Днями слухала пісню «Я люблю твої тихі затоки» від «Візерунки шляхів» — ВІА, що проіснував лише рік (1974), допоки лідера Тараса Петриненка забрали в армію. Думала про те, чому серед ніжно-ліричного настрою, властивого майже всьому українському фанку, з’являється куплет про війну. На перший погляд він може здатися неорганічним, як розлам, як пляма на білому, як улеслива данина цензурі там, де мало б йтися лише про щирі почуття. Звісно, українські естрадні музиканти 1960–70-х могли навіть «ідейне» зробити талановитим. Але чи варто довіряти першому враженню? Які почуття викликала композиція тоді й тепер?
…Ми захищали рідні береги,
Зросли будови, де були руїни,
І друзі нам навіки дорогі,
Що полягли в боях за Батьківщину.
— співається в цій пісні на слова Віктора Герасимова (він народився 1941 року в Нікополі й рідних берегів іще не захищав, але війну бачив).
Я думаю про те, чи це покоління дітей війни могло дивитися на світ інакше. Так, радянська пропаганда постійно генерувала «правильні» тлумачення про «вітчизняну». Але насмілюся припустити, що це була не єдина причина ніколи не забувати про війну, ретравматизуючи себе спогадами про кривавий від крові Дніпро. Цей «м’ясний штурм» 1943 року вважається однією з наймасштабніших і найкривавіших воєнних операцій світової історії. Загиблими за пів року з серпня до грудня вважають близько двох мільйонів людей (німців серед них — біля 300 тисяч). У мене забиває подих від жаху, і я мушу зробити перерву в писанні…
А потім повертаюся думкою до дітей війни. Згадую «Мій перший вірш, написаний в окопі» Ліни Костенко, який у шкільні роки, ніде правди діти, не дуже-то проймав, на відміну від інших її метафоричних поезій. А тепер це бачиться інакше.
І її «Я виросла у Київській Венеції» — витончений і безжурний світ, у який так раптово й безглуздо вривається війна:
…А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев’яної Венеції.
Ліна Василівна навчалася в школі № 100 в робітничому селищі на Трухановому острові. Їй було тринадцять 1943 року, коли школу спалили разом з усім селищем.
Талановита шістдесятниця Ірина Жиленко лише народилася в 1941-му. Її книжечка «Вуличка мого дитинства», позиціонована як дитяча, починається однойменним віршем — зовсім не дитячим, пронизливо сьогоднішнім:
…А дорослі все балакали
про незрозуміле нам.
І частенько мами плакали.
Бо була тоді війна.
Що таке війна — збагнула я
в літній день біля ріки,
коли небо затягнулося
чорнохмар’ям літаків.
І моя маленька вуличка
спалахнула з краю в край —
школа, біля школи — «Булочна»,
двір, і липи, і сарай.
Як будинки з криком падали
в палісадники лицем!
Я боюсь про це і згадувать.
Я боюсь писать про це…
Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го
Це не порівняти з чимось офіціозно-пафосним від старших, які бачили ще Українську революцію — в них був запас стійкості до життєвих випробувань, вони вже виробили для себе певну мову, як про це говорити. Як-от у Максима Рильського:
Прекрасний Києве на предковічних горах!
Многострадальному хвала тобі, хвала!
Хай на просторищах, де смерть, як ніч, пройшла,
Воскресне день життя і весен неозорих!
Гуркотання окличних речень пояснюється тим, що це вірш грудня 1943 року — радянська армія щойно відбила Київ.
А ось «Київські сонети» юного упівця Дмитра Павличка. Це 70-ті, але відгомін війни й тут імпліцитно присутній. Поруч, у тому ж просторі — хоч як радянська влада намагалася приховати всі негероїчні нагадування про війну:
Схитнувсь на ожеледі інвалід
І впав, немовби ноги по коліна
Йому вогнем відбила вдруге міна,
Пораненого кинула на лід.
Розчахнутий, колючий, наче глід,
Розбитий, ніби статуя камінна,
Піднявся він, і кров його кармінна
Палила сніг, що й сам від болю зблід.
Ні, не було ні вибуху, ні крові.
Шумів тролейбус, будувався дім,
Виблискувала вулиця в обнові.
Лиш я, немов на полі бойовім,
Спинився і, закований у грім,
Застиг на півжитті, як на півслові.
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
1977 рік, уже відкрита Биківня, скоро вісімдесятники скажуть про вірш як «свічу невідомому предку» і про криваві плями нашої історії, які чомусь евфемістично називають білими. Павличко ще не може писати відкрито про всі отруєні пейзажі — з розстріляними митцями 20-х і вояками УПА 40-х. Але принаймні про Бабин Яр писати можна (вже санкціонували столичні поети).
Тож Дмитро Павличко починає один із київських сонетів про Бабин Яр («Край Бабиного Яру в небеса…»), а продовжує, здається, про всі наші криваві землі:
Та ні! Там сяє мамина сльоза
Крізь товщу закривавленого глею,
Там біле світло, схоже на лілею…
Інші вірші циклу лише посилюють це відчуття, що йдеться не лише про Бабин Яр, а про всіх невинно вбитих у ХХ столітті, що опинилися між двох тоталітарних режимів, тріумф жодного з яких не міг принести Україні волю. Тому відвідання локалізованого в просторі місця пам’яті пробуджує чи то спогад, чи то видіння — як кривавиться земля під ногами і тріпоче стяг угорі (таки червоно-чорний, а не пролетарський):
Ходивши біля Бабиного Яру,
Де плаче вітер сивий, як пророк,
Я на червоний наступив листок,
Що з клена впав на плити тротуару.
І бризнула, як полум’я пожару,
Із нього кров, і послизнувся крок,
Озвався кулемет, і в темний змрок,
Неначе в яму, впав я від удару.
Там я помер від кулі й там воскрес,
Але навік, як блискавка шалена,
В душі моїй зостався крик небес.
Вступила в мене сила незнищенна,
А наді мною листя, як знамена,
Палало в глибині небесних плес.
Якщо мати на увазі цей життєвий досвід, персональну й колективну пам’ять дітей війни, стають зрозумілі ці заколисувальні (щоб приспати лихо) мотиви у віршах і піснях шістдесятників про Київ. І «поки ще небо лягає на ніч у Дніпро» Миколи Вінграновського, і «спить натомлене місто мирним, лагідним сном» Дмитра Луценка (не дитини, але юнака-солдата), і «мій синьоокий, я люблю твої тихі затоки» Віктора Герасимова. Вони пестять словами свій рідний простір, і це не фігура мови, це любов до своєї нещодавно загроженої землі, яка нам сьогодні особливо близька.