20 серпня 1940 року один із колишніх лідерів більшовиків, творець Червоної армії та співорганізатор Комуністичного інтернаціоналу Лев Троцький був смертельно поранений таємним агентом НКВД Рамоном Меркадером у своєму будинку на околиці Мехіко і помер наступного дня. Замах був спланований за наказом Сталіна одним із найталановитіших керівників спецоперацій НКВД, міжнародним терористом Павлом Судоплатовим, який за два роки до цього вбив провідника ОУН Євгена Коновальця. Ці два знакові ліквідації мали, на думку генсека ВКП(б), значною мірою убезпечити його від усіляких несподіванок у Другій світовій війні, і передусім – від несподіванок, пов’язаних із Україною.
Адже і Коновалець, і Троцький у ті роки були чи не найвідомішими політиками, які активно виступали за незалежність України.
Я розумію, що останнє твердження (Троцький поруч з Коновальцем) шокує багатьох читачів. Але звернімося до мови фактів.
«Українське питання, що його багато які уряди і багато які «соціалісти» і навіть «комуністи» намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному… Розіп‘ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща… Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи… Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності. Совєтська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною цілого і військової бази СССР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам‘ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників».
Це – фрагмент однієї зі статей Лева Троцького на українську тематику, написаної 1937 року. А таких статей у другій половині 1930-х років він написав чимало (публіцистика стала чи не головною зброєю політемігранта, витісненого Сталіним із Європи до Мексики – уряди Норвегії, Британії та Франції відмовилися надати Троцькому політичний притулок, бо, бачте, той керував терористами та іншими ворогами народу, що боролися проти совєтської влади…). У цих статтях дуже химерно поєднані марксистсько-ленінські формули зі здоровим глуздом і фактичним визнанням помилок їхнього автора у попередній період, коли він був одним із лідерів більшовиків.
От, скажімо, як ставився до національної політики сталінського режиму «пізній» Троцький: «На ділі бюрократія перетворила Совєтський Союз на нову тюрму народів. Правда, національна мова і національна школа продовжують існувати: в цій галузі наймогутніший деспотизм не може вже повернути колесо розвитку назад. Але мова різних національностей є не органом їхнього самостійного розвитку, а органом бюрократичного командування над ними. Уряди національних республік призначаються, зрозуміло, Москвою, точніше сказати, Сталіним».
До цього він додає дуже важливе зауваження: «Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належать в основному євреї та росіяни – С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового», «совєтського», свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас». Сьогодні, коли ми знаємо у що це вилилося на початку нацистської окупації УРСР, коли було чимало охочих виказати євреїв, поживитися їхнім майном та взяти участь в «очищувальних» акціях, варто не забувати, що попередження пролунало задовго до самих кривавих подій.
А навесні 1939 року Лев Троцький конкретизує своє бачення української ситуації. Він висуває гасло виходу України зі сталінського СССР та об‘єднання всіх українських земель (нагадаю, тоді вони були розділені між чотирма державами) у межах незалежної Української радянської республіки.
І, нарешті, на початку серпня 1939 року, полемізуючи з російськими емігрантами-соціалістами, об’єднаними навколо журналу «Новая Россия», Лев Троцький розставляє всі крапки над «і»:
«Допустимо, що відокремлення України дійсно послаблює СРСР. Але як же бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, котра насильницьки утримує у своїх кордонах будь-яку націю, вважає, що її відокремлення послабило б державу в економічному і військовому відношенні. Гітлер анексував Чехію і напіванексував Словаччину саме тому, що це призводить до військового посилення Німеччини. То чим же критерій наших демократів відрізняється від критерію Гітлера?
Чи нація – українці, на це запитання демократи з «Нової Росії», слідом за добре відомим демократом Мілюковим, готові, мабуть, відповісти, що українці «загалом і в цілому» все ж нація, але ж, як кажуть, треба і честь мати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, то ж доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Це і є точка зору шовіністичних кріпосників.
У плачевні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсовісно відмовив українцям не лише у незалежності, – вони тоді цього ще не вимагали, – а й у простій автономії. Пани демократи торгувалися щодо національних прав України, мов кінські баришники. Вони виходили тоді прямо і безпосередньо з інтересів старих великоруських «хазяїв» поміщицького, буржуазного і бюрократичного типу. Зараз вони переводять ту ж велику традицію на мову еміграції.
Далекоглядні демократичні кріпосники дуже турбуються про те, що Гітлер використає в майбутньому національну українську революцію. Вони закривають очі на те, що Гітлер вже сьогодні користується придушенням і роздробленням української національності.
Національно-революційний український рух є складовою частиною тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно готується під корою торжествуючої реакції. Ось чому ми говоримо: «Хай живе незалежна радянська Україна».
З погляду сьогодення – квадратура кола: беззаперечне визнання права української нації на самостійне життя в одних абзацах поєднується із наміром підпорядкувати це життя якійсь «могутній революційній хвилі»; проникливе розуміння сутності російського шовінізму, коли і демократи, і чорносотенці об’єднуються проти всього українського, – з вимогою, щоб незалежна Україна обов’язково була радянською (тут доречне саме це слово, бо Совєт – це в Росії). Та чи не була фантасмагоричною взагалі вся система поглядів тодішньої лівої інтелігенції Європи й Америки (згадаймо: і Ролан, і Франс, і Фейхтвангер, і Драйзер, і Веллс – всі вони публічно підтримували комуністів)?
А ще у ті роки Троцький багато писав про нову світову війну. З позиції сьогодення ми можемо оцінити точність його передбачень. Ось текст 1937 року: «Де б і з якого б приводу не почалася війна, значні успіхи однієї з великих держав означали б не кінець війни, а тільки збільшення її радіусу. Страх перед переможцем викликав би розширення ворожої коаліції. Спіраль війни захопить неминуче всю нашу планету і Війна не пройде безслідно для жодної країни. В муках і конвульсіях увесь світ змінить своє лице…
Операції будуть розігруватися одночасно на землі, під землею, на воді, під водою і в повітрі. Війна втягне у свій коловорот все населення, всі його багатства, матеріальні і духовні…
Господарство буде у всіх країнах підпорядковане державному контролю. Воєнна цензура, як завжди, буде і політичною цензурою. Опозиція буде подавлена. Офіційна брехня одержить монопольні права. Межа між тилом і фронтом щезне. Воєнне правосуддя пошириться на всю країну…
Фашизм може загарбати всю Європу. Однак втриматися у ній він не зможе не лише «тисячу років», як мріє Гітлер, а й десять років».
А восени 1938 року Троцький писав, оцінюючи ситуацію: «Війна неминуча, притому в недалекому майбутньому. Одна міжнародна криза слідує за другою. Ці конвульсії схожі на пологові схватки війни, що насувається. Кожна нова схватка має більш жорсткий і загрозливий характер. Я не бачу зараз жодної сили у світі, котра могла б затримати розвиток цього процесу, тобто народження війни. Нова страшна бійня невмолимо насувається на людство».
Інтонації, як бачимо, сумні як на апологета світової революції. Варто лише порівняти цю інтонацію з радісними констатаціями Сталіним початку нової світової пожежі у серпні-вересні 1939 року, щоб переконатися: Лев Давидович у вигнанні таки змінився, радикалізм почав поступатися місцем нормальним людським настановам.
Тим більше, що ще 1931 року Троцький попередив про можливість приходу нацистів до влади в Німеччині, а влітку 1933 року – що Гітлер, попри його тодішню миролюбну риторику, готується до світової війни. Троцький передбачив: Гітлеру, щоб здійснити програму переозброєння і почати розширювати кордони Німеччини, знадобиться приблизно п‘ять років. Так і вийшло. Тоді ж Троцький окреслив два варіанти розвитку подій: на Схід Гітлер може рушити лише за підтримки однієї або кількох могутніх західних держав (так у 1941 році і вийшло: на боці фюрера була Італія, тоді – одна з провідних держав Європи, а розгромлена й урізана Франція уособлювала дружній нейтралітет). Проте головне тут – інше передбачення, яке сам його автор вважав малоймовірним, та все ж: «Удар проти Заходу в більш чи менш осяжному майбутньому міг би здійснитися лише за умови воєнного союзу між фашистською Німеччиною і Совєтами». І що ж? У вересні 1939 року Червона армія та Вермахт з боями йшли назустріч одне одному, а потім заправивши танки совєтським бензином, попоївши совєтського хліба, діставши вкрай необхідні ресурси зі Сходу, вояки Вермахту ринули на Францію…
«Сталін – інтендант Гітлера»; «Подвійна зірка: Гітлер-Сталін»; «Капітуляція Сталіна» – так називалися деякі статті Троцького першого року нової світової війни. Можна уявити, як вони самим фактом своєї появи дратували їхнього головного героя! Іще факт: 2 вересня 1939 року, Троцький заявив: через два роки Гітлер нападе на Сталіна. Геніальний провидець? Та ні. Просто Троцький був одним із творців тоталітаризму як такого. От він і міг значно легше за демократичних аналітиків прораховувати логіку вчинків що більшовицьких, що нацистських вождів. Того самого 2 вересня 1939 року він зазначив (коли ще ніхто не вів публічно мову про таємні протоколи до Пакту Молотова-Ріббентропа): «Німецько-совєтський пакт є в повному сенсі слова воєнним союзом, бо служить цілям наступальної імперіалістичної війни».
Зрозуміло, що такий проникливий персонаж у лівому політичному таборі був дуже небезпечний для Сталіна. Можна вмотивовано припускати, що «кремлівський горець» вважав цілком реальними і виконуваними химерні позитивні прожекти Троцького (що, на відміну від його достатньо реалістичних аналітичних і критичних напрацювань, ґрунтувались на утопічному мисленні):
«Під час воєнної боротьби з Гітлером революційні робітники [тобто активісти IV Інтернаціоналу – С.Г.] намагатимуться увійти з рядовими бійцями Червоної Армії у якомога більш тісні товариські стосунки. Завдаючи збройною рукою удари Гітлеру, більшовики-ленінці будуть водночас вести революційну пропаганду проти Сталіна, готуючи його скинення на наступному, за можливістю близькому етапі. Такого роду «захист СССР» буде, зрозуміло, як небо від землі, відрізнятися від офіційного захисту, який ведеться нині під гаслом: «за родіну, за Сталіна!» [зайве свідчення, що це гасло народилося зовсім не під час так званої «вітчизняної війни» – час написання цієї статті Троцького – вересень 1939 року – С.Г.] Наш захист СССР ведеться під гаслом: «за соціалізм, за міжнародну революцію, проти Сталіна!» Щоб у свідомості мас ці два види «захисту СССР» не змушувалися, треба вміти ясно і точно формулювати гасла, що відповідають конкретним обставинам. Але передусім слід ясно встановити, що саме ми захищаємо, як захищаємо, проти кого захищаємо. Наші гасла не викличуть у масах замішання лише в тому разі, якщо ми самі будемо ясно уявляти собі свої завдання».
І при цьому, не забуваймо, слід одночасно боротися за самостійну від СССР робітничо-селянську Україну…
Фантасмагорія? Звичайно. Хоча… Була ж «Локотьська республіка», лідери та ідеологи якої, звичайно, керувалися істотно відмінними від троцькістських ідеалами, але її антисталінізм, її альтернатива більшовицькому тоталітаризму (хоч альтернатива й авторитарна) – це факт історії. А що могло б бути за дещо інших поворотів історія, що, як відомо, аж ніяк фатально не визначена наперед? Скажімо, якби мюнхенський замах на Гітлера 8 листопада 1939 року мав успіх – і на чолі Третього Райху постав, скажімо, Герман Геринг? Війна, очевидно, була б продовжена, проте політика расової зверхності навряд чи набула б таких божевільних форм, ба більше – державний антисемітизм не перетворився б на відвертий геноцид (добре відоме суто прагматичне ставлення Геринга до осіб з єврейською кров’ю у Люфтваффе: добре літаєш – значить істинний арієць). Іншим могло б бути і ставлення до слов’янства (умовно кажучи, «армійське», а не «партійне») – і за таких обставин могли стати реальністю й найбільш фантасмагоричні альтернативи сталінізму, бодай і не надто успішні чи локального масштабу.
Та головне – це варто ще раз повторити – Троцький був здатен кваліфіковано, постійно й невпинно «роздягати» Сталіна, показувати світові справжні задуми більшовиків. Він, переступаючи крізь власні ідеологічні забобони, чи не першим серед лівих мислителів назвав-таки під кінець життя сталінський режим тоталітарним та зазначив його схожість із гітлерівським. І хто гарантував, що коли-небудь одному з вождів Жовтня не почнуть вірити уряди Заходу?
Тож ліквідувати Троцького треба було за будь-яку ціну.
І це було виконано. Із запізненням на два роки, але виконано.
Загалом же Лев Троцький був геніальним організатором і блискучим публіцистом. Проте свій хист він присвятив глобальній тоталітарній утопії, і крові на його руках було чимало, але україножером він ніколи не був; це – смертний гріх головного опонента Троцького – Сталіна – і його команди. Ба більше – Лев Троцький добре знав і по-своєму любив Україну, бажаючи зробити її зразковою вітриною світового комунізму. І в цьому він не був оригінальним: Микола Скрипник, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков, Микола Хвильовий… Список питомих українців, котрі так само в ім’я своєї любові до України активно нищили її свободу й незалежність (бо ті, бач, були «невірні», «неправильні», «ненародні») можна продовжити аж по сьогодні. Лев Троцький, який у юності починав з написання віршів українською мовою і закінчив обстоюванням української незалежності, був із цієї ж плеяди трагічних персонажів трагічної вітчизняної історії.