Досить спокусливим тоді виявилось пов’язувати «трофеї» розкопок із якимось народом давнини й обґрунтовувати в такий спосіб зазіхання на «землі предків». Ламання академічних списів навколо готського питання – яскравий приклад такої «війни», в якій, немов у краплині води, відбилась ідеологічна підкладка, зіткнення двох наддержав, спочатку «старих імперій» – Німецької та Російської, а згодом їхніх спадкоємців – «тисячолітнього рейху» та «великого й могутнього».
Читайте також: Готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України
ГОТИЦИЗМ ТА АНТИГОТИЦИЗМ
Доктрина «готицизму», головні постулати якої твердили, що готи не лише є найдавнішим державним народом серед германців, а ще й принесли свого часу «світло культури» значній кількості варварів Східної та Центральної Європи, виникла у Швеції ще наприкінці середньовіччя. Згодом «готицизм» активно експлуатували тамтешні королі ХVІІ–ХVІІІ століть, а в ХІХ він став складовою німецького національного проекту. На межі ХІХ–ХХ сторіч в доктрині з’явились окрім історичних іще й археологічні «докази».
Розкопки киянина Вікентія Хвойки на «полях поховальних урн» поблизу сіл Ромашки та Черняхів на Київщині у 1899–1901 роках дали перші матеріали яскравої культури пізньоримського часу, яку вслід за її відкривачем ми називаємо черняхівською. Дослідник доволі оперативно вмонтував їх у власну концепцію давньої історії Наддніпрянщини, за якою всі культури осілого землеробського населення на теренах майбутнього ядра Русі відбивали різні хронологічні етапи поступу східного слов’янства.
Німецькі наукові кола натомість спершу відгукнулися на знахідки з Київщини без будь-яких спроб актуалізації. Одним із найголосніших академічних «крикунів» у їхній археологічній науці початку ХХ століття був Густав Косінна, засновник школи «археології поселення» й палкий прихильник тези про культуртрегерство північних народів. Його теорія була додатково збагачена расистськими міркуваннями щодо «антропологічно визначеної» культурної вищості північних індогерманців. У його працях простежувалось акцентування на цивілізаторській ролі готів щодо народів Східної Європи. Не дивно, що розробки «класика» та його учнів згодом активно використовувала нацистська пропаганда.
Рівень полеміки з боку радянських науковців мало чим відрізнявся. На «нахабні нацистські закиди» вони відповідали не ретельним аналізом історичних відомостей та археологічних матеріалів, а доволі голослівними теоретичними побудовами.
У ПОШУКАХ ГЕРМАНСЬКОЇ РАСИ
Що ближче до війни, то більшої ваги набував ідеологічний компонент готського питання. Навіть в умовах відносного «пропагандистського миру» після укладення пакту Молотова – Ріббентропа цей аспект залишався гострим. Нацисти мали доволі ґрунтовну програму встановлення нового порядку після опанування «життєвого простору на Сході», що передбачала й активну агітацію. Ішлося, зокрема, про пошук матеріальних підтверджень «історичного права» на ці території, унаочнення «вищості германської арійської культури» за всіх часів. Готській спадщині в далекосяжних планах приділяли чимало уваги. Крим мав перетворитися на відроджену державу кримських готів Готенгау («Готський округ»), столицею якого мав стати Готенбург («Місто готів»), «у дівоцтві» Сімферополь, а морськими воротами – Теодоріхсхафен («Порт Теодоріха»), як планувалося йменувати Севастополь.
Археологічним аспектом пошуків готської спадщини на окупованих територіях опікувалася як військова, так і цивільна адміністрація. Остання підпорядкована була імперському міністрові окупованих східних територій Альфредові Розенберґу, при якому від 1939 року функціонував Оперативний штаб рейхсляйтера Розенберґа (ERR), уповноважений вилучати будь-які культурні цінності.
Читайте також: Від готів до «індіанців»
На територіях, адміністративно підпорядкованих військовим, провідну роль у науковій діяльності відігравав Інститут «Аненербе» («Спадок предків») – установа, що була своєрідною академією наук СС. Головною метою її діяльності проголошували наукове обґрунтування тези про вроджену расову вищість германських народів, а також усіляку популяризацію «наукових здобутків» у цій сфері.
Якщо з повноцінними розкопками в Криму не склалося, то «прорідити» музейні колекції півострова нацисти під час окупації встигли досить серйозно. Із його території було вивезено сотні ящиків із картотеками, книжками, архівними документами та фондовими зібраннями.
Ще одним «науковим центром» окупаційної влади був Дніпропетровськ. Улітку – восени 1942-го під керівництвом Рудольфа Штампфуса та Вальтера Модріяна були ґрунтовно досліджені пам’ятки різних епох Дніпровської дуги (від Кременчука до Нікополя). Понад тисячу експонатів із цих розкопок поповнили експозицію дніпропетровської готської зали, а 57 коробок із германськими знахідками було відправлено в Рейх.
Результатом бурхливої діяльності Штампфуса стала книжка «Германці в Україні», що вийшла друком у Берліні наприкінці 1942-го. Праця насичена фотографіями могил та предметів інвентарю, які, на думку автора, засвідчували укоріненість предків його народу на українських теренах від давніх-давен. Головна ж теза публікації доволі проста: «Родючі чорноземні ґрунти цього краю, які німецький меч звільнив від більшовицького гніту, були з ІІІ тисячоліття до н. е. метою північних, а пізніше германських племен».
Слов’янізація Черняхова
Ідеологія, щоправда, була провідним чинником у післявоєнному повороті готсько-антської війни ХХ століття. Правота переможців спонукала вважати хибними будь-які нацистські твердження, тож готське питання й насамперед етнічна атрибуція черняхівських пам’яток знову набули надзвичайної актуальності.
«Курс на слов’янізацію» черняхівських старожитностей послідовно виконували впродовж 1940–1950-х років. Найбільш радикально він був утілений у концепції відомого українського археолога та історика Михайла Брайчевського, який у монографії «Біля джерел слов’янської державності» (1964) обстоював думку, що черняхівські пам’ятки є археологічним відбиттям протодержавного утворення слов’ян-антів. Навіть прихильники компромісної ідеї про строкатий етнічний склад носіїв черняхівської культури, сформульованої ще у 1950-х, ставили германців на останнє місце в переліку «черняхівців», а на перше – неодмінно слов’ян.
«Антигерманство» було прикметною рисою не лише радянської післявоєнної історіографії. «Поглибленим укоріненням слов’янства» займалися науковці й інших «братніх» країн, насамперед Польщі, де цілком наочною була проблема «історичного обґрунтування» нових західних кордонів по Одеру та Нейсе.
Інерцію післявоєнного «антифашистського» пафосу науковці поволі спромоглися здолати лише наприкінці 1980-х, коли політичне замовлення нарешті поступилося пріоритетом розважливому академічному дискурсу. Хоча для сучасних археологів та істориків визначна роль готів у створенні яскравих черняхівських старожитностей не є предметом серйозних дискусій, широка публіка поки що «живе учорашнім днем». Дива тут немає, адже в підручниках (шкільних і навіть значною мірою вишівських) черняхівську культуру трактують як слов’янську або принаймні як здебільшого слов’янську. Тож готсько-антська війна поки що не завершена.
Читайте також: Холодна війна за Крим