Але мало хто пам’ятає, що співавтором тієї промови був граф Ріхард Ніколаус фон Куденхове-Калерґі. Саме цей австрійський аристократ, брабантські предки якого брали участь у Першому хрестовому поході, став головним промоутером ідеї європейського об’єднання ще в міжвоєнні роки.
Історичний сенс цього об’єднання, на думку графа, полягав не лише в тому, щоб запобігти майбутнім внутрішнім війнам. Європі також було потрібно вижити «між Сціллою російської військової диктатури й Харібдою американської фінансової диктатури», — писав Кундехове-Калерґі у своєму маніфесті «Пан-Європа» в 1923 році. Але російську загрозу він вважав значно більшою за економічне суперництво зі США. «Усе європейське питання зводиться до «російської проблеми». Головною метою європейської політики має бути запобігання російському нашестю. І єдиний спосіб його відвернути — це об’єднати Європу. Історія ставить Європу перед вибором: або, попри всю міжнаціональну ворожнечу, об’єднатись у союз держав, або одного дня стати жертвою російського завоювання. Третього Європі не дано», — писав Куденхове-Калерґі. І християнсько-демократичні лідери, які заклали фундамент Європейського Союзу після Другої світової війни, також це розуміли. Канцлеру Західної Німеччини Конраду Аденауеру належить знаменитий вислів про те, що «Азія стоїть на Ельбі».
Читайте також: Україна як мірило реальності
Відтоді багато чого змінилося. Після завершення холодної війни західні лідери й обивателі розніжились у теплій ванні власних ілюзій та мрій про «Європу від Лісабона до Владивостока». Коли у 2014 році Азія стала на лівому березі Сіверського Дінця, більшість це стурбувало значно менше, ніж, наприклад, зміни клімату. І не тому, що порятунок України менш важливий за порятунок усієї планети (таке формулювання питання в принципі позбавлене сенсу). Просто чимало європейців уже давно переселились у світ «кінця історії», у якому «російське нашестя» — це щось з лексикону навіжених, які загубились у часі. Але зараз натиск реальності стає дедалі потужнішим. «Нинішня криза — не українська криза, це російська криза», — заявила днями міністерка закордонних справ ФРН Анналена Бербок. І це добрий знак. Так, ми з вами торочимо про це вже восьмий рік поспіль (хоча насправді — понад століття), але добре, що голос здорового глузду на Заході лунає щоразу гучніше.
Що станеться завтра — передбачити важко. Те, що події найближчих днів, тижнів чи навіть місяців будуть черговим краш-тестом для української держави й суспільства, не викликає жодного сумніву. Але також випробування на життєздатність проходить історичний проєкт об’єднаної Європи. Якщо вона гідно зустріне цей виклик, він може стати початком її внутрішнього оновлення — передусім на рівні базових уявлень про світ і, звісно, цінностей. Упродовж останніх років багато говорили про повзучий тріумф Realpolitik, себто політики, не обтяженої ідеологіями й іншими «абстракціями». Свого часу таких «прагматиків» було вдосталь і в Україні. Вони твердили, що заради взаємовигідного (і, звісно, «багатовекторного») економічного партнерства треба винести за дужки мову, історію й ідентичність. Але у 2014-му вони всі зазнали краху. Бо виявилося, що Росія поводиться аж ніяк не прагматично й готова насаджувати ідеологію «русского мира», навіть якщо їй за це доводиться дорого платити.
Читайте також: Путіна спинить лише правда
Ось і тепер європейські реалполітики з подивом для себе виявили, що «ідеологічні абстракції» важать для Владіміра Путіна значно більше, ніж «Північний потік-2», не кажучи про решту санкційних наслідків, що спіткають Росію після вторгнення в Україну. Це зовсім не той прагматизм, на який сподівалися ті, хто мріяв про «Європу від Лісабона до Владивостока». Путін, звісно, аж ніяк не ідеаліст. Але культурна матриця, на сторожі якої він стоїть, — це невіддільна частина цивілізаційної моделі, поза якою ні його режим, ані Росія в її теперішньому вигляді існувати не можуть. «Блатна істерика», яку Путін нині розігрує перед усім світом, — це лише черговий прийом російської самооборони. І всі «гарантії безпеки», яких він вимагає, насправді зводяться до того, щоб світ і надалі не заважав Росії функціонувати так, як вона функціонує нині: без прав людини, приватної власності, громадянського суспільства, демократії та всієї решти атрибутів, що відрізняють європейську цивілізацію від ординської.
Саме тому не вдасться винести цінності за дужки, адже в основі своїй теперішнє протистояння — це боротьба цивілізацій. І жаль, що Європа так довго перебувала в полоні ілюзій. Але тепер вона має хорошу нагоду отямитися. Ми, наприклад, це вже зробили — і саме тому ще маємо силу чинити опір.