідну для нашої країни угоду задля того, щоб установити «червону лінію», про яку знатиме і вона сама, і Росія, у разі, якщо її буде перейдено, Україна матиме законне (в очах світової спільноти) право відкривати вогонь по агресору. Інакше, заблокувавши акваторію Маріуполя та Бердянська, РФ вестиме пропаганду на Заході, спекулюючи на тій угоді 2003-го, у якій Азовське море оголошено «спільним морським простором Росії та України», себто «все навколо колгоспне, усе навколо моє». Проте дивує панічний страх достойників вітчизняного МЗС перед територіальними претензіями країни, яка проти нас воює. Це все одно що, втративши голову, переживати про збереження на ній волосся.
Звісно, тут дуже шкодить Україні реалізована ідея-фікс Петра Порошенка про неоголошення воєнного стану. Це дає Москві широкі гібридні можливості щодо «их там нет», «немає ніякої збройної агресії РФ», «на Сході України громадянська війна» тощо. Проблема не в тому, що Росія висуне нам територіальну претензію на Азові, а в тому, що вона може розпочати там десантну операцію з метою захоплення українського Азовського узбережжя.
Юридичний фетишизм — це щира віра в те, що правові норми первинні, а реальність вторинна. Це переконання деяких юристів і політиків у тому, що якщо ми щось написали в законі, то так воно й буде в житті. Хіба якісь українсько-російські угоди зупинили Кремль від агресії проти України? Між іншим, за понад 20 років незалежності остання примудрилася підписати з Росією 451 (!) договір. Це нас урятувало? Утім, будь-які договори з РФ зв’язують і зобов’язують тільки іншу сторону, але не саму Москву (чи Петербург), що засвідчує історія останніх століть.
451 угода — це потужна юридична павутина, якою Кремль обплутав Україну, зберігаючи цілковиту свободу власних рук. Нині доля дала нам унікальний шанс вирватися з цих тенет, розірвати їх і звільнитися. Адже саму Росію така система договорів, як продемонструвало життя, ні перед чим не зупиняє, проте всебічно узалежнює Україну. Все це накидалося останній свідомо й системно, крок за кроком, щоб вона ніколи не змогла провадити справді незалежну зовнішню та внутрішню політику. Однак навряд чи наша країна зможе своїм унікальним шансом скористатися з такими талейранами, як Клімкін і Зеркаль. Нещодавно пан Клімкін радісно повідомив, що він добився «перемоги»: змусив Будапешт перейменувати угорського «гауляйтера» Закарпаття. Але Угорщина зберегла за ним усі функції з контролю над українськими територіями.
Читайте також: Кожен факт убивства дитини на Донбасі потрібно вносити в позови України до РФ у міжнародних судах – Геращенко
На жаль, у нас дуже часто погоджуються на вельми шкідливі речі, нав’язані іноземними партнерами. Наприклад, нам постійно торочать про якісь «незаконні збройні формування», маючи на увазі українських добровольців. Нам варто було б пояснити закордонним доброзичливцям, що під час війни всі збройні формування, які захищають свою країну від агресора, є законними. Будь-який громадянин України, який узяв зброю та стріляє у ворога, є абсолютно законним захисником Батьківщини. Тут усе правильно. Неправильно з правовою свідомістю деяких діячів на Заході. А українське начальство через різні причини боїться відстоювати принципові позиції, вважаючи за краще погоджуватися з усім, що почує з-за кордону. Якщо ж це прийняти, то тим-таки європейським юристам доведеться визнати «незаконним збройним формуванням» партизанську армію югославського маршала Тіто, Народно-визвольну армію Албанії, французьких партизанів макі, польську Армію Людову (лівих партизанів, які емігрантському уряду в Лондоні, на відміну від Армії Крайової, не підпорядкувалися), грецьку партизанську армію ЕЛАС і так далі. Доведеться переглядати підсумки Другої світової війни… А не завадило б уже тепер порушувати це питання, а то потім можуть виникнути претензії не до сєпарів, а до українських патріотів.
Тим більше, що, як ми вже помітили, Захід схильний тиснути не на тих, хто винний, а на тих, на кого впливати легше й зручніше. Оскільки Путін і РФ не дуже податливі об’єкти для цього, вважають
за краще напосідати на поступливу Україну. Достатньо згадати югославський трибунал у Гаазі, де в один ряд поставили і агресора — імперську Сербію, що розв’язала війну проти Словенії, Хорватії та Боснії, і хорватів із боснійцями, які стали жертвами агресії та захищалися. Можливо, у тій війні сторона, що оборонялася, також коїла якісь воєнні злочини, але її вина за визначенням є меншою, ніж ініціаторів конфлікту. Відомий випадок самогубства хорватського генерала з Боснії (у залі суду) на знак протесту проти несправедливого судочинства. Добре, що хоча б виправдали національного героя Хорватії генерала Анте Готовину.
Читайте також: У Мін’юсті пояснили, як Україна діятиме в разі невиконання Росією рішення суду ООН
Нам не треба мати надмірних ілюзій щодо бездоганної справедливості західних і міжнародних судових інстанцій. Недаремно ж із Гаагою відмовилися співпрацювати такі не найзлочинніші в цьому світі держави, як США, Ізраїль. Проте відмовилася й Російська Федерація. А це означає, що засудження її військових злочинів стає більш ніж проблематичним. А на загал варто більше опікуватися практичним захистом Української держави, ніж нескінченним псевдоюридичним крутійством, користь від якого далеко не очевидна.