Насамперед ішлося про «дводумство», яке давало змогу мешканцям Океанії дотримуватися двох суперечливих і навіть взаємовиключних істин водночас. Навички, набуті внаслідок пригноблення, доводять людину до стану, в якому вона здатна переключатися з однієї істини на іншу, тільки-но усвідомить: перше переконання не діє, час переходити до другого. Якщо ви примудряєтеся вкласти в голову такі два несумісні факти, як відсутність російських військ у Криму (адже ніхто так і не визначив походження загадкових «зелених чоловічків») та обмежена військова присутність їх там для допомоги місцевому населенню, можете себе привітати: ви успішно склали іспит на дводумство.
Те саме, вочевидь, стосується й Донбасу: там немає військових РФ, лише якісь повстанці, однак необхідно вести переговори з Москвою щодо регіону, статус якого визначається виключно Україною та її законодавством. «Ми тут, і водночас нас тут немає» – політична загадка, яку під силу розгадати лише тим, хто не втратив безпомильної інтуїції щодо примх та привілеїв можновладців. Здатність весь час застосовувати дводумство на практиці – це така собі постмодерністська гра, учасники якої кепкують із нашої епістемології, яку Фрідріх Ніцше назвав би нігілізмом. Нічого не існує, нічого немає, це лише витвір нашої уяви, та щось таки може бути, коли подивитися під іншим кутом, крізь інший соціальний оптичний приціл.
Перехід від кафкіанського до орвеллівського світу – це перетин межі між цілковитим та мінливим злом, як сказав би Зиґмунт Бауман. У світі Кафки (до Другої світової війни) люди не розуміють, чому і як усе це могло статися з ними: просто трапилося без жодних раціональних пояснень, без ніякісінької логіки – однак їм відома альтернатива, на котру можна рано чи пізно сподіватися. Натомість у світі Орвелла люди розуміють чому і як, але практично нічим не можуть цьому зарадити, бо жодної альтернативи не існує. У світі мінливого зла діє принцип «зроби це сам». І людина робить. Її змушують стати злом. Сама вона, а не її кати, вигукує: «Зробіть це із Джулією! Тільки не зі мною!». Зрештою, герой Орвелла справді любить Старшого Брата.
Читайте також: Уявна розмова про кліше
Усе заперечується, вигадується все нове. Щодня все створюється й нищиться. Люди, які контролюють минуле, контролюють майбутнє. А ті, що теперішнє, – минуле. Ті, хто тримає у своїх руках телебачення, володіють реальністю. Ті, хто має владу над інтернетом, контролюють уяву народу і принцип альтернативи. А ті, хто над ЗМІ, контролюють території. Контролери телебачення перетворюють страждання на злобу, викликають любов до Старшого Брата й ненависть до Еммануеля Ґолдстейна. Усім відомо, що двохвилинка ненависті походять саме з Океанії. Колективна істерія, її вплив на політичні дії та виправдання тієї чи тієї політики – це шлях до формування легітимності й правди. Еріх Фромм запровадив термін «рухома правда», що стосується будь-якої ситуації, конфлікту або війни.
Іще один орвеллівський принцип суттєво вплинув на сучасний політичний пейзаж. «Війна – це мир», – стверджує Партія Океанії. Кардинально змінюються аргументи залежно від того, йдеться про альянс чи про ворожнечу країни з Євразією (геніальний Орвелл передбачив політичні фантазії Путіна щодо конкурентної цивілізації та політичного союзу на противагу ЄС) та Остазією (третя вигадана наддержава роману «1984», водночас і суперник, і союзник Океанії та Євразії). Ось уже Партія стверджує: «Мир – це війна» – і знов у виграші ті, кому вдається миттєво переключитися на цю істину. Вони не покажуть своєї слабкості й неспроможності правильно розуміти все велике та значне; краху зазнають лише ті, хто так не може. «Ти не існуєш», – каже О’Браєн Вінстонові Сміту так, ніби людям дарує існування Партія, а не якась інша сила.
За лаштунками світу політичного лицедійства й ментальної акробатики еліти, що супроводжується фанатизмом народних мас (щирим і довгостроковим або ситуативним і недовгочасним), залишається той факт, що неінтенсивні конфлікти можуть суттєво змінити принципи війни та миру. Нині йдеться здебільшого не про територію, всі територіальні претензії – це лише тактичний маневр, що маскує справжні цілі, а саме про політичну дестабілізацію, соціальне пригноблення, розкол у суспільстві і, зрештою, порушення ритму життя. Залякування сприяє тому, що людина сприймає реальність через страх та недовіру: це і є метою орвеллівської політики. Подібно до Вінстона Сміта і Джулії, які неминуче втратять своє кохання та дружбу на користь Океанії, Внутрішньої Партії та Старшого Брата, суспільства можуть загубити свої перспективи, альтернативи, надії та форми віри. Безальтернативний світ здатні створити будь-які сили, що породжують соціальний детермінізм та політичний фаталізм: від західної технократії під маскою демократії до відверто диктаторських, неоімперіалістських, ревізіоністських і мстивих держав на кшталт Росії.
Чи була антиутопія Орвелла пророчою? Поза сумнівом, так. Заборонена книжка Еммануеля Ґолдстейна «Теорія і практика олігархічного колективізму» допомагає зрозуміти російську форму правління, олігархію, що супроводжується затятим ігноруванням політичної свободи й індивідуальної етики, а також майже сучасною моральною та політичною вразливістю.