Війна родом з дитинства

18 Березня 2022, 18:36

…В ці дні я повертаюся у свої дитячі спогади, які припадають на останні роки СРСР. Тоді, приїжджаючи на канікули в село, на околиці соснового лісу, ми грали з друзями у війну. В нашій четвірці виділявся Саня – його тато служив у НДР, тож сім’я якийсь час мешкала у Німеччині, і через те його прозивали «німцем». Коли ми ділилися на «наших» (тоді не уточнювали хто є «наші» – просто наші і все) і «німців», то жартували, що Сашко мав би грати за останніх.

 

З нашої четвірки ми познайомилися першими – Саня був на три місяці молодшим за мене і на днях сусідка згадала, що я був на його хрестинах. Наші мами були ровесницями, однокласницями та навіть сестрами в 4 поколінні. Його мама була дружкою на весіллі моїх батьків, а значно пізніше я буду дружбою на весіллі Сашка.

 

Вчотирьох із друзями востаннє ми зустрічалися напевно років із 20 тому. Іван служив у війську в Криму, де й одружився. Після подій 2014-го року він перебрався на центральну Україну, але контакт з ним ми втратили. Василь працював у лісництві. В АТО його забрали прямо таки в гумових сандалях. Не знаю, як він порався зі зброєю, але друзі по службі кликали його Вася «Штіль» – очевидно від пилки марки «Stihl», з якою він справлявся краще за всіх. Василь помер трохи більше двох років тому, не доживши до сорока.

 

Читайте також: Імла війни

 

Єдиним справжнім військовим серед нас був Саня. Завершивши навчання у харківському “льотному” (Харківський національний університет Повітряних сил — Ред.), на вертольоті Мі-24 він брав участь у миротворчих кампаніях у Конго та Ліберії. Вперше з ним я «попрощався» в 2014-му, коли дізнався про загибель бродівського екіпажу під Слов’янськом. Але виявилося, що там загинули інші хлопці. Доля хотіла, щоб один із них, який довгі роки прожив на Галичині, був родом саме зі Слов’янська. Після того я зустрівся з Санею і він розповідав, як всі хлопці шукали приводу не летіти до Африки, адже бойові дії тривали на теренах України і їм було просто соромно перед іншими «відігріватися» в теплих краях у такий час. За участь у АТО майора Олександра Мариняка відзначили орденом Богдана Хмельницького.

 

Якщо ви дивилися парад 2021 року з нагоди 30-річчя Незалежності, то саме Сашко (військові друзі кликали його «Мариком») вів за собою ланку Мі-24 над Хрещатиком. Вже як підполковник він звільнився з військової служби наприкінці минулого року, але в перші дні повномасштабного вторгнення повернувся на службу.

 

Читайте також: Сила українського духу

 

Вдруге і востаннє я попрощався з другом свого дитинства цими днями. Його екіпаж збили 8-го березня неподалік Броварів. Не знаю, хто пише промови Президенту Зеленському, але коли він сказав, що завдяки рішучості полковника Олександра Мариняка «знищено велику кількість солдатів противника, скупчення паливозаправників та ворожої техніки», то я подумав, що саме слово «рішучість» завжди характеризувала Саню.

 

 

В дитинстві ми завжди мріяли грати за одну команду. Тепер двох з нас забрала війна. Та щогірше, вона по справжньому ввійшла в життя дітей. Чи не найбільш зворушливий момент церемоніалу поховання — коли військові знімають прапор з труни побратима і передають родині. В цьому випадку — малому хлопчику Олександру Мариняку-молодшому.

105