Нещодавнє опитування соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило симптоматичний факт: 39 % молоді не підтримує повної заборони російської культури в Україні. Хоча зрозуміло, що значна частина юнаків і юнок споживає російський контент під час нинішньої російсько-української війни передусім через звичайний підлітковий бунт: якщо «дорослі» щось забороняють, то ми це собі дозволимо.
Нещодавній Оскар також засвідчив сумний факт, що у світі ще більший відсоток не підтримує повної заборони російської культури, попри всі жахіття, які війська РФ вчинили, скажімо, в Бучі. Як відомо, на цьогорічній церемонії вручення нагород Американської академії кіномистецтв в категорії «Документальний фільм» переміг «Містер Ніхто проти Путіна» Девіда Боренштейна, де показано «всі жахіття» Росії очима педагога-організатора з Челябінської області Павла Таланкіна. Він знімав те, як в його школі поступово наростав градус пропаганди, і випускники покірно йшли на війну з Україною. Увесь фільм автор намагається нас запевнити, що в усьому винен лише Путін, а бідні діти просто не мають іншого вибору. Тобто закликає пожаліти російських дітей, а не українських, забуваючи, скільки їх постраждало і продовжує страждати від цих російських військових, колишніх учнів Таланкіна. Так відбувається урівнення жертви і ґвалтівника, що найкоротше сформулював напозір ліберальний журналіст Лєонід Парфьонов: «Росія — теж жертва цієї війни». Цікаво, що актор Шон Пенн в нещодавньому інтерв’ю, згадуючи свої поїздку в Росію на початку 2000-х і зустріч з Путіним, казав, що тоді вони мило поспілкувалися про батьківство, а нині «ця істота викрала 30 тисяч дітей і навчила цих дітей ненавидіти своїх батьків і власну країну». Наочна демонстрація того, хто з них двох поширює проросійські наративи.
Крім того, на «Оскарі» була ще одна знакова перемога в номінації «Найкращий ігровий короткометражний фільм», яка у нас пройшла майже непоміченою. Знаково, що тріумфатором стала короткометражка «Співаки» Сема А. Девіса, вільна екранізація оповідання Івана Тургєнєва. Тож російської культури на цьогорічному «Оскарі» була якось забагато, що доволі виразно показує, як Америка та й увесь світ звично не пов’язують російське мистецтво з російською війною. І РФ справді доволі багато ресурсів у попередні роки задіяла на те, щоб переконати світову спільноту: «Це війна Путіна, а не Пушкіна». Навіть «хорошиє русскіє» нав’язливо повторюють: в усьому винен Президент Росії, а російська культура завжди виступала за мир і гуманізм. І хіба що Боріс Акунін продовжує наголошувати на тому, що винен не Путін, а конструкція держави, гіперцентралізована вертикаль, яка керує завдяки насиллю і залякуванню.
Небажання бачити за Достоєвським, Чайковським і Сєровим російські танки, ракети і шахеди — це, на жаль, не тільки світова проблема, а і українська. Батьки не перешкоджають дітям дивитися «Машу і медвєдя», а російська музика досі доволі популярна серед наших слухачів. І аргумент, що перегляд і прослуховування продукції РФ на онлайн-платформах приносить мільйони доларів в бюджет Росії, — так і лишається непереконливим навіть після безсонної ночі під звуки безпілотників. Надто довго нам розповідали, що мистецтво поза політикою, і таки багатьох вмовили. Нещодавня історія з поверненням після паузи, яка тривала з 2022 року, павільйону Росії на Венеційському бієнале показала брак одностайності в культурних колах, коли серед поширених виправдань лунало: «Ну вони ж не збираються пропагувати там війну чи Путіна, це просто мистецтво, у крайньому разі можна просто не заходити в той павільйон». Тоді як кожне таке урівнювання агресора з іншими засвідчує нормалізацію позиції Росії у світі, прийняття її статусу рівної серед рівних, попри ту війну, яку вона розв’язала в центрі Європі. Тобто замість категоричного засудження маємо сором’язливе замовчування, а тому і завуальоване спонукання продовжувати завойовницьку стратегію.
«Пушкінопад», який триває у нас уже четвертий рік, теж підтримують не всі в Україні, не кажучи вже про процес перейменування вулиць. Бажання позбутися «російських маркерів», часто взагалі немистецьких (як більшість тих же пам’ятників Пушкіну в наших населених пунктах), сприймається як окозамалювання, відволікання народу від важливіших соціально-політичних проблем, але у своїй основі це, звісно, нерозуміння політичності й ідеологічності будь-якого явища культури, а тому — більш складніших ризиків, коли ворог використовує своє мистецтво як димову завісу, приховуючи за нею свої справжні наміри, свою давню імперську настанову «розділяти і володарювати».
Побутування російської культури в Україні, яку варто відрізняти від російськомовної культури України, — досить дражлива тема в умовах війни. Тому і процес декомунізації, який варто було б назвати деколонізацією, підтримується не всіма, бо ще й і відбувається він часом хаотично і не завжди обґрунтовано. Вочевидь, остаточно з культурною експансією Росії на наших територіях ми розберемося тільки тоді, коли закінчиться експансія військова, але вже видно, що цей процес буде відбуватися нелегко, бо навіть зараз частина населення «втомилася» від різних заборон і поступово починає ставитися до культури агресора як до явища, незалежного від політики. Тобто знову ж таки маємо формулу «Війна Путіна, а не Пушкіна», яку активно пропагують на Заході, часом свідомо, а часто і несвідомо в цьому підтримуючи Росію, що, безперечно, становить небезпеку не лише для України. Тож натепер становище російської культури у світі порівняно з 2022 роком не погіршилося, а радше частково покращилося, і це, безумовно, є загрозливою тенденцією.
