Про те, що війни в наш час ведуться не тільки на фронтах, знають сьогодні й школярі. Війни бувають економічні, інформаційні й давно вже точаться не тільки в реальному світі, а й у віртуальному просторі, де зброєю є не танк або гаубиця, а слово, образ чи мем.
Гаряча фаза російсько-української війни, як відомо, стартувала у 2014 році, після вторгнення російських військ до Криму. Значно рідше згадують про те, що невидима інформаційно-культурна війна за свідомість між Росією та Україною почалася набагато раніше. І якщо на фронтах Україні вдалося вистояти й стримати натиск противника, навіть відбити в нього частину захопленої території, то у війні культур успіхи куди скромніші. Тут, як і раніше, РФ відчуває себе повноправною господинею та панує на більшій частині української території.
З 2014-го в Україні заведено всіляко таврувати та лаяти сепаратистів і колаборантів. Само собою люди, що ненавидять власну країну, мало в кого можуть викликати симпатію. Але при цьому ми майже не ставимо собі головного питання, що слід було б зробити найперше: а як же так вийшло, що велика кількість наших громадян стала зрадниками? Чому мільйони співвітчизників відверто чи приховано співчувають агресору в нинішній війні? Чому люди з українськими іменами й прізвищами часто думають і говорять, як махрові російські націоналісти-чорносотенці?
Без розуміння таких ключових речей війну проти Росії можна буде тільки припинити, але не виграти. Приблизно так, як це відбувається тепер.
Лінія фронту на Донбасі майже не рухається вже кілька років, ми фактично взяли паузу, але мало хто сумнівається в тому, що Москва не зупиниться на досягнутому. Живильне середовище, у якому визрів конфлікт 2014-го, нікуди не зникло. В Україні все ще живуть мільйони співчутливих Росії громадян, яких Москва в будь-який момент може використовувати як привід для обґрунтування подальшого вторгнення, що вже спостерігалося після втечі Януковича до Ростова. Президент РФ Владімір Путін ще задовго до війни сказав, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. І в цьому є частка істини, адже якщо російські війська можна зупинити лінією укріплень, то російську культурну та інформаційну експансію в російськомовному середовищі так просто зупинити не можна.
Читайте також:Пастка «спільного моря». Війна за Азов
Щоб протистояти ворожій армії, необхідно мати свою, яку можна порівняти за кількістю озброєння та рівнем підготовки. Щоб протистояти ворогові у війні контентів, потрібно так само вміти створювати власний контент, який можна порівняти за обсягом та якістю. І тут успіхи України ще скромніші, ніж успіхи у військовій сфері. Культурний простір країни, як і раніше, значною мірою контролюється Росією. І така ситуація нескінченно породжує «проросійських українців» — громадян українського походження, що ментально цілком перебувають у російському культурно-інформаційному полі й мислять більше як росіяни, ніж як українці.
У світовій науці давно вже є таке поняття, як меметика — теорія про здатні до самокопіювання одиниці культурної інформації (меми), яку ще в 1976 році придумав британський учений Річард Докінз. Так ось за кількістю створених мемів Росія давно й значно випереджає Україну. І це стосується практично будь-яких мемів: як у вузькому значенні цього слова (картинки з мережі), так і в широкому (музика, крилаті фрази, образи з фільмів). Комусь така постановка питання може здатися несерйозною. Але саме з мемів у кінцевому підсумку й складається наша свідомість. Вони формують людське ставлення до реальності, зокрема й спонукають людей братися за зброю та підтримувати ту чи іншу сторону у воєнному протистоянні.
Замість того щоб проклинати українця зі Слов’янська чи Луганська, який вирішив приєднатися до проросійських збройних формувань на Донбасі, ми повинні поставити собі запитання: а що ж спонукало його це зробити? Тільки розуміючи ці причини, зможемо боротися з їхнім наслідком. І щойно ми почнемо вивчати це питання, відразу ж побачимо, що шансів стати патріотичними громадянами в жителів промислових міст Сходу країни було небагато.
Уявімо собі мешканця Донбасу, який народився в другій половині 1980-х і якому сьогодні близько 30 років. Від самого народження він перебував у російському інформаційному просторі, в оточенні російських мемів. Спочатку дивився радянські мультфільми та дитячі фільми на зразок «Гостьи из будущего». Потім, із поширенням піратських відеокасет, перейшов на голлівудську продукцію, озвучену російськими перекладачами: їхні голоси врізалися в пам’ять усіх, хто пережив 1990-ті й теж устиг стати мемом. У підлітковому віці він став слухати популярні серед молоді рок-гурти «Кино», «Арию», «Алису», «Гражданскую оборону», навчився бринькати на гітарі дворові хіти. На шкільних дискотеках, у маршрутках, на ринках — усюди його оточувала російська музика, попса чи шансон. На стику століть у моду стали входити російські фільми: «Менти», «Брат», «Бригада», «Бумер». У народ пішли гуляти популярні фрази з цих кінострічок: «У чому сила, брат?», «У кого правда — той і сильніший» тощо. Російські супергерої були сумнівної якості, — божевільні ветерани чеченської війни, менти та бандити, — але через брак своїх згодилися й ці.
Якщо нашому уродженцю Донбасу хотілося почитати, він ішов на місцевий книжковий ринок, де в широкому асортименті продавалися російські видання: детективи Донцової та Марініної, бульварне чтиво про пригоди «Сліпого» й «Скаженого», історичні праці про «Велику Вітчизняну війну», «кривавих бандерівців», «зрадника Мазепу», «крах проекту» під назвою «незалежна Україна». Для інтелектуалів у продаж надходила «висока література» — романи Віктора Пєлєвіна та Владіміра Сорокіна.
Читайте також: Справа Вишинського: викрити агентуру
А що ж було в цей час на іншому фланзі? До якого українського продукту мав доступ мешканець Донбасу? Найкраще велося музичній сфері. Там існували хоча б якісь відомі українськомовні гурти: «Океан Ельзи», «Скрябін», «Воплі Відоплясова», а також Ірина Білик (так, вона тоді ще співала українською). Звісно, в ефірах радіостанцій почути їх вдавалося куди рідше, ніж росіян, але це було принаймні хоч щось. Адже кіноіндустрія мала значно гірше становище, і за перші 25 років незалежності там не з’явилося жодного українського фільму, який міг би претендувати на статус культового чи хоча б став помітним явищем у маскульті. В Україні ніколи не існувало власного Даніли Баґрова, тому на постерах друкували російських героїв, а молодь розмовляла фразами з російських стрічок.
Не кращою була ситуація з українськими книжками, які, звичайно, друкувалися, але практично не досягали Сходу України. До появи мережевих книжкових супермаркетів, в епоху книжкових ринків і розкладок у містах Сходу тотально домінував російський продукт. На українські книжки вдавалося натрапити набагато рідше й українські письменники губилися на тлі різноманіття російської продукції.
Чи багато шансів мав такий мешканець Донбасу стати свідомим громадянином України та й українцем узагалі? Очевидно, що ні. Люди виростали й формувалися повністю зануреними в російське інформаційне поле. І автор знає, про що пише, оскільки сам виростав і здобував освіту в таких умовах. Щоби бути українцем на Донбасі, завжди доводилося докладати зусиль.
Читайте також: Чужий міф як убивця
Політична криза та війна 2014-го багато в чому стали наслідком і цього тотального домінування Росії у вітчизняному культурно-інформаційному просторі. І доти, доки ситуація не вирівняється й Україна не відіграє втрачені позиції, ми не здобудемо повної перемоги. Вітчизняна культура мусить уміти так само відвойовувати території, раніше віддані росіянам, як українська армія відвойовувала захоплені ворогом Слов’янськ і Маріуполь. Але для цього в культуру, як і в Збройні Сили, потрібно вкладати гроші.
Культурна експансія на власну територію повинна стати фундаментальним завданням та національним проектом для України. І це не перебільшення. На власній землі ми давно вже віддали ініціативу сусідові, який, як відомо, не бажає нам добра й процвітання. Захищатися силою зброї мало. Справжня незалежність від Росії настане тоді, коли українські громадяни перестануть цитувати російських кіногероїв і пересилатимуть одне одному в соціальних мережах українські меми.
Технічно вирішити цю проблему можна. У багатьох країнах є програми фінансової підтримки книговидання та кінематографа, системи грантів для письменників. В Україні останніми роками справа також зрушила з мертвої точки, але цих зусиль усе ще недостатньо. Важливо розуміти, що колосальних коштів і не потрібно. Сьогодні на діяльність Міністерства інформації та Міністерства культури виділяються десятки мільйонів гривень, які витрачаються неефективно та які можна було б скерувати в інше річище. Замість підтримувати «Мінстець» ліпше започаткувати конкурс із великим призовим фондом для українськомовних реперів. Може, тоді в трендах на YouTube поруч із російськими з’являться вітчизняні виконавці. Варто вкластися в українську культуру сьогодні, щоб завтра заощадити на вкладеннях в оборону.