Коли 70 років тому моя родина ховала його, зовсім неподалік румунська армія та війська радянського Четвертого Українського фронту, у політвідділі якого служив тоді ще нікому не відомий Лєонід Брєжнєв, саме звільняли місто Полічка.
Прага кликала на допомогу. Патріоти на барикадах протистояли нацистам, сили яких помітно переважали, і тому радіокомпанія безперервно транслювала чеською, російською та англійською мовами заклики надати зброю та військову допомогу. Німці воювали фанатично, бомбардували історичний центр міста, брали заручників, страчували… Від загрози кривавої різні празьких повстанців врятували загони Російської визвольної армії генерала Власова. Неочікувано сильно вони вдарили по нацистах у північній і південній частинах Праги, німці зазнали численних втрат. Проте й самих власовців загинуло на вулицях чеської метрополії не менш як три сотні.
У хід останніх днів війни втрутилася велика політика. Радянське верховне командування вирішило, що американська армія, яка розташовувалася за 70 км на захід від Праги, не повинна просуватися далі. Власовцям не вдалося домовитися з керівництвом Празького повстання, і вони швидко перемістилися на південний захід Богемії, потрапивши в полон до американців. 8 травня 1945-го в Празі німці капітулювали, рано-вранці 9 травня у місто увійшли танкові підрозділи Червоної армії. Війна закінчилася.
Упродовж наступних 45 років ми в Чехословаччині пережили радянізацію і будівництво розвиненого соціалізму. Коли в 1968-му спробували привнести в систему трохи більше демократії й підвищити економічну ефективність, нашу країну на 23 роки окупували радянські війська. Що ж стосується самої історичної події, то нам довелося забути не лише про власовців та їхній бій за Прагу, а й про американців та їхню роль у звільненні південно-західної частини Чеської Республіки. Лише після Оксамитової революції в 1989-му вдячні громадяни змогли поставити пам’ятники американським визволителям у Карлових Варах, Пльзні, Чеське-Будейовіце та інших чеських містах.
Зараз чеська спільнота активно критикує Мілоша Земана за те, що він (єдиний президент із країн – членів ЄС) їде на святкування річниці до Москви. Одна справа, що Земан стовбичитиме на Червоній площі. Проте головне, що святкування в Білокам’яній – це внутрішня справа Російської Федерації. Усе ж таки війна закінчилася не в Москві, а в Німеччині. Акт про капітуляцію Третього Рейху підписали Франція, Велика Британія, США та СРСР. Тому зовсім неправильно говорити про перемогу одного із союзників. На жаль, російські ЗМІ обманюють свій народ, пишучи й говорячи про святкування 70-ї річниці великої перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні. Наочно бачимо ще одне застосування щодо російського населення давно перевіреної тактики – гібридної пропаганди.
Трохи фактів, багато брехні, а потім усе разом загорнути в приємну упаковку Перемоги. ЗМІ замовчують факт початкової співпраці Сталіна з Гітлером, не згадують про союзників та їхню роль у здобутті перемоги, ані слова про післявоєнні репресії та антигуманні розправи над власними солдатами на фронті. Російського громадянина активно переконують, що в травні 1945 року перемогла Росія і перемагатиме завжди, якщо дістане наказ від Кремля. І, на жаль, 80% росіян вірять у те. Цим допомагають готувати наступну трагедію для себе й для інших народів.
Політики зі Східної та Західної Європи могли б набагато ефективніше відзначити 70-ту річницю закінчення Другої світової війни, ніж звично вже покласти вінки до пам’ятників загиблим. Звучали пропозиції скликати світову конференцію за участю глав держав антигітлерівської коаліції та обговорити взаємні положення щодо актуальних проблем безпеки та співпраці в Європі, зокрема ситуацію в Україні.
Світова спільнота має бути однозначно поінформована про те, хто агресор, а хто жертва. Й агресор повинен відчути на собі відразу цілого світу. Війна не може бути продовженням політики. Політика повинна служити миру й процвітанню. Тільки так вона має значення.