Деякі з наших земляків розуміли цю відмінність іще в XVII столітті. 1683 року відомий український полеміст Іоаникій Галятовський видав у Чернігові антимусульманський трактат «Аль-Коран Магометів», де розповідав, як турки воюють із персами, бо перші шанують Мухаммада, а другі — Алі. Звісно, ця думка дещо викривлена, але вона відображає той факт, що європейці досить давно помітили в близькосхідних протистояннях власне внутрішньоісламський чинник.
Як розрізнити
Будь-який підручник з ісламу обов’язково розповість, що у вченні є три напрями: суніти, шиїти, хариджити. З останніми, щоправда, труднощі: самі хариджити, які нині представлені лише оманськими й північноафриканськими ібадитами, теж зараховують себе до сунітів. А термін «хариджизм» у популярному використанні слугує для позначення деструктивних явищ, зокрема насилля стосовно інших мусульман. Узагалі сучасний ісламський світ багатий на різні суперечливі та проблемні поняття, прийнятні для одних та образливі для інших; суніти «обзивають» шиїтів, шиїти — сунітів тощо.
Провести універсальну межу між сунітами та шиїтами досить складно, але є певна логіка, на якій ґрунтуються ці два тлумачення ісламу. Для сунітів одкровення завершилося на Корані й постаті Мухаммада (історично відображеній у Суні, переказах про те, що робили він та його сподвижники). У шиїтів одкровення триває і після відходу пророка; так, його рівня вже не матиме ніхто, але рівень імамів (провідників) здобудуть його двоюрідний брат Алі, онуки Хасан і Хусайн і так далі по родоводу, до сьомого чи дванадцятого покоління, залежно від того, про яку течію в самому шиїзмі йдеться. Отже, релігійним авторитетом для шиїтів є не лише Коран і те, до чого закликав сам Пророк, а ще й той великий «текст», який формувався кілька століть і якого суніти, своєю чергою, не визнають. Для суніта істина вже відкрита в Корані й Суні; у шиїтів її шукали й шукають досі, чекаючи повернення «прихованого імама», який урятує світ від несправедливості. Між шиїтами й сунітами чимало також обрядових відмінностей, починаючи від творення молитви й завершуючи святами та прощею до «святих місць». Щоправда, в багатьох із цих питань є розбіжності й між самими сунітами: скажімо, представники малікітської школи в молитві тримають руки так само, як шиїти, а питання про те, чи допускається відвідувати місця поховання «наближених до Бога» праведників, уже кілька століть ділить сунітів на традиційних і салафітів. У шиїзмі історія ще складніша: тут є й імаміти-«двунадесятники» (за кількістю імамів), й ісмаїліти, й друзи, й алавіти, і ще кілька менших груп.
Читайте також: Іслам у Західній Україні: традиційна релігія?
Чи можна сьогодні говорити про глобальну війну шиїзму й сунізму? З одного боку, її контури окреслено подіями останніх 10–15 років. Фактично в усіх державах, де присутня значна частка шиїтів, точаться військові конфлікти. Ємен, де шиїти-зейдити (відомі як хусити) ведуть боротьбу проти сунітського уряду; Сирія, де алавіти — прихильники Башара Асада за підтримки шиїтської ж таки «Хезболли» й іранських сил протистоять сунітській опозиції та «ІДІЛ»; Ірак, де від 2003 року триває сунітсько-шиїтський конфлікт. Зберігається напруженість у Пакистані, Саудівській Аравії, Бахрейні; загалом антишиїтська риторика стала масовим трендом багатьох близькосхідних медіа, і це на додаток до вкрай проблемних відносин Ірану й арабських країн Перської затоки. За межами Близького Сходу, втім, ситуація дещо спокійніша: тут спадає на думку й пострадянський простір, зокрема Азербайджан, де стосунки між шиїтами й сунітами складаються набагато краще.
Інше питання — чи справді саме релігія є рушійною силою цих конфліктів, чи протистоїть сунітський світ шиїтському; як в Іраку, так і в Сирії та Ємені на релігійне життя накладається чимало політичних й економічних чинників. Іще у 2011 році, на початку сирійського конфлікту, я зустрів у Варшаві одного сирійця з Ель-Камишли, який прямував до Швеції. Коли я запитав, чи справді можливий прямий конфлікт між шиїтами-алавітами й сунітами, Амір (так його звали) відповів: «Та ці питання, шиїти чи суніти, тут ні до чого… Це все політика, просто політика». Більш ангажовані в конфлікт мусульмани, утім, однозначніші в судженнях: суніти закидають шиїтам «проросійськість і проіранськість», натомість шиїти вбачають у діях сунітських сил «змову з Америкою». Ісламські організації багатьох країн розповсюджують полемічну літературу, а в мусульманському світі (по обидва боки «барикад») досить популярні доробки «фахівців із Іншого» — сунітських критиків шиїзму або шиїтських критиків сунізму. Останнім часом ця полеміка за обсягом виданих праць навіть не поступається традиційним дискусіям із християнством.
Аятола чи емір
Шиїти й суніти справді сприймають ідею влади дещо по-різному. Для шиїзму історично характерний ідеал правителя, який буде не світським, а передусім духовним авторитетом, тобто матиме повноцінне право тлумачити іслам. Історично цими постатями, як вважають шиїти, були нащадки Пророка — імами, а в наш час, наприклад, популярна концепція «влади законодавця» (вілаят е-факіг). У сунізмі натомість халіф досить рано став просто «еміром вірних», рушієм військово-політичного апарату, а ось релігійний авторитет мають учені-улеми, за якими визнано певну спадковість у передачі знання від Пророка та його сподвижників. Для шиїзму, як наслідок, характерніший культ особи; якщо для сунітів завершеним повноцінним ідеалом для наслідування є лише Пророк, то в шиїтів маємо «родину Пророка», його нащадків-імамів, які володіють «вродженим знанням» і «непогрішимістю». У сучасній політичний культурі зустрічаємо ще й шанування одноосібних авторитетів (наприклад, «знаків Божих» — аятол), що стало особливо помітним у період після так званої ісламської революції в Ірані. Для багатьох сучасних напрямів політизованого шиїзму лояльність до якогось лідера ставала мало не ознакою належності до віри взагалі; так, пригадуються відео й свідчення очевидців із Сирії, де провладні сили змушували противників режиму ставати на коліна, цілувати портрет Башара Асада й говорити: «Ля іляга ілля Асад» («Немає бога, крім Асада»). В Ірані, наприклад, на кожному кроці можна побачити портрети аятол Хомейні і Хаменеї; власне, чи не перше, що помічаєш у Тегерані, вийшовши з аеропорту (імені «імама Хомейні», звісно), є величезний мавзолей самого Хомейні. На додаток до цього для шиїзму характерний іще й культ мучеництва; це чи не єдина мусульманська група, яка вшановує пам’ять про Хусайна, онука Пророка, заподіянням собі тілесної шкоди; так званий тадриб, самобичування, коли вірянин-шиїт завдає собі кривавих ударів ланцюгом. Ідея мучеництва мала і свій ідеологічний вимір: Алі Шаріаті (1933–1977), один із провідників «ісламської революції» в Ірані, писав, що, гинучи в ім’я віри, мученик утверджує своє ім’я, надає йому істинного сенсу.
Читайте також: Іракські шиїти готуються штурмувати авіабазу поряд із Мосулом
У політичному шиїзмі, передусім тих ідеях, які офіційно пропагуються в Ірані, сформувався певний культ насилля на експорт — ісламізації всього світу за власним зразком. Попри всі реформи та зближення із Заходом, Іран залишається головним осередком антиамериканізму й антизахідництва на Близькому Сході, не кажучи вже про постійну антиізраїльську риторику. Пригадую, як у Центрі міжнародних конференцій у Тегерані, де я був учасником конференції з розмаїття культур і прав людини, під портретом Хомейні було вміщено велику шафу з книжками «світової філософської скарбниці»; переклади Геґеля, Шопенгауера, Ніцше, але вище за всіх стояв «Mein Kampf» Адольфа Гітлера. Насправді Іран зазнав помітних інтелектуальних утрат у постреволюційний період: чимало представників інтелігенції, зокрема й релігійної еліти, покинули країну, бо не вважали «ісламську революцію» справді ісламською.
Геополітичні орієнтири ТА союзники
Отже, спостерігаємо політизацію як шиїзму, так і сунізму; і важко сказати, що є сьогодні більшим злом для Близького Сходу: шиїтський режим Асада разом із «Хезболлою» та іранськими найманцями чи сунітська «ІДІЛ», до якої долучилися комбатанти з десятків країн світу. Зрозуміло, що як перші не репрезентують усіх шиїтів, так і другі не відображають думки сунітів (понад те, чимало сунітських релігійних діячів проголосили «іділівців» «хариджитами»). Цікаво, утім, як у цьому випадку шиїтський та сунітський світи знаходять підтримку сторонніх сил: якщо суніти здебільшого орієнтуються на Захід (передусім США), то для шиїтів за останні роки союзником стала Росія. Розвиваючи логіку Гантінґтона, можна говорити про «шиїтсько-православне» та «сунітсько-протестантське» протистояння в регіоні; ідеолог євразійства Алєксандр Дуґін не так давно заявляв, що «російсько-шиїтський альянс — це не просто геополітика, це глибинна спорідненість релігійного типу». Хоч би яким маргінальним здавався Дуґін, за останні роки Росію (і тамтешніх мусульман-сунітів) багато разів відвідували шиїтські релігійні лідери. На різноманітних конференціях та інших заходах звучала риторика «традиційних цінностей», омріяної «духовності», якою начебто так вирізняються Росія та Іран і яку так давно втратив «матеріалістичний» Захід. «Права людини — це не право на розпусту, навпаки… це право очей бачити прекрасне, право вух чути добре, право язика говорити гідне», — оповідала в одній зі своїх програм офіційна радіостанція Ірану. Не так давно й предстоятель РПЦ Кірілл прямо заявляв, що права людини — це «ідолопоклонство» й «глобальна єресь»; як бачимо, риторика і деяких шиїтів, й деяких православних співзвучна й означає своєрідне продовження політичного альянсу.
Читайте також: «Захищати батьківщину заради Аллаха»
Суніти, своєю чергою, також балансують між антизахідництвом та пошуком підтримки в ЄС і Штатів; якби не американська присутність у країнах Перської затоки (яку араби називають Арабською), місцевим монархіям було б складно втримати ситуацію, адже шиїтські сили діють і в Бахрейні, і в Саудівській Аравії. Те саме стосується й Сирії, де Захід підтримує нерадикальну опозицію; власне, ці «помірковані сунітські сили», які репрезентують «ісламізм», демонструють певну готовність до політичного діалогу, розглядають можливість демократизації (проведення виборів) тощо. Після того як колись потужний арабський націоналізм, соціалізм та інші сили поступилися в сунітському світі ісламістам, Захід постав перед вибором, із ким працювати далі: будуть це ліберали, яких «арабська вулиця» практично не чує, чи все-таки помірковані сили, єдині, хто може вибити ґрунт із-під популістичного радикалізму.
У різних країнах, утім, ситуація не однакова; що далі від «параду незалежностей» середини ХХ століття, коли територіально сформувалася більшість держав мусульманського світу (до того колонізованих Заходом), то сильніше видозмінюються кордони. Ми перебуваємо десь на шляху до нових перемовин і угод, після яких, цілком імовірно, отримають інші кордони такі держави, як Ємен, Сирія, Ірак. А точніше, той поділ, який уже є нині і який стає дедалі відчутнішим, формалізується на папері. І зумовлений він буде саме етноконфесійним чинником, протистоянням арабів та курдів, шиїтів та сунітів. На цьому тлі чимало хто в ісламському світі ностальгуватиме за колишніми імперіями, як-от Османська, тим більше що керівництво Туреччини, уже ангажоване у військове протистояння в Сирії та Іраку, дедалі частіше заявляє про необхідність перегляду «нав’язаних» їй кордонів. Іще років 10 тому цілком світська держава сьогодні на всю потужність задіяла релігійний чинник, особливо на тлі протистояння Ердогана й Ґюлена, коли Анкара закликає сусідні мусульманські держави визнати прибічників останнього «терористами».
«Дефрагментація» Близького Сходу, як бачимо, стала кривавою ареною і для внутрішньої, і для геополітичної боротьби. На цьому тлі голосів, які закликали б до об’єднання, порівняно небагато; наприклад, у середині 1950-х були спроби вибудувати своєрідний «ісламський екуменізм» (такарруб — «наближення»), підписували відповідні декларації, передусім за участю провідних центрів сунізму та шиїзму-імамізму. Сьогодні ситуація змінилася: для багатьох сунітських урядів шиїти стали прямою загрозою державному ладові, а для шиїтських меншин власне суніти — агентами «світового імперіалізму» й ворогами віри. Заходи, пов’язані з діалогом між шиїтами й сунітами, які відбуваються останніми роками, часто теж мають відверту політичну мету; наприклад, ключовими постатями на нещодавньому форумі «Єдність ісламу — єдність мусульман», який відбувався в Москві, були представники іранських шиїтів та російських сунітів; зрозуміло, що офіційні сунітські організації РФ, які підтримали агресію в Сирії, а також шиїтські кола Ірану (у цьому випадку союзники Кремля й режиму Асада) перебувають на «одній хвилі», засуджуючи всіх своїх опонентів як екстремістів. Водночас у Сирії представники різних напрямів ісламу щодня бачать одні одних у приціли автоматів. Слід, вочевидь, говорити саме про це, а не просто декларувати якісь «спільні цінності» чи «загальнолюдське благо».
Читайте також: Криза стереотипів і упереджень
І все-таки робити висновки про глобальне сунітсько-шиїтське протистояння немає сенсу. Вулицями європейських міст ходять і шиїти, і суніти, які емігрували із Сирії чи інших країн; у нас, в Україні, де також є шиїти, антишиїтської риторики від сунітів практично не чути. Там, куди ще не докотилася війна, де, власне, немає чого ділити матеріально, відносини між шиїтами й сунітами залишаються цілком толерантними. Не можна не згадати, наприклад, і шиїтів-ісмаїлітів, центр яких нині базується в Лондоні і які відомі своїми гуманітарними проектами в деяких шиїтських регіонах, наприклад у Таджикистані. На пострадянських теренах навіть існують духовні управління мусульман, що об’єднують шиїтські й сунітські громади (у Білорусі). Парадоксально, але для деяких сунітських діячів діалог із шиїтами може бути легшою справою, ніж із сунітами іншого тлумачення ісламу, як, скажімо, це відбувається із прихильниками суфізму. Але знову ж таки в тих випадках, коли релігійні лідери не вбачають загрози в іншому, коли той інший не претендує на чужу «канонічну територію». Що буде далі, покаже час, але, судячи з тенденцій, найближчими роками боротьба шиїтів і сунітів стане однією з визначальних для сучасного ісламу. А сторонні сили традиційно «поділятимуть і володарюватимуть», коригуючи взаємний вогонь далеко від лінії внутрішньомусульманського фронту.