Війна за договором

 

Сьогоднішні дебати довкола розбудови в Украї­ні боєздатної та професійної армії часто спри­ймаються лише як одна з нав’язливих політиканських болячок, якими країну так рясно лихоманить протягом останніх кількох років. Насправді ж не все так просто і зациклено лише на наших внутрішніх проблемах, адже йдеться про стару як світ суперечку щодо того, яка армія краща: масова, що поповнюється за рахунок примусового призову тих, хто має служити (практично всього чоловічого населення, здатного тримати зброю в руках), чи професійна, заснована на службі добровольців, які хочуть і можуть служити в обмін на певну грошову винагороду.

 

 

Ефективні професійні армії, комплектовані найманцями, дуже часто з’являлися там, де основою збройних сил були загальні ополчення громадян – мешканців країни, регіону чи навіть окремого міста. З часом такі ополчення починали втрачати свої бойові якості (їм заважали нехіть обивателів до служ­­би, бідність, брак професіоналізму) і зрештою поступалися професійним воякам. Хоча й не кожне професійне військо при цьому могло бути найманим за своєю природою. Так, за часів середньовіччя суспільна структура практично кожної європейської країни передбачала мілітарну спеціалізацію окремих соціальних груп, найчастіше лицарства (бояр, кабальєро, шляхти). За тодішнім «соціальним договором», на ньому лежав обо­в’язок захищати свою землю й короля, навзамєн чого воно отримувало чималі привілеї, починаючи від доступу до політичного олімпу, що визначав спосіб життя держави, й закінчуючи звільненням від податків, правом носити певний одяг і ще безліччю приємних дрібниць.

 

Паралельно з такою «класичною» військовою організацією вистачало й інших вояків-професіоналів, радше навіть військових заробітчан, найвідомішими з яких були вікінги (варяги, нормани). Варязькі найманці були й при дворах київських князів: Ярослав Володимирович, відпускаючи до Новгорода у 1116 р. норманську дружину, яка допомогла йому посісти київський престол, за літописною легендою, дав їй спеціальну «Правду» (ту саму, яку згодом іменуватимуть «Руською правдою»), що мала обмежити сваволю чужоземних дружинників у стосунках із місцевим людом.

 

Та й шляхетні лицарі, особливо з числа не надто родовитих і заможних, не гребували найманою службою: лицарська служба, згідно з тогочасними нормами, була сезонною, тому решту часу для продовження воєнної кампанії володар мав оплачувати васалам із власної кишені. У 1103 р. Генріх І Англійський ук­лав із графом Робертом Фландрським угоду, відповідно до якої останній зобов’язувався за відповідну плату виставляти щороку 1000 трикінних рицарів. Під час їхнього перебування в Англії король мав давати їм продовольство, фураж і навіть задовольняти всі їхні бажання нарівні з власним почтом.

 

 

Поступово втрачаючи своє воєнне значення, лицарство передало у спадок майбутнім епохам одну з найцінніших рис європейської суспільної традиції – договірність військової служби. Простолюд, який линув до європейських армій на зміну шляхетним баронам, вже не покладався на чесне слово королів, воліючи укладати з ними писані угоди про військову службу. Монархи ж, підписуючи з найманими вояками такі контракти, змушували їх присягати на їхньому дотриманні, породивши таким чином і донині існуючу військову традицію. Пожвавлення то­вар­но-грошових відносин разом із підвищенням соціальної та географічної мобільності населення послужило добрим каталізатором для розвитку професійного «контрактного» війська. Роблячи на нього ставку, королі, які прагнули централізації вла­­ди й розширення свого впливу, вирішували одразу кілька політичних проблем: отримували боєздатне й професійне військо і водночас позбувалися опіки з боку своїх феодалів, які часто володіли приватними гвардіями, чисельнішими за королівські. Це був шлях до цілком державного війська, яке вербувалося і служило в інтересах спочатку правлячої династії, а згодом і всієї країни.

 

Родоначальниками сучасних кон­­т­­­­рак­­т­­ників можна вважати італійських кондотьєрів, які з’явилися у XІV ст. Їхня назва походить від слова соndotta – договір, контракт, що укладався між наймачем і командиром озброєного загону, який запрошували на службу. Аналогом кондотьєрів були їхні сусіди – вояки швейцарських кантонів. Попервах це військо було звичайним ополченням вільних сільських общинників, однак надалі у їхньому середовищі стала поширюватися служба за наймом, а першими замовниками наприкінці XІV ст. стали італійські князі, а згодом Франція, Іспанія та німецькі держави.

 

 

Попри те що в Україні-Русі традиційне рицарське ополчення утрималося в боєздатному стані дещо довше, ніж його західні сусіди, військові заробітки за кордоном тутешнього боярства (а згодом шляхти) були звичайним заняттям. Про це свідчить участь руських князів і боярства в гуситських війнах, воєнних кампаніях Габсбургів і навіть вербунки генуезькими колоніями в Криму руських рицарів для оборони Кафи від турків у XV ст. Одну з найяскравіших сторінок до літопису контрактної служби згодом вписало українське козацтво, служба якого, на відміну від шляхетської, від початку трактувалася як волонтерська, добровільна. Відштовхуючись від цього, свої угоди про козацьку службу будували держава і місцева влада, зобов’язуючись у той чи інший спосіб компенсувати степовим лицарям пролиту кров. Згідно з грамотами, виданими у 1570–1572 рр. польським королем Стефаном Баторієм, козаків уперше було прийнято на організовану державну службу й переписано у спеціальний реєстр.

 

Створивши в середині XVІІ ст. власну державу, козаки подбали не лише про утвердження в ній свого станового війська, а й про формування професійної армії з числа найманців. Перші вербунки іноземних і українських найманців почав провадити ще Богдан Хмельни­цький, а вже за його наступника Івана Виговського спеціальні пунк­ти Гадяцької унії 1658 р. передбачали створення 10-тисячного професійного війська. За кілька років гетьмани об’єднали строкаті наймані полки в «охотницьке» (тобто добровільне, волонтерське) військо, утримуване коштом скарбниці. Структурно цей зародок регулярної армії складався із сердюцьких (піхотних) та компанійських (кавалерійських) полків, які держава забезпечувала грошовою платою, одягом, зброєю та боєприпасами. Хронічною проблемою контрактної армії був брак грошей – далекому від суворої статистики та бухгалтерського обліку державному господарству було вкрай важко збирати потрібні кошти. В умовах хронічного дефіциту готівки гетьмани дбали про те, щоб їхні жовніри справно підживлювалися воєнними трофеями й ситно харчувалися. Добовий раціон пе­­ресічного українського найманця скла­­дався з пшеничного, житнього і гречаного борошна, пшона, сухарів, цибулі, в’яленої риби і, звісно, сала. За всієї одноманітності цих продуктів він був досить ситним – вояк отримував від 3875 до 8572 ккал на добу, що більш ніж достатньо навіть для сучасного солдата, не кажучи вже про мізерність тогочасного європейського харчування.

 

Однак лише сухарів і сала для розбудови контрактної армії було замало – не впоравшись із фінансовим утриманням охотницького війська, Іван Мазепа виявився безсилим спостерігачем у двобої Швеції та Росії, оснащених потужнішими арміями. У XVІІІ ст. що далі Козацька держава втрачала на своєму війську, то примарнішими ставали її шанси на виживання в оточенні войовничих і амбітних сусідів. Щоправда, після Великої францу­зької революції, що проголосила принцип «кожен француз є солдатом і несе обов’язок захисту віт­чизни», долю воєнних конфліктів знову почали вирішувати масові армії. Кожен громадянин країни незалежно від соціального статусу мав відслужити певний час у лавах збройних сил, створюючи таким чином військовий резерв своєї країни. Саме масові армії вели найкривавіші війни модерної доби – Першу та Другу світові.

 

 

Попри зручність загальної військової повинності для держави, що мала у своєму розпорядженні гарантоване поповнення армії, в демократичних суспільствах дедалі частіше починали лунати голоси проти цього «узаконеного військового рабства». Під час Громадянської війни у США 1863 р. в Нью-Йорку спалахнули виступи проти оголошеного в той час призову. Нерідко гострі протести виникали у випадках, коли призовників відправляли на війни, що точилися за кордоном і безпосередньо не були пов’язані з національною безпекою, як-от у 1917 р. в Канаді, Австралії та Новій Зеландії, які брали участь у Першій світовій війні.

 

Аналогічні виступи мали місце в США та інших країнах не так вже й давно – у 1960-х роках під час горезвісної війни у В’єтнамі. Так чи інакше, але навіть у періоди пікової популярності моделі масового призову найдосвідченішу та найфаховішу частину війська все ж таки становили не вчорашні студенти, клерки й крамарі, а вояки, для яких укладені контракти аж ніяк не зменшували почуття патріотизму й відповідальності за долю своєї країни.