Російсько-українська війна, що вже близько року триває на Донбасі, як відомо, протікає у двох вимірах: реальному та віртуальному. Недарма її називають гібридною. Інформаційна складова у ній більша, ніж у будь-якій війні, яка була розв’язана досі. І це не випадково, адже вона існує саме для того, щоб приховати справжній загарбницький характер конфлікту, визнання якого невигідне агресору.
Окупація Донбасу російськими найманцями та військовослужбовцями регулярної армії, безумовно, злочин. Тож, як будь-який злочинець, РФ намагається переконати світову спільноту, що вона є невинною та не бере участі у війні. Для цього робить усе, щоб показати стороною конфлікту тільки псевдореспубліки «ЛНР» та «ДНР», утворені з допомогою громадян Росії, що перейшли український кордон зі зброєю і захопили кілька міст Донецької та Луганської областей.
Ця практика не нова. До таких заходів агресори вдавалися й раніше. Завжди легше діяти через п’яту колону, яка здатна створити враження певної легітимності агресії всередині держави та сховати злочини за ширмою. Але впливовість і потужність сучасних ЗМІ дають змогу не просто використовувати п’яту колону, а й вигадати, коли її немає, створити паралельний світ по той бік телеекрана, який глядачі сприйматимуть як цілком реальний.
Для людини, яка не знає реалій Донбасу, яка не знає нічого про політичне життя Донецька до війни, ця нова телевізійна реальність може видаватися цілком правдивою. Вона здатна повірити в те, що на Донеччині довгі роки існував потужний антиукраїнський рух і діяли популярні в народі сепаратистські організації, які очолили «ДНР» у 2014 році без додаткової допомоги Росії. Але насправді все це має мало спільного з дійсністю. Спікери, активісти та ватажки «ДНР» і «ЛНР» лише виконують визначені для них ролі й створюють легенду для цільової аудиторії.
Читайте також: «Збройні сили Новоросії». Проти кого ми ведемо війну?
Політичні лідери квазіреспублік мають нульову вагу на окупованих територіях. У них ні підтримки місцевого населення, ні авторитету. До початку конфлікту деякі ватажки сепаратистів були відомі лише в дуже вузьких маргінальних колах, а декого ніхто не знав навіть там. Здавалося, що вони до кінця свого віку втілюватимуть у життя образи звичних для себе міських божевільних, проте все змінилося в один день, коли Росії знадобилися актори на ролі нових народних ватажків. І присутність учорашніх невдах в інформаційному просторі РФ (а потім й України) сягнула абсурдно великих масштабів.
Реалізатори будматеріалів на ринках, хронічно безробітні, організатори свят у дитячих садках дістали статуси «міністрів», «депутатів» та «мерів» і саме в таких статусах почали з’являтися в новинах у прайм-тайм. Лідерами квазідержав їх зробили не виборці, а телеканали та газети РФ. Певною мірою втілився сюжет книжки «Generation «П» Віктора Пєлєвіна, коли головний герой раптово дізнався, що російського уряду та президента насправді не існує і телевізор показує лише вигаданих персонажів. Різниця між цією книжкою та донецькою реальністю лише в тому, що сучасні технології ще не дають змоги правдоподібно намалювати лідерів «ДНР» і «ЛНР», тож доводиться мати справу з другорядними акторами, які грають «міністрів» та «генералів».
Ще навесні, коли сепаратисти засідали в захоплених будівлях обласних державних адміністрацій Донецька й Луганська, Захарченко та Плотницький не мали жодного авторитету навіть у своєму середовищі. Та вже за кілька місяців російський телевізор зробив їх «зірками» й надав статусу всесвітньо відомих, впливових фігур, які начебто самостійно приймають рішення.
Водночас попередні куратори сепаратистів просто зникали з телеекранів без будь-яких пояснень. Зникли Болотов і Баширов із Луганська. Сьогодні місцеві мешканці навіть не можуть пригадати їхні прізвища та обличчя. Зникли з Донецька Бородай і Ґіркін. Перестав з’являтися в сюжетах телевізійників Макович. Спостерігаючи таку дивовижну залежність лідерів сепаратистів від російських ЗМІ, звісно, важко сприймати когось із діячів «ЛНР» і «ДНР» серйозно. Цілком можливо, що завтра Захарченко та Плотницький так само просто зникнуть із телевізорів і на зміну їм будуть висунуті такі самі фейкові телеватажки й телеміністри. Бо вся легітимність «ЛНР» і «ДНР» створюється в телестудіях Москви.
У той самий спосіб малюється й картинка з театру військових дій. Для приховування участі російських військ у війні на Сході України на російських телеекранах постійно демонструють фейкових польових командирів, які нібито стоять на чолі озброєних формувань сепаратистів. У ролі таких ватажків виступають учорашні паркувальники та працівники автомийки, які мають переконливий вигляд «командирів із народу». А насправді бандформуваннями керують, звісно ж, військові спеціалісти з РФ.
Якби не ТБ, ми навряд чи коли-небудь дізналися б про Моторолу, якого «розкрутили» пропагандисти з LifeNews. Кумедний гопник невеличкого зросту дуже добре підходив на роль такого собі солдата Бровкіна, тож був швидко піднесений медіа-технологами до рівня військового генія. Останнім часом Моторола вже не так воює, як позує перед телекамерами біля лінії фронту, розповідаючи про чергову «героїчну» перемогу над ЗСУ. У той час як справжні творці перемог тримаються в тіні та зі зрозумілих причин не дають жодних інтерв’ю.
Читайте також: Інформаційне сміття
Даремно українці з надією повсякчас поширюють чутки про загибель Мотороли. Він давно вже має статус сакральної фігури в цій війні й мусить і далі грати вигадану для нього роль хороброго та невмирущого командира. Такого вмирати на передову, звісно, не пошлють.
Стежачи за розвитком подій на Донбасі, українському глядачеві важливо зрозуміти, що в медіа він спостерігає реаліті-шоу з великим бюджетом, у якого є свої режисери та продюсери. Тому сприймати російську версію подій серйозно – це все одно що дивитися голлівудський фільм і вірити, що на Америку напали прибульці. Війна на Донбасі є війною Росії з Україною і не є нічим іншим. А «ЛНР» і «ДНР» – це лише подоба мертвонародженої «Фінляндської демократичної республіки», яку керівництво СРСР вигадало заради прикриття загарбницького нападу на Фінляндію в 1939 році.
Сприйняття маріонеток і колаборантів як самостійної сторони українсько-російського конфлікту є тим, чого так старанно домагається РФ. І зробивши це, ми таким чином погоджуємося з нав’язаними нам правилами гри й даємо згоду легітимізувати російську агресію.