Затяжна осіння мжичка й небо в хмарах: такою погодою в цю пору важко здивувати. Ми приїжджаємо до Макарова зранку, а здається, що день уже добігає кінця. Сірість, дощ, пронизливий вітер. Навігатор веде нас на околицю селища — за вікном автомобіля періодично зринають силуети пошкоджених, обгорілих будинків. Під час окупації Київщини Макарів сильно постраждав: зруйновані внаслідок ворожих прильотів обійстя, заміновані ліси й поля, на які досі ще небезпечно ступати…
У березні 2022-го один зі снарядів влучив у дім Олесі й Сергія Шепелевих. Прилетіло з боку кухні.
«Пральна машина відлетіла за межі присадибної ділянки, холодильник склався. У домі не залишилося нічого — усе вигоріло дощенту. І хоча деякі стіни ще стоять, але всі вони потріскані — не відновити… Єдине, що вціліло, — фундамент. Міцним виявився. Та найбільше щастя, що нікого з нас тоді не було вдома», — розповідає Олеся.
Разом із чоловіком зустрічає нас біля свого паркану з боку дороги. Цей паркан — новий, бо попередній знищили російські окупанти. Коли наприкінці березня відступали, трощили все на своєму шляху. Авто Олесі не змогли завести — то розбили. Машину Сергія вкрали. Після себе залишили купи сміття та ящики від снарядів. Ці ящики й далі стоять на подвір’ї як зловісний артефакт.
Сергій за професією інженер-будівельник, до війни працював у Києві. Олеся виховувала дітей. Має інвалідність. За пів року до повномасштабного вторгнення подружжя започаткувало власний бізнес: святкові експрес-привітання на замовлення «з великими білими ведмедями». Дуже любили цю роботу. Вклали кошти в реквізит, спеціально для виїздів придбали авто. «Писати святкові сценарії, виїжджати на виступи — це була велика втіха», каже Олеся.
Ані — 10 років, Аміні — 7. Визирають допитливо через вікно. «Донечки наші різні характери мають, — розповідає Олеся. — Аня — спокійна, творча дівчинка. Любить малювати, ліпити. Аміна — непосида: мусить за день десятки кілометрів накрутити. Обожнює гімнастику. Позитивна, весела дитина. Обидві ходять до школи. Але заняття часто скасовують через так звані замінування та повітряні тривоги».
Від червня цього року родина мешкає в модульному будиночку, який передали доброчинці з Америки. Поставили його на подвір’ї — неподалік колишнього дому, де останню спокійну ніч родина мала перед 24 лютого. Ранок 24 лютого Сергію важко згадувати. Прокинувся приблизно о п’ятій: мав рано виїхати на роботу. Вийшов надвір прогріти авто й почув вибухи зусібіч: Київ, Бородянка, Гостомель. Відразу збагнув, що сталося невідворотне. Зателефонував колегам, передзвонив мамі й брату до Києва. Розумів: треба виїжджати негайно. Бачив документальні фільми про те, що росіяни коїли в Чечні… Був свідомий того, що, не маючи зброї, самотужки не зможе захистити дітей. Хоча вірив: їдуть ненадовго й незабаром повернуться.
В евакуації прожили до кінця березня — на Тернопільщині в домі знайомих. Там і дізналися (випадково, з відео в реальному часі на сайті пожежників), що їхній будинок горить. Та трагічна дата закарбувалася в пам’яті назавжди…
Після звільнення Київщини Сергій першим повернувся додому. Шукав пса, якого, на жаль, не змогли евакуювати. До останнього сподівався, що алабай урятувався, просто втік. Як з’ясувалося згодом, пес загинув… Разом уся родина приїхала до Макарова у квітні 2022-го.
«Першого дня Аня не зайшла на подвір’я, бо боялася побачити згарище рідного дому. Адже там, у дитячій кімнаті, залишилися її малюнки, улюблені іграшки, книжки… Дітям це так само боляче, як і нам, дорослим. Аміна мала більше відваги: зайшла разом із нами. Походила двором, обдивилася навколо. “Усе в нас буде добре”, — сказала. Вона завжди нас підбадьорює. В усьому бачить позитив».
Спочатку дуже важко було всім. «Згадуєш усе. Кожна річ була важлива. Знаєте, кожен із нас щось зберігає на пам’ять. У нас цієї пам’яті не лишилося, — зітхає Олеся. — Ані відео, ані фотографій весільних… ані фотографій дітей, коли вони були маленькими. Як росли — дитсадок, школа… Я навіть свої дитячі фото незадовго до війни в мами забрала. Хотіла архів зробити. Хто ж думав, що таке станеться…»
Читайте також: Наслідки війни та окупації на Київщині
Після повернення родина мешкала в сусідньому селі. Незнайома жінка відгукнулася на оголошення, що шукають житло, — надала своє. Та у квітні цього року мусили його звільнити. Узагалі людська допомога, особливо з боку незнайомих людей, — це те, що весь час допомагає триматися. Хтось одягом поділився, хтось приніс продукти й гроші. «Коли подавали заявку на участь у польсько-українському проєкті “Родина родині”, ми були у великому розпачі, — пригадує Олеся. — Ані роботи, ані житла. І нас ці кошти суттєво підтримували весь час. Ми мали змогу і дітей до школи зібрати, і одяг купити. Посуд, електрочайник, багато вкрай необхідного змогли придбати завдяки підтримці від проєкту. Усе ж з нуля мусили починати. Як, певне, кожна практична мама, одяг старшої доньки зазвичай залишала для меншої. А в результаті… ні одна не зносила як слід, ні молодшій не дісталося. Усе згоріло. Коли виїжджали, ми ж майже нічого із собою не взяли. Але я кажу: значить, тепер матимемо нове, краще. Життя навчило не відкладати нічого на потім і цінувати з вдячністю кожну мить».
Сергію, на відміну від дружини, не завжди вдавалося легко реагувати на ситуацію. Мав депресію, донедавна ще вживав заспокійливі ліки. Як жити далі — не розумів. «Як ми все це відбудуємо?» — повторював. Ані роботи, ані коштів. Діти ростуть… «Складно було. Ледве до розлучення не дійшло…» — зізнається чоловік. Рішення будувати новий дім поруч зі зруйнованим стало рятівним. І підтримка родини.
Кошти потроху з’являлися, знайшлася робота. «Так, будівництво — це колосальні затрати. Але ж я будівельник, сам більшість робіт подужаю», — сказав собі. Деякі матеріали отримали за підтримки благодійних фондів, красиві великі вікна — за програмою «Відбудова» Релігійної Місії «Карітас-Спес» Римсько-Католицької Церкви в Україні.
І так крок за кроком вони наближають свою мрію — новий дім. «Це дає сили», — усміхається Сергій.
Ми розмовляємо в модульному будиночку. Для життя тут є все потрібне: кілька кімнат, санвузол, меблі, побутова техніка, посуд. Більшість із цього родині передали благодійники. Зокрема пічку-«буржуйку». Вона — альтернативне джерело обігріву, господарі покладають на неї великі надії. Заготовили машину дубових дров. «Будиночок розрахований на електричне опалення, та електрика дуже дорога нині, — розповідає жінка. — Тож найбільше хвилюємося, як пережити зиму. Улітку в будиночку було спекотно, а чого очікувати в морози?»
На чільному місці в помешканні — ікони, подаровані мамою Олесі. А також картини, які намалювала Аня. Маленький песик лащиться до ніг. «Це дружочок старшої доньки, — усміхається Олеся. — А інший пес тимчасово причинений надворі, поки маємо гостей. Він ласкавий, але великий, тож його розміри часто лякають. Аміна дуже сумувала за нашим алабаєм. Тепер маємо нового. Життя триває…»
Подружжя знову повернулося до улюбленої справи: організовує експрес-поздоровлення. «Коли вітаєш діток із днем народження й чуєш веселий сміх — перемикаєшся на позитивну ноту, — каже Олеся. — Та й дорослих також. Недавно ми вітали бабусю з 85-річчям. Рідні привезли її, допомогли вийти з машини, старенька ледве на ногах тримається. А побачила ведмедя 2,7 метра зростом, почула музику — і сама намагається пританцьовувати».
Читайте також: Бородянка, Макарів, Буча. Як Київщина оговтується від війни — репортаж (фото)
«Ми часто їздимо в райони, які були в окупації, — додає Сергій. — Недавно приїхали вітати дитину з днем народження, і виявилося, що в її бабусі цього дня на фронті загинув син, дядько дівчинки… І бабуся сказала: “Не скасовуйте дитині свято. Нехай ведмеді танцюють. Дитина пережила окупацію — вона повинна мати розраду”. І так думаєш собі: будинок… ти втратив будинок. А люди втратили близьких… І те, як вони тримаються, як намагаються зробити свято своїм рідним, дає тобі надію. Бачиш, як вони не опускають руки, і сам міцніше стоїш на ногах. Коли дивишся в сяйні дитячі очі — це надихає».
Рідний брат Олесі від перших днів війни захищає Україну на фронті. У вересні під Бахмутом дістав важке поранення, переніс кілька надскладних операцій. Нині проходить реабілітацію — дуже непросту й тривалу. «Але Бог зберіг брату життя. Ворог знищив наш дім, але ми всі живі. Що таке збережене життя проти втраченого майна? Життя — це великий дар…»
Я тримаю в руці символічне паперове сердечко — подарунок від Аміни. Сестрички весело махають нам руками на прощання та складають долоньки у формі сердець. Дощ несподівано припинився. І хоча сонця не видно з-за хмар, та ми точно знаємо: воно там є!
