Війна та армія, яка змінила Україну та світ

Повномасштабне вторгнення, розпочате 24 лютого 2022 року, стало черговою фазою російсько-української війни, що триває з 19 лютого 2014 року. Впродовж цього часу українська військова система зазнала глибокої перебудови, що дозволило оновленій армії зустріти повномасштабне вторгнення з досвідом восьми років бойових дій.

Можливо, вже призабувся той факт, що у лютому 2014-го держава мала не більш як 5 000 військових, здатних виконувати бойові завдання. Підрозділи були недоукомплектовані, управління — інертним, техніка — зношеною. Про що можна говорити, якщо танки не мали справних акумуляторів і не могли виїхати з баз — не те що на захист Криму чи Києва? Вони не були спроможні обороняти навіть власні пункти дислокації. Армія існувала лише на папері.

У 2022 році ситуація була іншою. Країна зустріла вторгнення з офіцерами й сержантами з реальним бойовим досвідом, системою управління, яка вже працювала в умовах війни, та підготовленим резервом. І якби не була зірвана повноцінна мобілізація та підготовка, я переконаний — ворог не мав би тих успіхів у захопленні української території, що здобув протягом першого тижня вторгнення.

Зміни відбулися не лише в чисельності. Вони торкнулися принципів підготовки, командування і взаємодії. Саме ці зміни визначили, як Україна пережила перші місяці великої війни. Як змінились СОУ, які нині входять у топ-20 найсильніших армій світу?

2014 момент істини для України та ЗСУ

Тоді, у далекому лютому 2014 року, стало очевидно: держава не має інструменту для оборони. Як ми вже зазначали, завдяки діяльності Януковича ЗСУ фактично були знищені. Перші місяці війни 2014-го — це була суцільна імпровізація. Добровольчі формування, мобілізаційні хвилі, волонтерська допомога, термінове відновлення техніки зі складів — система не працювала як цілісний механізм, а зшивалася на ходу. Але саме цей період став точкою відліку.

Війна розвіяла ілюзії. З’ясувалося, що скорочена, формалізована армія мирного часу, про яку говорили більшість тогочасних воєнних доктрин, не здатна реагувати на гібридну агресію, де поєднуються регулярні підрозділи, диверсійні групи та інформаційний тиск.

2014 рік створив три речі, без яких не було б подальшої трансформації: бойовий досвід, усвідомлення масштабу проблеми, а найголовніше — ми зрозуміли, що росіяни вороги. І, відмовившись від концепту «одного братського народу», стали готовими воювати з росіянами та захищати свою країну. Зараз про це дивно говорити, але хочу нагадати, що протягом перших місяців війни українські солдати й суспільство не готові були сприймати росіян як ворогів. ЗСУ не були готові стріляти в росіян. Фактично перші реальні бойові дії припали аж на травень 2014 року. А доти росіяни вже окупували Крим і частину українського Донбасу.

2015–2016: перехід від стихії до структури

Після найважчих боїв, коли українську армію розгромили російські війська під Іловайськом, підписанням Мінських угод та тимчасового перемир’я, почалася менш помітна, але не менш важлива фаза — реінкарнація ЗСУ.

Мінські угоди та позиційна війна на Донбасі дала час на перебудову армії. Як зазначав Путін, підписання Мінських угод стало рятівною історією, яка дозволила створити ЗСУ фактично з нуля. Мобілізаційна модель поступово доповнювалася контрактною. Зростало грошове забезпечення. Почалася підготовка професійного сержантського корпусу. З’явився запит на реальні, а не формальні навчання. Змінився підхід до управління. Командири нижчої ланки отримували більше відповідальності. В умовах війни централізовані рішення не завжди встигають за подіями. Це змушувало переглядати вертикаль.

Паралельно розширювалася співпраця із західними партнерами. Навчальні місії стали регулярними. Йшлося не лише про нову зброю, а про іншу логіку планування операцій, іншу культуру штабної роботи, іншу роль сержанта. Це був період, коли армія почала мислити та діяти інакше.

Важливим фінансовим ресурсом для оборонного сектору стала спеціальна конфіскація коштів, пов’язаних з оточенням Віктора Януковича. Політичне просування відповідного законодавчого механізму супроводжувалося жорсткими дискусіями. Активними публічними прихильниками рішення були, зокрема, тодішній генеральний прокурор Юрій Луценко, голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони Сергій Пашинський та народна депутатка Тетяна Чорновіл. У 2017 році до бюджету було повернуто близько $1,5 млрд, частину яких спрямували на потреби безпеки й оборони. Це дало можливість профінансувати закупівлю техніки, модернізацію озброєнь і низку програм, які раніше відкладалися через брак коштів.

Окремим напрямом стало відновлення і розвиток власних ракетних програм. Після 2014 року стало очевидно, що без сучасних засобів ураження великої дальності Україна залишається вразливою. Ініціативу відновлення ракетного потенціалу активно просував тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов. Саме в цей період було запущено практичну фазу робіт над новими системами, зокрема протикорабельним комплексом «Нептун». Ракетна програма не давала миттєвого ефекту. Вона вимагала років випробувань, фінансування і політичної підтримки.

Але саме у 2015–2019 роках було закладено основу для того, щоб Україна отримала власний сучасний протикорабельний засіб стримування. У 2022 році ця спроможність уже мала практичне значення, і саме завдяки цим ракетам, як ми вже знаємо, було уражено крейсер «Москва».

У цей самий період посилилася співпраця із західними партнерами. Навчальні місії стали регулярними, розширювався перелік озброєння, яке Україна могла отримувати. Йшлося не лише про техніку, а про стандарти планування, логістику, систему підготовки. Почалася системна адаптація процедур до стандартів НАТО. Це означало зміну не лише формальних документів, а логіки управління. Планування операцій стало багаторівневим і сценарним. Військо почало мислити не тільки поточним боєм, а й розвитком ситуації на кілька кроків уперед.

Окремо розвивалася взаємодія між родами військ. Досвід 2014–2015 років показав, що роз’єднаність дорого коштує. Поступово формувалася практика комплексного застосування артилерії, розвідки, механізованих підрозділів і засобів радіоелектронної боротьби.

Зміни зачепили й законодавчу рамку. Розмежування повноважень між цивільним керівництвом і військовим командуванням, уточнення процедур стратегічного планування, розвиток оборонного планування на середньострокову перспективу. Це створювало основу для передбачуваного розвитку.

У цей період з’явилося ще одне розуміння: війна з Росією не є локальним конфліктом на сході. Це довготривале протистояння з державою, яка має більші ресурси. Відповідно, ставка робилася не на одноразові рішення, а на поступове посилення стійкості.

Тож на початок 2019 року українська армія вже мала кістяк офіцерів і сержантів із реальним бойовим досвідом, стабільну систему ротацій і відносно прогнозоване забезпечення.

2019 — початок 2022 року: між підготовкою і самообманом

Після 2019 року українська армія увійшла в період, який складно оцінювати однозначно. З одного боку, бойовий досвід був накопичений, структура більш-менш стабілізована, ракетні програми розпочаті. З іншого — багато рішень залишалися половинчастими. Публічно війна дедалі частіше сприймалася як «локалізований конфлікт» на сході. Всередині системи не готувалися до великого сценарію. Армія не завжди отримувала повне фінансове забезпечення.

Один із ключових викликів — провал у сфері оборонних закупівель. На тлі тотальної модернізації російської армії ми з цим питанням буксували. У 2020–2021 роках частина контрактів затягувалася, частина не виконувалася вчасно. Військо не завжди отримувало техніку і боєприпаси в обсягах, які планувалися. Проблема полягала не лише в бюрократії, а й у загальному темпі ухвалення рішень. У ситуації, коли противник нарощував угруповання біля кордонів, система працювала повільніше, ніж вимагала безпекова обстановка.

Окремо варто згадати рішення щодо утилізації у ці роки понад 1 млн протипіхотних мін. В умовах наростання загрози питання доцільності темпів і масштабів утилізації ставало все більш дискусійним. Після 24 лютого 2022 року армія змушена була у стислі терміни відновлювати мінно-вибухові спроможності в нових масштабах.

Одним із найчутливіших напрямів залишалася ППО. У цей період відбувалися резонансні історії, пов’язані з вилученням окремих елементів озброєння і техніки в межах кримінальних проваджень. Дії Державного бюро розслідувань викликали дискусії в експертному середовищі щодо балансу між слідчими діями та забезпеченням обороноздатності. Навіть якщо формально йшлося про процесуальні рішення, сам факт вилучення елементів системи ППО напередодні масштабної ескалації створював додаткову напругу і підкреслював вразливість управлінських механізмів.

Ідея територіальної оборони активно обговорювалася з 2014 року. Законодавче оформлення системи відбулося лише наприкінці 2021-го. Але на практиці повноцінного розгортання не відбулося. У бюджеті 2021 року не було передбачено достатнього фінансування для створення повномасштабної системи ТрО. Підрозділи існували переважно на папері чи у вигляді окремих структур без належного забезпечення і підготовки.

Фактичне масове розгортання територіальної оборони почалося вже після 24 лютого 2022 року. Це відбулося швидко і вражало масштабністю, але якби система була повноцінно профінансована й розгорнута раніше, рівень готовності регіонів до перших тижнів вторгнення міг би бути вищим.

У 2021 році головнокомандувачем Збройних Сил став Валерій Залужний. Це кадрове рішення стало важливим поворотом. Залужний представляв покоління офіцерів, які пройшли війну після 2014 року. За його керівництва акцент було зроблено на децентралізації рішень, розширенні повноважень командирів на місцях, активнішому впровадженні стандартів НАТО в управлінні. Важливо, що напередодні вторгнення відбувалися навчання з відпрацюванням сценаріїв широкомасштабної агресії. Частина цих напрацювань стала основою для перших рішень у лютому-березні 2022 року.

Лютий-березень 2022 року: стрестест системи

Повномасштабне вторгнення стало перевіркою всіх попередніх рішень. План противника був побудований на швидкому паралізуванні управління, ізоляції столиці, захопленні ключових аеродромів і логістичних вузлів. Розрахунок робився на те, що держава не встигне мобілізуватися. Цього не сталося.

Система управління не зламалася в перші години. Мобілізаційні механізми запрацювали швидко. Підрозділи територіальної оборони розгорнулися в регіонах. Резервісти отримали конкретні завдання, а не лише формальні виклики до військкоматів. Ключовою стала здатність командирів на місцях діяти автономно. Досвід попередніх років дозволив ухвалювати рішення без очікування детальних інструкцій із центру. У багатьох випадках саме ініціатива нижчого рівня стримувала просування противника.

Читайте також: Як підірвали Гостомельський міст і не впустили російських окупантів до столиці, або «Мамо, ми їдемо на оборону Києва…»

Окремо варто відзначити взаємодію з міжнародними партнерами. Налагоджені канали комунікації дозволили швидко отримувати допомогу від боєприпасів до розвідувальної інформації. Відбиття наступу на північних напрямках стало результатом не одного рішення, а сукупності змін, які накопичувалися з 2014 року.

2022–2026: армія великої війни, яка змінила Україну та світ

Повномасштабне вторгнення змусило перейти армію в інший режим існування. Армія, яка до 2022 року готувалася до сценарію на сході, після лютого опинилася в умовах тотальної війни. З фронтом у тисячу кілометрів, постійними ракетними ударами по тилу, масовою мобілізацією і потребою одночасно воювати та перебудовуватися. Саме у 2022–2026 роках відбулися зміни, які остаточно відділили українське військо від моделі 2014-го.

Масовість як нова реальність

Якщо у 2014–2021 роках ішлося про нарощування професійного ядра, то після 24 лютого 2022-го ключовим фактором став масштаб. Сили Оборони розрослися до безпрецедентних для новітньої історії України розмірів у майже 2 млн осіб. Мобілізація стала системною і довготривалою. Йшлося вже не про кілька хвиль, а про постійне оновлення особового складу. Це вимагало іншої логістики, іншої медицини, іншої системи навчання.

Армія перестала бути відносно компактною професійною структурою. Вона стала масовою організацією воєнного часу, де співіснують кадрові військові, мобілізовані, резервісти, добровольці, підрозділи різної підготовки. Керувати такою системою — інший рівень складності.

Технологізація війни

2022 рік став початком технологічного стрибка. Якщо раніше безпілотники та високоточна зброя були важливим, але додатковим елементом, то тепер стали основою тактики. Дрони змінили саму структуру бою. Розвідка, коригування вогню, ураження техніки, удари по тилових цілях — усе це дедалі частіше виконують безпілотні системи різного класу. Фронт став прозорим і перетворився на суцільну 20–25 км кілзону. Там неможливо сховатися чи вижити піхотинцеві. Це царство дронів і роботизованих систем. Паралельно розвивалася радіоелектронна боротьба. Протидія дронам, боротьба за частоти, захист зв’язку — це стало окремим викликом.

Артилерія отримала іншу роль. Високоточні системи дозволили системно впливати на логістику противника. Удари по складах, командних пунктах і переправах стали частиною стратегії виснаження. Ракетна українська програма вийшла на принципово новий рівень. Але очевидно, що цього не сталося б, якби ми не почали її відновлювати у далекому 2015 році.

Читайте також: Відключення Starlink для російських військових: чи змінить «білий список» ситуацію на фронті

Війна перейшла в режим постійної технологічної конкуренції. Перевага могла триматися кілька місяців, після чого противник адаптувався. Це змушувало українську армію постійно оновлювати рішення. Ну і, звісно, змінювати систему зв’язку. За останні декілька тижнів Starlink продемонстрував усьому світові, наскільки важливим фактором для забезпечення військового зв’язку він є і як його відсутність здатна впливати на поле бою.

Цифровізація управління

Одна з найменш публічних, але ключових змін — це цифровізація управління. Обмін даними між підрозділами, використання електронних карт, інтеграція розвідінформації з різних джерел, швидке передавання координат для вогневого ураження — все це скоротило час між виявленням цілі та ударом. Раніше цей цикл міг тривати до години. У 2023–2025 роках у багатьох випадках скоротився до хвилин. Це змінило ритм війни. Рішення почали ухвалюватися швидше. Помилки також стали дорожчими, бо швидкість зросла з обох боків.

Взаємодія з партнерами як системний фактор

Після 2022 року міжнародна підтримка перестала бути допоміжною. Вона стала структурною частиною оборони. Постачання озброєння, навчання особового складу за кордоном, розвіддані, спільне планування — все це інтегрувалося в повсякденну роботу. Українська армія навчилася швидко освоювати нові системи, часто в умовах бойових дій. Водночас це означало залежність від темпів і рішень партнерів. Планування операцій дедалі частіше враховувало не лише власні ресурси, а й графіки постачання. Армія стала частиною ширшої безпекової архітектури, а не ізольованою національною структурою.

Інституційні зміни в умовах війни

На відміну від попередніх років, реформи більше не відкладалися «до завершення бойових дій». Вони відбувалися паралельно з війною. Переглядалася структура управління, створювалися нові командування, корпусна система, уточнювалися повноваження між різними рівнями. Змінювалися підходи до підготовки особового складу: скорочені курси, інтенсивні програми, спеціалізація за напрямами. Водночас війна оголила проблеми: нерівномірне навантаження між підрозділами, кадровий дефіцит, складність ротацій, бюрократичні інерції. Частину цих проблем вдалося якоюсь мірою вирішити, частина залишається. Але принципово змінилося інше. Нинішня армія постійно перебудовується в процесі.

Виснаження і стійкість

Тривала війна поставила питання не лише про техніку і тактику, а про ресурс витривалості. Після 2023 року головним викликом стало не розгортання системи, а її утримання. Потрібно було одночасно:

• поповнювати втрати;
• підтримувати боєздатність;
• готувати нові підрозділи;
• зберігати керованість у великих масштабах.

Це інший тип війни, спрямований на довге протистояння. Армія змушена була переходити від логіки швидкого результату до логіки стійкості.

Станом на 2026 рік українська армія — це інституція, яка пройшла дві трансформації. Перша — після 2014 року, коли вона вчилася воювати. Друга — після 2022-го, коли навчилася воювати у великому масштабі й водночас змінювати себе.

За ці роки ми побачили, як армія у чисельності кількох тисяч боєздатних військових виросла до майже двох мільйонної сили, яка входить у топ-20 найсильніших армій світу. Але вирішальним стало інше: зміна принципів управління, нові системи озброєнь, сучасна тактика, якою захоплюється і яку намагається копіювати світ, високий рівень підготовки та взаємодії.

Читайте також: Війна-2026: знайти простір для вдосконалення

І саме цей період — 2022–2026 роки — остаточно визначив нинішній вигляд армії. Вона масова, технологічна, інтегрована в міжнародну систему безпеки й здатна виконувати завдання в режимі війни на виснаження.