«Спілкування між людьми – це насамперед війна за вуха сусіда», – зауважив чеський письменник Мілан Кундера. Він не помилився. Принаймні політична комунікація на електоральні теми цілком відповідає дотепній метафорі. За вуха сусіда, а точніше за прихильність дослідників, депутатів, сенаторів та журналістів Західної Європи змагаються й речники Партії регіонів. «Треба ж і владі колись пояснити свою позицію стосовно виборів», – зауважив колега, акредитований у Парижі. Важко заперечити. У світу після фотосесій «Беркута» в Первомайську та на виборчих дільницях виникло чимало запитань до української влади.
Днями в Парижі позицію української правлячої партії захищали два депутати від неї: Леонід Кожара та Іван Попеску. Жодних прес-конференцій чи інших публічних заходів у перший тиждень листопада не відбулося. За інформацією нашого видання, спілкування з потенційно зацікавленою аудиторією тривало на рівні особистих зустрічей.
Комунікацією регіоналів на французькій землі опікується співробітниця компанії Fleishman-Hillard Paris Жустін Жиль. Саме вона після розміщення на фасаді однієї з паризьких мерій величезного фото Юлії Тимошенко безуспішно намагалася організувати візит до Парижа колишнього президента Віктора Ющенка. Нині та сама пані, згідно з листами, що їх має в розпорядженні Тиждень, пропонувала потенційній аудиторії зустрічі із заступником голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах Леонідом Кожарою, дипломатичний досвід якого Адміністрація президента нині експлуатує чи не найчастіше з поміж регіоналів-дипломатів, коли йдеться про імідж влади на Заході.
Тиждень також спробував звернутися до пані Жиль по посередництво, аби почути міркування президентського радника про зловживання під час виборів. Скажімо, про такі: «Називаючи українські вибори до ВР недемократичними, міжнародні спостерігачі порушують закон» (заголовок до інтерв’ю Леоніда Кожари російській газеті «Известия»). Але нам не пощастило. «Весь час пана Кожари вже розписаний», – повідомила електронною поштою Жустін Жиль. А сам речник тим часом поїхав до Лондона розповідати в Палаті громад Великої Британії про небезпеку від партії «Свобода» (див. нижче).
Звертаючись до преси та політиків, французька помічниця регіоналів представляється не працівницею відомої міжнародної комунікаційної фірми, поштову скриньку якої вона використовує, а активісткою «громадської організації, що базується в Брюсселі й відстежує українську проблематику та все, що стосується української інтеграції до ЄС». Ідеться про структуру з просування ПР на Заході, про яку Тиждень уже писав, – Європейський центр сучасної України.
Здавалося б, у програмі – самі європейські прагнення, налагодження прямих зв’язків між українськими та європейськими політиками й діалог між активістами громадянського суспільства. Щоправда, з-поміж співзасновників брюccельської ГО з українського боку – самі регіонали: Леонід Кожара, Віталій Калюжний (магістр інформаційних систем (!) та Євгеній Гєллєр. Якщо на рівні декларацій дискурс Європейського центру сучасної України цілком відтворює навколодемократичну риторику, за суттю дії організація наштовхує на аналогії з радянською пропагандою. «Я був на єдиному, мабуть, публічному паризькому заході Європейського центру, – розповів Тижню один з активістів української громади Франції. – То була зустріч із членом ЦВК Охендовським у серпні цього року. Рекламували виборчий закон, чесноти влади, але так незграбно, що знайомий викладач історії, який сидів поруч, лише примовляв: «Та хто ж вам повірить?» Адресу на запрошенні гонорово указали: «Сорбонна, Пантеон». Але насправді молоденька дівчина перехоплювала гостей і доправляла в сусіднє приміщення, яке навряд чи мало відношення до славетного університету: четвертий поверх без ліфта, розхитані крісла…»
Комунікація дослідницького плану в Європейського центру сучасної України також селективна. Візьмімо, наприклад, розсилку від 7–10 жовтня. Йдеться про доступ до медіа напередодні виборів. Англійською та французькою Центр повідомляє, що опозиційні партії на українському телебаченні мали… в півтора раза більше часу, ніж провладні. Посилаються на Держкомітет з телебачення та радіомовлення. Справді, такі цифри є. Але ситуація стає зрозумілою, коли побачимо: до опозиції зараховано… Наталію Королевську, рекламна кампанія якої була чи не наймасштабнішою з-поміж усіх політсил, що брали участь у парламентських виборах.
«На війні як на війні!» – можуть заперечити в ПР. Опозиція, мовляв, також не рекламує правлячої партії у спілкуванні із закордонними експертами. Утім, коли влада відверто зневажає своїх громадян, навряд чи їй вдасться обдурити іноземців, навіть якщо до спілкування з ними вона винайме зарубіжних фахівців комунікації. Вуха сусіда, хоч як дориваються до них піарники, зазвичай добре відрізняють технології від інформації. Наскільки легше було б працювати брюссельським та паризьким лобістам регіоналів, якби офіційний Київ і справді діяв згідно з демократичними стандартами.
6 листопада, в день голосування на президентських виборах у США, результати останніх українських перегонів обговорювали на круглому столі Британсько-Українського товариства у Лондоні. Посол України у Сполученому Королівстві Володимир Хандогій викликав кілька усмішок у кімнаті для засідань парламентських комітетів у Вестмінстері, заявивши, що такий збіг символічний і, мовляв, вибори у двох державах дуже схожі, бо ніхто не може передбачити результату. Щоправда, різниця виявилася вже наступного дня, коли американці електоральний процес успішно завершили й мали загальновизнаного переможця, а в Україні навіть за два тижні після голосування тривав процес підрахунку в супроводі «Беркута» й журналістів-важкоатлетів. Тему схожості українських виборів з американськими кілька десятків учасників обговорення того вечора далі не розвивали.
Партію регіонів на лондонських дискусіях представляв уже згадуваний Леонід Кожара, заступник голови Комітету Верховної Ради у закордонних справах. Він справляв враження майже цілковитої задоволеності тим, як в Україні підбивали підсумки виборів, заявивши, що найбільші затримки з визначенням результатів відбувалися в округах, де боролися не за партійні, а за мажоритарні мандати. На думку промовця, його партія проблем фактично не мала, а найбільші клопоти він бачив насамперед в опозиції. А далі депутат-регіонал зробив серйозний вираз обличчя й почав ділитись у Лондоні своєю стурбованістю, водночас намагаючися промовляти як щирий європеєць, котрий переймається долею західних цінностей ліберальної демократії: «Дві дуже радикальні партії з крайнього лівого і крайнього правого крила здобули велику частину українських голосів. Це означає, що буде новий присмак в українському парламенті […]. Ми всі стурбовані заявами «Свободи», особливо стосовно національних меншин. «Свободі» бракує толерантності, й ми особливо стурбовані антисемітськими заявами […]. Нацистська і фашистська ідеологія в Україні заборонена, «Свобода» є маргінальною. Я можу запевнити вас, що моя партія ніколи не дозволить «Свободі» перейти межу».
Щоправда, під час дискусії Кожара фактично був змушений визнати, що деякі кроки саме його політсили й, зокрема, проштовхування сумнозвісного закону про мови спонукали багатьох громадян до голосування за партію, котра обіцяє протидіяти антиукраїнським крокам влади.
Загалом склалося враження, що Леонід Кожара не виконав своєї основної місії. Зокрема, британський депутат-консерватор Джон Віттінґдейл, який побував на українських виборах, не виказав ознак надто великої стурбованості партією «Свобода». Він переповів, що йому також дехто в Україні казав, мовляв, свободівці представляють фашистські чи навіть неонацистські погляди, але він вирішив робити висновки самостійно, на основі власного досвіду й розмов із людьми, яким має підстави довіряти: «Чоловік, якого я знаю дуже добре, вельми освічений, який супроводжував мене під час частини візиту до України, досить поінформований, сказав мені, що голосував за «Свободу». А він, наскільки я знаю, зовсім не фашист і не неонацист. Він український патріот, поза всіма сумнівами, його дуже обурив, зокрема, й закон про мову, і він хотів виявити свої національні почуття. Підозрюю, тут, у Британії, теж має місце щось подібне. Йдеться про певне розчарування в провідних політичних партіях, виборці шукають альтернативи».
Ще однією темою лондонського обговорення була оцінка перспектив зближення Києва з Європою – надто оптимістичних заяв не пролунало. Учасники зустрічі не з української делегації дуже часто вживали слова «вибіркове застосування судочинства», й репліки аудиторії створювали враження, що доля Тимошенко залишається для Заходу символом сутності нинішньої української влади.
Леонід Кожара силкувався переконати їх у хибності такої думки, зокрема посилався на суд над румунським екс-прем’єром Адріаном Настасе, звинуваченим у корупції; намагався довести, що в офіційного Києва просто замало можливостей, аби належним чином роз’яснити свою позицію в Європі. У відповідь на це гостеві зауважили, що він саме виступає в будівлі британського парламенту і що Україна має представництво у низці європейських організацій та установ, які свого часу закликали її владу зупинити антидемократичні процеси в державі. Досі значну частину тих закликів було ігноровано. Відтак тезу про загрозу подальшої міжнародної ізоляції України ніхто на зустрічі в Лондоні заперечувати не наважувався. Тобто й на цьому напрямку «дипломатія» від Кожари виявилася провальною, що з ним стається вже не вперше. Тож не дивно, що в Адміністрації президента, за інформацією Тижня, вже шукають йому, як одному з основних іміджмейкерів влади на Заході, заміну.
Грищенко та його друзі
12 листопада в паризькій Вищій військовій школі відбулася конференція під назвою «Україна – стратегічне перехрестя Європи». Організаторами заходу виступили французький спеціалізований журнал Revue de défence nationale («Огляд національної оборони») та віденський Інститут Реннера. Але чомусь для запитань та уточнень на запрошеннях було вказано бельгійський номер телефона.
У конференції взяв участь український міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Відчутно було, що тут він господар ситуації. І французькою, і англійською він запевнив присутніх у незламній волі офіційного Києва домогтися кандидатства в ЄС: «Під час виборчої кампанії кандидати зовсім не сперечалися на міжнародні теми. Чому? Бо всі учасники політичного процесу в Україні мають спільну мету – майбутнє членство у ЄС». Перелічуючи успіхи влади на шляху до мети, міністр посилався на новий Кримінально-процесуальний кодекс, на «найбільшу в світі сонячну електростанцію, що будується в Криму» та «парафовану й готову до підписання» угоду про асоціацію з Євросоюзом.
У кулуарах пан Грищенко мило поспілкувався з деякими гостями заходу. І що показово, саме їхні промови були вельми поблажливі до офіційного Києва. Як-от очільника австрійської інституції, колишнього канцлера Австрії Альфреда Ґузенбауера: «Демократія – це перемога більшості над меншістю. Дехто з переможених в Україні не може змиритися з поразкою, а звідси і проблеми». На зауваження колишнього президента Польщі Александра Квасневського, що змішана виборча модель «однозначно не підходить ані Україні, ані іншим державам із недостатньо структурованими політичними системами», пан Ґузенбауер парирував: «Хай би яку систему виборів запропонували будь-якій країні, а люди так чи так її критикуватимуть». Жодної згадки про куплені голоси, про тиск на виборців та зловживання адмінресурсом у мажоритарних округах. «Якийсь лобіст від Партії регіонів», – припустив, слухаючи австрійського гостя, один із міжнародних спостерігачів, що працював в Україні на парламентських виборах.
Конференція тривала в режимі не так дискусії, як чергування виступів. На запитання із зали не знайшлося часу, тож ними обмінювалися лише промовці. Гострих та контроверсійних тем хіба що торкались, але делікатно й без докорів. «Недосконалості чи все-таки фальсифікації? – засумнівався був сенатор Ерве Море, голова групи дружби з Україною у Верхній палаті французького парламенту. Його дещо тривожний за тональністю виступ прозвучав на цьому заході як найбільш адекватний політичним реаліям Києва.
«Чи можна сподіватися, що найближчим часом ви звільните із-за ґрат Юлію Тимошенко? – поцікавився в Костянтина Грищенка модератор, журналіст Жерар Себаґ. «Я ж не Бог, щоб знати, коли пані Тимошенко вийде на волю», – ухилився від розмови міністр. І додав: «Ви знаєте, а близький друг Тимошенко, колишній український прем’єр Павло Лазаренко оце сидить в американській в’язниці»…
Престижне приміщення, статусні учасники, висока мета, політкоректний дискурс… Але чогось відверто бракувало на конференції у Вищій військовій школі. «А що ти хочеш? – зауважив французький колега. – От візьми старий радянський автомобіль, підрихтуй його та винайми найкращих у світі лобістів продавати таку машину. Чи знайдуться покупці? Навряд. Так і з Партією регіонів. Хоч би хто просував її на Заході, а правди про фальсифікації та вкрадені перемоги не сховаєш».