Ще 2014 року замасковане вторгнення росіян в Україну стало сигналом тривоги для світу щодо прихованих політичних і військових операцій росії. Тепер відкрились усі путінські побрехеньки, і він пішов у наступ. Певною мірою нинішня війна засвідчує, що замаскована кампанія нарешті зазнала краху, адже путіну довелося піти на жорстокі силові дії, щоб упровадити в життя заплановану агресію й окупацію. Попри песимістичні прогнози у світі, Україна витримала понад 40 днів російського наступу й навіть вигнала російські війська з Київської області. Від початку путінського вторгнення світ згуртувався проти Росії; усіх вразив відважний, героїчний, небачений у сучасній історії опір українців. Тепер очевидно, що Росія не годна тягатися із бойовим духом держави, що бореться за існування. Росія вже програла в суді громадської думки й, безсумнівно, програє в суді всесвітньої історії.
Переконавшись, що скинути владу Володимира Зеленського не вдається, Москва, схоже, спрямовує всі зусилля на схід і південь України, прагнучи відродити мрію про «Нову Росію». Передусім мова про Донбас і Крим. Чого ж очікувати далі?
Читайте також: «Ця війна була неминуча»: російський колоніалізм та самообман Заходу
У сумнозвісному есе «Об историческом единстве русских и украинцев», опублікованому в липні 2021 року, путін наполягав: «Киеву Донбасс просто не нужен». За його словами, Росії Донбас потрібен, тому вона зробить усе необхідне для того, щоб його здобути, а от Україні — не потрібен. На думку Путіна, мешканці Донбасу не визнають і ніколи не визнають владу Києва. Ба більше, гадане недотримання Києвом Мінських угод засвідчує, що Київ не хоче відстоювати Донбас. Проте ці аргументи не витримують критики.
Якщо згадати історію, Донбас справді неохоче визнавав владу ззовні. Саме тому тут негостинно зустрічали майже будь-яку політичну силу — лібералів, більшовиків, українських націоналістів. Утім, попри те, що Донбас загалом налаштований до Києва не вельми доброзичливо, свідчень готовності приймати Москву теж немає. Усі опитування демонструють, що Донбас не має преференцій. Опитування, проведене напередодні вторгнення Росії в Україну українсько-британсько-російською командою, засвідчило, що більше половині респондентів байдуже до того, київська чи московська влада контролюватиме Донбас. Відповіді мешканців контрольованих Києвом й окупованих Росією територій майже не відрізнялися. (Результати опитування наведено в статті «Чи визнає Росія незалежність двох республік у Східній Україні? Що про це думають місцеві?» (Will Russia recognize the independence of two eastern Ukraine republics? Here’s what people there think), The Washington Post, 17 лютого 2022 року). Це опитування не сприятливе ані для Києва, ані для Москви. До того ж, враховуючи бойові дії, що точаться на Донбасі з 2014 року, виникають сумніви, наскільки точно воно відображає настрої місцевого населення.
Вірогідно, йдеться про стратегію виживання — політичний нейтралітет притаманний мешканцям прикордонних територій, які воліють захиститися на випадок можливих політичних змін. До того ж, результати опитування відображають страх мешканців Донбасу за своє економічне виживання. Війна сколихнула їхнє життя, і вони (особливо люди похилого віку) не бачать виходу з економічної скрути й не знають, як почати життя з чистого аркуша деінде. Неможливо визначити, як нинішня війна вплинула на настрої мешканців Донбасу. Немає жодних свідчень того, що вони віддають перевагу Росії, яка принесла Донбасу смерть, руйнування й бідність. Слід пам’ятати, що за мирних умов 1991 року, коли народ Донбасу мав змогу висловити волю, більшість підтримала незалежність України. До вторгнення Росії 2014 року, попри невдоволення Києвом, на Донбасі не сумнівались у своїй приналежності до України.
Читайте також: Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну
Щодо гаданого невиконання Києвом Мінських угод, то справа в тому, що Путін витлумачив їх по-своєму на користь Москви, а тепер звинувачує Київ у незгоді з цією інтерпретацією. Та й якщо угоди загалом мають для Путіна таке велике значення, чому ж він не шанує Будапештський меморандум про гарантії безпеки 1994 року, в якому Росія зобов’язалася визнавати територіальну цілісність України? Якби Росія не порушила положень меморандуму, то не було б потреби у Мінських угодах.
Нині Путін називає війну спеціальною військовою операцією з демілітаризації й «денацифікації» України. За викривленою логікою Путіна, Україна є антиросійською державою й перетворюється на плацдарм наступу Заходу на Росію. Отож, держави світу не сприймають дивної логіки. Замість зміцнювати російську безпеку Путін безнадійно послабив її, розв’язавши війну проти України. Війна згуртувала і Європейський Союз, і НАТО, що їх Путін сколихнув численними політичними маневрами. Захід засудив війну й відреагував безпрецедентними економічними санкціями. Економіка Росії вже дуже постраждала, що своєю чергою позначиться на її оборонному потенціалі. Окрім того, світ ще довго не довірятиме Росії, котрій лишиться спадщина брехні й дезінформації. Гіршого для російської безпеки годі уявити. Натомість Україна завоювала повагу всього світу. Після завершення війни (а вона рано чи пізно завершиться) світ допоможе Україні відбудуватись. Деякі країни пропонують створити новий план Маршалла для України. Нині Росія є втіленням темного минулого, сповненого пихи й ницості, у той час як Україна, попри величезні людські жертви, втілює світле майбутнє, сповнене надії й рішучості. За таких нових обставин, вельми сумнівно, що народ Донбасу віддасть перевагу Москві, радше ніж Києву.
Найбільш вирішальним чинником для майбутнього України (включно з Донбасом) буде єдність Заходу. Якщо Захід не втратить єдності, Україна найпевніше вистоїть. Якщо згуртований фронт Заходу зазнає краху, існує велика загроза перемоги Росії. Тож найважливіше, щоб Захід і надалі згуртовано виступав проти російської агресії.
Читайте також: Як російська література служить імперії
Заявляючи про те, що заради російської безпеки необхідно «денацифікувати» Україну, Путін лише пускає туману в очі. Навіть російські військові експерти публічно поставили його претензії під сумнів. Однак важливо розуміти, що ці претензії спираються на імперіалістичні амбіції Росії, прагнення відродити імперську славу й сферу впливу. У цьому заяви Росії перегукуються з історичним наративом московських царів, які виправдовувались «збиранням руських земель». Це крок назад — реакціонізм, від якого після двох руйнівних світових воєн відмовилися майже всі імперські держави, окрім Китаю. У таких устремлінь немає майбутнього. Хай там як скромні економічні можливості не відповідають грандіозним імперським амбіціям Росії.
Та все ж Путін не встояв перед спокусою «збирати руські землі». Київ — стародавній центр Русі — мав стати головним трофеєм. Українці не дали йому завоювати цей трофей, тож тепер Путін, схоже, вирішив загарбати бодай якісь українські землі. Навіть якщо Москві вдасться окупувати більше територій на Донбасі (й захопити Маріуполь) та у Південній Україні, утримувати їх під військовим контролем буде надзвичайно дорого. Очевидно, Москва аж ніяк не зацікавлена в економічному відродженні цих регіонів (як засвідчують страшні руйнування в Маріуполі). Збідніла Росія не захоче, та й не зможе спрямовувати і так обмежені ресурси на добробут окупованих територій. Тобто Москва покине Донбас напризволяще. Ще 2014 року Москва переймалася Донбасом (відомим в історії як некерований регіон) значно менше, ніж Харковом, Одесою чи Кримом. За таких обставин, Київ має ідеальну нагоду завоювати серця місцевих мешканців Донбасу — і треба її не проґавити.
Історія повторюється. Путінська війна 2014 року спричинила марну ейфорію в Росії, а для України стала справжньою трагедією. Війна 2022 року — ще страшніша трагедія для України, але для Росії вона обернеться гнилим фарсом. Путін мав врахувати улюблене прислів’я власного народу (узяте з Біблії): «Кто с мечом к нам придет, от меча и погибнет!» Натомість українці голосно заявили: «Хто проти нас з мечем — той від меча й загине!»
————
Гіроакі Куромія — почесний професор Університету Індіани (США). Пише про історію і сучасне життя Донбасу, Голодомор, Великий терор й інші теми, що передусім стосуються Сталінської доби. Серед його публікацій: книжки «Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки (Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s), «Голоси мертвих: Сталінський Великий терор у 1930-х роках» (The Voices of the Dead: Stalin’s Great Terror in the 1930s) і «Євразійський трикутник: Росія, Кавказ, Японія, 1904–1945» (The Eurasian Triangle: Russia, the Caucasus, and Japan, 1904–1945) (у співавторстві з Джорджем Мамулією).