«Реал» — нетипова документальна стрічка. Знята на «гоупро», без монтажних склейок, просто півтори години реального часу в одній траншеї з українськими військовими, які здебільшого або розмовляють по рації, або просто чекають. Подібні відео нерідко знімають українські військові, але
1) нікуди не викладають, бо тут немає сюжетних цікавинок;
або
2) викладають, але роблять вигадливий монтаж і додають закадрову музику та інші ефекти.
Олег Сенцов же вирішив піти нестандартним шляхом і подати війну без прикрас і, по суті, того, що люди в тилу звикли вважати війною: атаки, відступи, військову техніку тощо. Такі переконання тиловиків спричинені хибними уявленнями про війну, сформованими голлівудськими фільмами. Тоді як справжня війна — це, за винятком недовготривалих штурмів, передусім чекання, а ще розмови. Усе це і складає основу «Реалу» і від того деяким глядачам буде важко повірити, що такою і є реальність війни.
Ситуацію в фільмі ми бачимо такою, як її зняв на своє «гоупро» командир штурмової роти Олег Сенцов, який відтак є і оператором стрічки. Увесь фільм він здебільшого спілкується по рації з командирами інших підрозділів і передає інформацію далі: просить про евакуацію, людей і БК. З його слів ми поступово дізнаємося, що ж сталося з його ротою: дія відбувається на Херсонщині, де його «бредлі» був за кілька годин до цього підбитий ворогом, тож він з побратимами опинився на позиції з кодовою назвою «Марсель», не доїхавши до позицій із назвою «Реал». І далі Сенцов (позивний якого «Ґрунт») обмінюється інформацією з іншими військовими, яких нам не показують, але яких поступово можна вирізнити за голосами: «Гуцул», «Геній», «Сармат», «Капрал», «Скачик», «Майстер», «Мольфар», «Донбас», «Чорний», «Палій», «Байден», «Гараж» та інші. І ці голоси — важливі персонажі в фільмі, як і звук загалом. В інтерв’ю Тижню Олег Сенцов розповідав, що зі звуком довелося найбільше поморочитися, бо «гоупро», зрозуміло, записує його зовсім не в такій якості, яка потрібна для фільму. І, оскільки з траншеї майже нічого не видно, то розібратися з тим, що відбувається довкола, можна лише на слух. Міни, літаки, «пташки» (коптери), «банки» (БТР), автоматні черги — звуки всього цього довелося покращувати, накладаючи одну доріжку на іншу і посилюючи.
Тодішній бій, частину якого зображено в «Реалі», тривав вісімнадцять годин, тоді як кіно триває лише півтори. Важливо, що митець завжди відбирає один фрагмент дійсності, абсолютизуючи його, роблячи символом свого часу, тоді як «Реал» — це випадок, коли дійсність сама обрала цей момент, а митцю вже довелося цей вибір прийняти і дати йому назву.
Сенцов каже, що це його найбільш особистий матеріал, який був знятий випадково, але став фільмом передусім тому, що режисер хотів зберегти пам’ять про загиблих тоді побратимів. І наприкінці стрічки зазначено, що «двадцять два українські солдати лишилися на Реалі назавжди».
А ще він хотів зафіксувати реальну, неголлівудську війну. Він переконаний, що під час війни про неї треба знімати документальне, а не ігрове кіно. Бо в останньому реальності точно не буде, а лишиться якщо не пропаганда, то самі почуття. Але справжності точно не буде, тоді як треба розповісти про війну такою, як вона є, щоб уникнути наступної війни.
Фото: Настя Телікова
Від 2013 року в Україні з’явилося багато документальних фільмів про війну, які вибороли низку нагород на світових фестивалях: «Зима у вогні», «Українські шерифи», «Маріуполіс», «Міф», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Свобода у вогні», «20 днів у Маріуполі» (здобув Оскар-2024), «Залізні метелики», «Мирні люди», «Озброєні піснею», «Порцелянова війна» (номінована на Оскар-2025), «2000 метрів до Андріївки», «Стрічка часу» тощо. Існує також неформальне кінооб’єднання «Вавилон’13», яке виробляє короткометражні та повнометражні документалки. Тож виробилася вже навіть певна традиція того, як показувати військові події, яку «Реал» невимушено порушує: і в цьому його сила, і слабкість. Адже через свою спрощену специфіку він багатьом може видатися не так повноцінним фільмом, як просто відео, покращеним до кіноформату. Втім, саме це і робить документалку Олега Сенцова унікальною, несхожою на традиційні фільми цього жанру, і водночас — незручною реальністю, яку варто подивитися і під таким кутом зору.