Денис Казанський член Тристоронньої контактної групи від представників Донецької області

Війна всіх проти всіх

Політика
24 Квітня 2018, 10:51

За їхніми словами, у політиці тоді все було набагато простіше й зрозуміліше. Існувало очевидне зло в особі Партії регіонів, комуністів та «Сім’ї». І, щоб залишатися на «світлому боці», необхідно було протистояти їм. Спільний сильний ворог змушував політиків із націонал-демократичного табору відкидати взаємні претензії та об’єднуватися. Всі, хто протистояв Януковичу, викликав співчуття в опозиційного табору й міг розраховувати на моральну підтримку великої частини суспільства. Проукраїнськи налаштоване населення готове було пробачати недоліки політикам, які виступали проти регіоналів.

Але часи зворушливого єднання залишилися в минулому. Після падіння режиму та втечі Януковича за кордон ситуація різко змінилася. З 2014 року в українській політиці кожен сам за себе. Якщо раніше країна була розділена переважно на два табори, які по черзі ставали владою чи опозицією, то тепер їх стало набагато більше. Опозиція розпалася відразу на кілька умовних гілок: стару опозицію, молодоопозиціонерів, націоналістів та проросійські сили, які часом воюють не так із владою, як одна з одною. Причому ситуація ускладнюється тим, що кожна з названих груп також не монолітна й поділяється на безліч конкуруючих між собою команд, які можуть до виборів утворити союзи або, навпаки, воювати за місце під сонцем.

 

Читайте також: Казус омбудсмена. Політичне забарвлення уповноваженої

До першої групи можна зарахувати ветеранів української політики. Зокрема, Юлію Тимошенко. Її партія «Батьківщина» за довгі роки побула і владою, і опозицією, пережила кілька серйозних криз, але сьогодні знову на злеті. Кілька разів політологи вже ховали Тимошенко, але щоразу вона підносилася до рейтингових вершин у той час, як її опоненти зазнавали краху. Сьогодні Тимошенко має найвищий президентський рейтинг, тому не вважає за потрібне ні з ким об’єднуватися і виступає як самостійна сила. Хоча в лютому 2016 року лідерка «Батьківщини» на спільній прес-конференції зі ще одним ветераном української політики Валентином Наливайченком заявляла, що збирається виступати з ним єдиним фронтом, пізніше політики все ж таки вирішили йти на вибори окремо. При цьому становище Наливайченка сьогодні не таке райдужне, як Юлії Володимирівни. У президентських рейтингах він поки що серед аутсайдерів.

До умовних молодоопозиціонерів можна зарахувати людей, які стали відігравати активну роль у політиці вже після Революції гідності. Це «Самопоміч», а також численні дрібніші партії та організації на кшталт «Сили людей», Руху нових сил, ДемАльянсу та «Хвилі». У цьому таборі декларують мету оновлення українського політикуму, а на перше місце ставлять боротьбу з корупційними схемами, які не зруйнують ані чинна влада, ані Юлія Тимошенко в разі її перемоги на виборах.

Найгостріша криза 2014–2015 років залишилася позаду, і настав час боротьби за місце під сонцем. Її результат залежить від здатності її учасників домовлятися й від того, які союзи в підсумку вони зможуть укласти одне з одним

 

Незважаючи на великий потенціал саме в цій ніші, молоді політики поки що зазнають великих труднощів у пошуку взаєморозуміння. Неодноразові спроби об’єднання в одну політичну силу досі не дали конкретних результатів. У кінцевому підсумку це може призвести до того, що напередодні виборів молодоопозиціонери знову шукатимуть спільну мову з олігархічними партіями та домовлятимуться про місця у їхніх передвиборчих списках, як це було у 2014-му.

У націоналістичній ніші, яку на початку 2010-х практично одноосібно займало ВО «Свобода», сьогодні з’явився новий серйозний гравець — «Національний корпус» Андрія Білецького. У цій політсилі, здається, більше за інших приділяють увагу партбудівництву. В останній рік вона активно вербує членів серед молоді, організовує яскраві перформанси та постійно позначає свою присутність, розклеюючи наліпки та роздаючи листівки у всіх великих українських містах. Обидві ці партії не раз заявляли про свої наміри йти на майбутні парламентські вибори одним фронтом. У березні 2017 року «Національний корпус», «Свобода» та «Правий сектор» підписали маніфест про об’єднання зусиль.

 

Читайте також: Як Тимошенко готується до виборів

У проросійському таборі зібралися переважно залишки колись монолітної Партії регіонів, яка розпалася за лічені дні після втечі Януковича та його оточення з України. Якщо раніше на цьому фланзі панувала єдність, то тепер тут такий самий веселий безлад, що завжди був у таборі націонал-демократів. На майбутніх виборах на Південному Сході України збирається працювати відразу кілька політичних проектів. Найбільші з них — Опозиційний блок і партія «За життя», які мають досить високі рейтинги й конкурують за проросійського виборця. Першу контролюють олігархи Дмитро Фірташ і Рінат Ахметов. Другу, як повідомляють поінформовані джерела, Віктор Медведчук. Крім них працювати на проросійському фланзі планує «Відродження» Віталія Хомутинника, який також думає про участь у президентських перегонах, а також «Основа» Сергія Тарути, що збирає до своїх лав колишніх регіоналів або пов’язаних із ними людей. А ось майбутнє «Нашого краю», який виник як проект Адміністрації президента та який курирував заступник глави АП Віталій Ковальчук, туманне. Ковальчук через конфлікт з іншими представниками оточення Порошенка опинився в підвішеному становищі, а разом із ним і «Наш край».

Головна перевага проросійських сил — їхня монолітність. Це допомагало їм до 2014 року здобувати перемоги, але тепер вона втрачена. Понад те, окупація проросійськи налаштованих регіонів України також серйозно вдарила по їхніх позиціях. Роздробленість колишніх регіоналів сьогодні знижує ризик реваншу проросійських сил і приходу до влади нового Януковича. Однак він усе ще надто високий, і в майбутньому цей сценарій може втілитися в життя. Достатньо подивитися на сукупний рейтинг Опоблоку й партії «За життя». У разі їх об’єднання проросійський кандидат (чи сила) має всі шанси на перемогу.

 

Читайте також: БПП: один за всіх і всі за себе

Втім, розлад спостерігається сьогодні не тільки в лавах опозиції, а й у владі. Причому градус напруження в коаліції не менший. Стосунки президента та його оточення зіпсувалися, здається, з усіма можливими партнерами. Вочевидь, остаточно зайшли в глухий кут переговори про об’єднання Блоку Петра Порошенка з «Народним фронтом». Немає взаєморозуміння і з прем’єром Гройсманом, який сьогодні краще знаходить спільну мову з Аваковим та Яценюком, ніж із гарантом, і навіть подумує про висунення на президентських виборах своєї кандидатури. Це кулуарне протистояння може вилитися в несподівані союзи представників нинішньої влади з опозицією, яка має всі шанси в недалекому майбутньому стати владою. Останнім часом багато говорять про потенційний союз Юлії Тимошенко й Арсена Авакова, який дедалі менше вірить у перспективи чинного президента й розглядає інші варіанти залишитися при владі.

Історія вже довела, що українські політики, як і су­спільство, охоче об’єднуються тільки в разі загрози з боку сильного ворога. Саме це допомогло їм консолідуватися у 2014 році, узгодити єдиного кандидата й зробити його президентом уже в першому турі виборів. Але до 2019-го вітчизняний політикум підходить надзвичайно роздробленим, у стані bellum omnium contra omnes, тобто війни всіх проти всіх. Найгостріша криза 2014–2015 років залишилася позаду, і настав час боротьби за місце під сонцем. Її результат залежить від здатності її учасників домовлятися й від того, які союзи в підсумку вони зможуть укласти одне з одним.